Бог у душі?

Роздуми на захист того, що ми зазвичай критикуємо

Щоб знайти з іншою людиною спільну мову, іноді треба як мінімум притримати свою власну думку. Нещодавно в бесіді з літніми сусідами, дуже милими, але далекими від Церкви людьми, мені в черговий раз довелося почути дуже розхожу тезу: «Головне, щоб Бог був у душі». Я вже набрав було повні груди повітря, щоб вибухнути потоком не менш розхожих заперечень. І несподівано подумав: а що, власне, тут можна заперечити? Адже це дійсно – головне! Найголовніше з усього, що тільки є на світі, причому саме з християнської точки зору. Адже немає нічого важливішого, ніж єднання душі з Богом. Це – останнє благо і вища мета в людському житті.

Сперечатися тут просто немає про що, і праві тут мої нецерковні співрозмовники на всі сто. Отже із звичайного апологетичного арсеналу залишається в мене єдиний аргумент: спробувати довести їм, що головне воно, звичайно, головне, але тільки саме в їх душах Бога якраз і немає. Бо якби Він там був, то і жили б вони по-іншому, і в храм би ходили, і на серці б у них завжди був суцільний мир, благодать і радість. Усе начебто правильно збирався сказати. І слова відповідні вже в голові крутилися. Але така кричуща неправда, така безцеремонна жорстокість раптом здалися мені в цих словах, що я просто фізично не зміг їх вимовити. Так нічого і не відповів їм тоді. Промимрив щось невиразне, на кшталт: «Так, звичайно, головне, щоб душа була з Богом, а Бог був у душі», попрощався квапливо і пішов геть.

А що ще залишалося? Сусіди мої – люди мало ознайомлені із християнським віровченням. Але я точно знаю, що Церква називає Бога – Всюдисущим. Тобто увесь Всесвіт є не чим іншим, як здійсненням творчих енергій Бога. Своєю безперервною творчою дією Він підтримує в бутті весь створений Ним світ.

Але якщо Бог присутній скрізь і в усьому, то як я можу стверджувати, ніби в душах моїх сусідів Його немає? Скрізь – є, а ось тут – відсутній! Очевидна ж безглуздість. Причому присутність Божа не обумовлена моральністю нашого життя, вона – приналежність самої природи душі. Наприклад, Авва Доротей казав: «Коли Бог створив людину, Він усіяв у неї щось Божественне, як би певний помисел, який просвічує розум і показує їй, що добре, і що зле, – це називається совістю». Тобто будь-який прояв совісті є в нашій душі дією божественного початку. Але не одна тільки совість має таке високе походження. Макарій Єгипетський відносить до цієї сфери взагалі всі природні властивості душі: «При створенні душі Бог… вклав у неї закони чеснот; міркування, знання, розумність, віру, любов та інші чесноти за образом Духа».

Так, душа пошкоджена гріхом, через якій усі ці божественні властивості зараз знаходяться в людини в розладнаному стані. Так, міра цього ушкодження може бути дуже серйозною. Але хіба не охоплювало будь-кого з нас нез’ясовне хвилювання від краси полум’яніючого заходу чи усіяного зірками нічного небосхилу? Хіба не нило серце від співчуття побаченої чужої біди? Не спалахувало воно хоч би іноді любов’ю і жалістю до всього живого, що тільки є на Землі?

Усе це – прояви божественного початку в душі, голос Творця, що звучить у ній іноді навіть всупереч нашій волі. Найбільш переконаний атеїст чує його в собі, хоча і пояснює таке явище на свій лад. Ну а для віруючої людини ці душевні рухи так же безумовно свідчать про її зв’язок з Господом, як пульс – про наявність у грудях серця. Навіть якщо вона вірить якось дуже по-своєму (не відвідує Церкву) – все одно душа її не чужа Творцеві. І вона це відчуває, живе цим природним почуттям Бога в душі. Воно, можливо, – єдине світло добра в її житті. І тому намагатися переконати її в зворотному – свідомо безуспішна справа. Не зрозуміє вона цих міркувань, не прийме їх, і буде правою.

От такі думки спали мені на розум після того самого спору з сусідами, який на щастя так і не відбувся. Замість того щоб вхопитися за їх репліку про Бога в душі як за тоненьку ниточку, яка могла б зв’язати світогляд цих людей з вченням Церковним, я цю ниточку ледь не обірвав. У подібній ситуації потрібні зовсім інші слова, інші аргументи, які не заперечували б релігійного досвіду людини (нехай навіть дуже специфічного), а навпаки – спиралися б на цей досвід, використовували його, додавали б щось до того, що в ньому вже є, а не віднімали останнє.

Всюдисущий Бог, звичайно ж, присутній Своїми енергіями в душі кожної людини, як присутній Він скрізь і усюди: від нескінченних глибин космічного простору до найзвичайнісінького табурета на нашій кухні. Різниця лише в тому, що табурет не в змозі сприйняти цю божественну присутність, він не може осмислити її, захопитися нею. Та і гігантські скупчення зірок у центрі галактики на це теж не здатні. У всьому всесвіті лише одна людська душа може відчути і усвідомити цей глибинний природний зв’язок Всесвіту з Богом. Бо створена вона була саме для такої унікальної місії – зустрічі творіння зі своїм Творцем.

Душа кожного з нас відчуває це своє високе призначення – бути нареченою Бога. Але навіть у людей не прийнято брати наречених сильцем. Дивна справа: Всемогутній Бог упокорено чекає, коли душа людини вільно відгукнеться на Його заклик, який кожен з нас чує в собі постійно: «Ось, стою при дверях і стукаю; якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною» (Одкр. 3:20).

Бог стукає в двері нашого серця і чекає, коли душа дасть відповідь Йому любов’ю і готовністю з’єднатися зі своїм Творцем щонайтіснішим єднанням, яке в усьому Всесвіті доступно лише їй одній. Цей стук ми і пізнаємо в собі безпомилково як присутність Божу. І у відомому сенсі це правильно: адже якщо чутний стук, значить, є і Той, Хто стукає. Але заспокоїтися на цьому і задовольнитися однією свідомістю цього факту було б просто безглуздо. Мало почути заклик – треба ще відповісти на нього.

Так, дівчина, будучи нареченою, із завмиранням серця чує стук у двері, дізнається голос свого жениха, радіє його приходу. Але їх шлюб ніколи не відбудеться, якщо наречена так і не вийде назустріч своєму судженому. І нехай жених залишиться вірним їй назавжди, нехай щодня приходитиме до її замкнутих дверей – це все одно нічого не змінить. Життя пройде повз, а дурнувата наречена так і залишиться старою дівою, яка наївно пояснює знайомим: «Ні, що ви, я зовсім не самотня! У мене є чудовий жених, він мене так любить – чуєте, як наполегливо він стукається там, на крильці!»

Всюдисущий Бог присутній усюди. Є Він і в душі будь-якої людини. Але в кожного з нас є вибір. Можна зробити назустріч цьому Богові хоч би один крок, щоб поріднитися з Ним, як Він цього і бажає. А можна просто задовольнитися природним сприйняттям Бога в собі, як це зробив би той же табурет, май він розум. Стати подібним до Бога або уподібнитися мислячому табурету – от дилема, яку нам щодня доводиться вирішувати все своє життя.

Для другого варіанту жодних особливих зусиль додавати не треба. Досить лише сказати собі: «Бог у мене в душі». Проте такий вибір багатий дуже серйозними наслідками. Людина, якій довелося заночувати в зимовому лісі, може заспокоювати себе думкою про те, що в неї в кишені є сірники, а навколо повно дров. І це буде абсолютно правильним міркуванням. Але воно може виявитися і абсолютно даремним, якщо людина так і не розведе багаття. Дров навколо буде усе так само багато, сірники як і раніше будуть у неї в кишені, але сама вона загине.

Почуття Бога в нашій душі – лише іскорка справжнього життя, те мале, що ще залишилося в людини від дивної і незбагненної розумом єдності з Творцем, яка була втрачена при гріхопадінні. Голос Божий звучить у нас як певна запорука можливого повернення, як нагадування про втрачене благо. А любов, натхнення, співчуття, совість, нарешті, відчуття повноти буття, яке ми називаємо щастям, – усе це прояви божественного в нашій душі. Кожен з нас розуміє, що саме в цих станах проявляється справжня наша людяність, саме тут ми стаємо тими, ким маємо бути завжди. Але так само всім відомо, наскільки рідкісними і короткими бувають ці моменти просвітлення, за якими знову настає звичайний наш стан: невдоволення життям, роздратування, заздрість, нескінченні образи, іноді відверта ненависть. І головне – смутна печаль про щось більше, прагнення до якоїсь високої мети, якої ми навіть не знаємо назви. Це почуття і є туга душі за втраченим Богом, туга самотньої нареченої за Женихом. Її неможливо тамувати нічим, бо жодне земне благо не зможе замінити собою Подавця всіх цих благ.

А Подавець стоїть біля дверей нашого серця, стукає і чекає, коли ми Йому дамо відповідь. Власне, молитва і є звернення до Бога душі, втомленої від самотності. Адже часто буває так, що людина вірить у Бога, але не звертається до Нього з молитвою лише тому, що боїться не отримати відповіді і втратити навіть ту крихку віру, яка в неї є. Але це марний страх. Досить лише підняти очі до Неба і прошепотіти: «Господи, мені без Тебе самотньо і погано, я хочу бути з Тобою, допоможи мені побачити Твою любов!» Можна сказати це якось інакше, слова можуть бути зовсім іншими. Слів взагалі може не бути. Але якщо із серця людини вирвався такий заклик, Господь неодмінно на нього відгукнеться.

Ніхто не знає заздалегідь, якою саме буде ця відповідь. Але людина обов’язково відчує, що Бог доторкнувся до її душі, що Бог дійсно любить її. Вона почне бачити допомогу Божу в звичайнісіньких своїх справах, відчувати, як Бог підтримує її в скрутну хвилину, як акуратно і дбайливо Бог бере участь в її житті. Усе, що раніше здалося б їй випадковим збігом обставин, раптом складеться в дивну мозаїку цієї Божественної відповіді. І тоді людина вже ніколи не зможе жити так, як жила до цієї зустрічі. Їй вже не треба буде пояснювати, навіщо існує Церква, чому не можна грішити, що таке заповіді. Усе це поступово почне відкриватися їй через природне прагнення – не образити любов Божу, що відкрилася їй, не відкинути цієї любові, не втратити її знову.

Я не знаю, чи доведеться мені колись ще поговорити про все це з моїми сусідами. Але якщо навіть і не виникне в нас більше такої розмови, все одно я не шкодую, що промовчав у той раз. Краще промовчати, ніж сказати те, що я збирався їм відповісти. Так, духовне життя віруючої людини може бути настільки глибоким і багатогранним, що порівняно з ним чиясь тиха, «домашня» віра в «Бога в душі» здається наївним самообманом. І все-таки навіть такі крихкі паростки чужої віри можуть дати сходи, якщо їх підтримати, а не затоптувати.

Адже не сварив же апостол Павло афінян за ідолопоклонство, хоча і обурився духом побачивши це місто, повне ідолів (Діян. 17:16). Навпаки, він почав свою проповідь в ареопагу з того, що знайшов для них добрі, шанобливі слова: «Павло, ставши серед ареопагу, сказав: “Афіняни! З усього бачу я, що ви начебто особливо побожні. Бо, проходячи і оглядаючи ваші святині, я знайшов і жертовник, на якому написано: “Незнаному Богові”. Саме Цього, Якого ви, не знаючи, шануєте, я і проповідую вам» (Діян. 17:22,23).

Сьогодні такий вівтар «Незнаному Богові» багато людей спорудили у своїй душі. І замість того, щоб аргументовано доводити, що ніякого Бога в них у душі немає, мені здається куди правильнішим все ж спробувати пояснити їм, що «Бог у душі» це – Христос, Якого вони шанують, не знаючи.

Попередній запис

Винні всі, але не ми

«Бог же Свою любов до нас доводить тим, що Христос помер за нас, коли ми були ще грішниками» (Рим. 5:8), ... Читати далі

Наступний запис

«М’який» атеїзм

Хочете це визнавати чи ні, але досить поширена заява, яку можна часто почути з вуст людей всіх вікових категорій: «А ... Читати далі