Оскільки в кожній рекламі має бути доля правди, я почуваю себе зобов’язаним досліджувати, як діє віра на практиці в повсякденних реаліях. У моєму власному житті віри було безліч сюрпризів. Зрозуміло, якби подорож не містила несподіваних обхідних шляхів, то нам навряд чи знадобилася б віра.
Деякі ченці кажуть про цілісне життя, в якому духовна сила виникає зсередини назовні, омиваючи всі справи. Проте більшість з них живе в духовних громадах з молитвою і поклонінням за розкладом, і в них немає мобільних телефонів і телебачення, які втручалися б у розпорядок їх дня. Але як щодо всіх інших, – з нездійсненним списком невідкладних справ перед очима, тих, хто живе в культурному середовищі, що підступно намагається заглушати тишу і заповнювати всі паузи?
Коли починається ранок, я цілеспрямовано сконцентровуюсь на Богу, і в цьому стані спокою сподіваюся, що безтурботність і мир поширяться на весь день, що залишився. Але я виявив, що навіть якщо мені вдається провести упродовж метушливого дня хоч би півгодини в спокої, зусилля все одно того вартують. Я раніше вважав, що все важливе в моєму житті: шлюб, робота, близькі друзі, взаємини з Богом – повинно бути в порядку. Якщо виходить з ладу одна з цих сфер, подібно до тієї, що дала збій програмі в моєму комп’ютері, «зависає» уся система. Згодом я навчився прагнути до Бога і цілком покладатися на Його благодать, навіть коли (і я б сказав, особливо коли) одна з життєвих сфер котиться під укіс.
Як людина, що публічно говорить і пише про свою віру, я також навчився приймати той факт, що я – «глиняна посудина», яку Бог може використовувати в ті хвилини, коли сам я почуваю себе негідним або лицемірним. Я можу виголошувати промову або проповідь, яка на момент її підготовки була для мене справжньою і живою, а в цей час – прокручувати в думці якусь недавню суперечку або леліяти рану, нанесену мені кимсь з друзів. Я можу писати про те, що я вважаю істинним, навіть болісно усвідомлюючи свою власну нездатність набути того, до чого закликаю інших.
Щоденна вправа у вірі – це сподівання на те, що Бог проведе мене через чергову битву, незважаючи на фонову метушню усього мого іншого життя. Як навчив нас рух відновлення, саме наша безпорадність спонукає нас наблизитися до Бога.
З книги «У пошуках невидимого Бога»
