Хочете це визнавати чи ні, але досить поширена заява, яку можна часто почути з вуст людей всіх вікових категорій: «А в мене в Бог у душі», є проявом, так би мовити, «м’якого» атеїзму. Саме «м’якого», а не войовничого, шаленого атеїзму, який прямо заперечує існування Творця і навіть намагається боротися з Ним. Звучить взагалі абсурдно: як можна боротися з тим кого, як ти стверджуєш, просто немає? Проте на теренах колишнього срср до цього ставилися куди більш серйозно, а тих, хто намагався поставити під сумнів, висміяти це карали дуже суворо.
«М’який» же атеїзм, на відміну від войовничого, припускає існування Творця, проте відсуває Його десь на другий кінець галактики, або ж у глибини своєї душі, яка в принципі теж розташована десь на окраїнах Всесвіту. Тобто невідомо де. Не вірите? А спробуйте розпитати людей, які стверджують, що «Бог ніби в них у душі», що таке на їх думку душа, як почуєте розлогі роздуми… загалом про ніщо. Якщо взагалі зможете щось почути. Але не треба глузувати з цих людей, намагатися щось для них розтлумачити. По-перше, самі вірні не зможуть дати пояснення терміну «душа», бо для цього поняття немає визначення в Біблії, а по-друге, такі «м’які атеїсти» і слухати вас не будуть. Для таких людей комфортніше перебувати в полоні власних ілюзій, ніж слухати суворо правду: якщо вони не покаються, то прямісінько потраплять у пекло. Саме так сприймають проповідь вірних люди світу цього. Навіть у тому випадку, якщо про пекло не буде жодного слова.
І справа тут не у вірних (чи майже, адже деколи вони дійсно бувають надто наполегливими і суворими, але що вдієш, коли стоїть питання посмертного буття певної людини), а в самій природі «м’якого атеїзму». Точніше в його лукавстві: адже сам по собі він не заперечує існування Творця, він просто позбувається Його, відправляючи кудись подалі, у такі місця де Він не турбуватиме сумління. Це, так би мовити, спроба втечі від Бога. «Але до чого тут атеїзм?» – спитаєте ви. Уся річ у тім, що будь-яке заперечення всемогутності Творця, а спроба втекти від Нього, це і є таке заперечення, слід вважати проявом атеїзму, спробі прирівняти Бога до ідолів, божків, яким люди звикли поклонятися, і у свою чергу переносять їх недосконалість на Нього.
Звісно, твердження, що млосно-нейтральне «Бог у мене в душі», є проявом атеїзму, для декого звучатиме доволі різко. Але в питаннях дійсно важливих, що стосуються посмертного буття, треба бути відкритими з людьми, не треба тішити їх слух солодкими співами, що «Бог добрий, Він всіх простить». Бог прощає лише в тому випадку, коли людина щиро кається, намагається з Його допомогою виправити власне життя (саме власне, а не тільки близьких!), а не через те, що ця людина запроторила Його на окраїни своєї свідомості, щоб Він там не заважав їй «жити». Таке перебування в стані самообману має лише один кінець – це вічні пекельні муки.
Не варто залишатися, бути «м’яким» атеїстом, треба каятися і ставати вірним – особисто визнати в особі Ісуса Христа Бога і Спасителя, щоб у відповідний час почути з Його пречистих вуст слова адресовані на власну адресу: «Гаразд, добрий і вірний рабе! У малому ти був вірним, над великим тебе поставлю» (Мф. 25:21).
Редакція сайту
Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
«М’який» атеїзм
Ваш коментар:
