Закон любові: повна відданість

Усе, про що ми говорили, можна підсумувати, порівнявши любов і закон. Згідно з християнськими принципами, нами не повинен керувати закон, ми маємо бути поза ним. Ми не просто прагнемо дотримуватися Заповідей, ми прагнемо бути пов’язаними з нашим Господом. Чи це важко? Чи це можливо?

Пам’ятаєте випадок, коли до нашого Господа прийшов юнак і запитав, що йому треба робити, щоб спастися? Наш Господь відповів йому, що він мусить виконувати Божі Заповіді. Наш Господь згадав п’ять чи шість Заповідей: не кради, не чини перелюбу та ін. На це парубок відповів: «Це я виконав все». Тоді наш благословенний Господь додав: «Коли хочеш бути досконалим, піди, продай добра свої та й убогим роздай, і матимеш скарб ти на небі. Потому приходь та й іди вслід за Мною»[1]. Юнак пішов засмучений, бо мав велике багатство. Це схвилювало апостолів. Чи ж мусять усі продати все своє майно, щоб іти за Господом? Вони запитали: «Хто ж тоді може спастися?»[2] На це наш благословенний Господь відповів, що самій людині це не під силу, але це можливо з Богом. Усе можливе з Богом, коли ми маємо Його ласку.

Зі світського погляду, життя в християнстві важке, але воно дарує внутрішній мир і радість тим, хто підкоряється законові любові до нашого благословенного Господа. Коли ми уповні розуміємо значення закону, то чуємо з уст Господа: «Дай мені все, всього себе. Дай мені усе своє єство. Я дам тобі нового тебе. Я дам тобі Себе, моя воля стане твоєю».

Ми намагаємося залишитися такими, як ми є, і водночас не втратити розумної частки спокою. Ми хочемо бути «порядними». Ми хочемо, щоб наше серце і розум прямували туди, можливо, за грішми, задоволенням, суспільним престижем, і водночас хочемо бути чесними, порядними та дотримуватися Заповідей.

Господь сказав: «Бо хіба ж виноград на тернині збирають, або фіґи із будяків? Так ото родить добрі плоди кожне дерево добре, а дерево зле плоди родить лихі»[3] Якщо, наприклад, я хочу виростити пшеницю, то зміни насамперед мають відбутися глибоко в ґрунті. Цей ґрунт треба зорати і ще раз засіяти. Наш Господь сказав: «Коли хочеш бути досконалим… іди вслід за Мною»[4], і знову: «Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний»[5]. Він мав на увазі, що нам слід пройти повний курс вдосконалення. Це нелегко, і тому нам ще більше хочеться його досягнути. Коли ми дістаємося до кам’яного дна, чого ми боїмося? Ми боїмося простягнути Богові бодай палець, бо Він може потягнути усю нашу руку. Адже десь глибоко в нашому серці ми маємо маленький потаємний садок, який дбайливо оберігаємо. Плід у цьому садку не є Його плодом, це наш плід. Ми відгороджуємо цей плід від Нього. Інколи це якийсь дрібний гріх, хиба чи вияв егоїзму. У такому разі ми не маємо повної радості від того, що є християнами. Дуже важко яйцю перетворитися на пташку, але йому було б ще важче навчитися літати, залишаючись яйцем. Тепер ми, як ті яйця. Ми не можемо і надалі бути просто хорошими яйцями. Хороше яйце – це те, з якого вилуплюються пташенята.

Наш благословенний Господь наполягає на своєрідній смерті. Ми мусимо обновити своє життя абсолютно так само, як це відбулося в Його житті. Він є взірцем. Він неодноразово говорив Никодимові і нам про те, що коли ми хочемо прожити життя ще раз, то мусимо загинути для нашого старого існування[6]. Чи є хтось такий, що вірить у те, начебто дуже загрозливі моменти насправді виявляться абсолютно безпечними, бо Він є добрим Спасителем, котрий без жодних запитань забирає до себе сотні грішників? Якщо така людина існує, тоді їй варто прочитати уривок, де Господь сказав, що «ані йота єдина, ані жаден значок із Закону не минеться»[7]. Він не прийшов усунути закон, а доповнити[8]. Божа ласка не дається задарма. Вона коштувала нашому Господу Його життя. Чи можете ви уявити щось більш вартісне, ніж те, що людина заплатила життям на хресті? Якщо нам треба миру, то ми мусимо заплатити якусь ціну. Без такої смерті для нижчого життя миру нема; є лише страх, що дає нам відчуття напівіснування.

Господь сказав: «Коли хоче хто волю чинити Його, той довідається про науку, чи від Бога вона»[9]. Він має на увазі те, що однією з причин існування агностиків і скептиків є недотримання Закону Божого. Якби ми знали Його волю, ми розуміли б Його доктрину. Адже ми можемо дуже наполегливо вивчати християнську доктрину, та не надто старанно втілювати її. Наш Господь сказав: «Як у слові Моїм позостанетеся, тоді справді Моїми учнями будете»[10]. Лише той, хто старанно виконує волю і готовий покласти своє життя за неї, зможе зрозуміти Христа і все те, що означає Його відкуплення. Нашого Господа знають лише ті, які ризикують, а не боягузи.

Перш за все, наш Господь – це порушник спокою. Він ніби дратує вас, а згодом провадить до певного розп’яття. Якщо ви весела і легковажна, перейнята земними проблемами людина, якій вже вдалося якось комфортно прилаштуватися до життя в цьому світі, але при цьому ви серйозно сприймаєте Христа, то вам треба забути про цей комфорт, бо це – лише примарний спокій. Перший прихід Христа в наше життя виявляє Його, як Того, хто засмучує нас, але як тільки-но ми віддамо себе Йому, Він стає нашим захисником. До того, як ми прийняли Христа, наше серце звинувачувало нас, ми почувалися нещасними, живучи якимось неповноцінним життям. Лише після того, як ми віддамо себе Христові і Його закону Любові, наше серце наповнює спокій. Його ставлення до нас змінюється кардинально, як тільки ми змінили своє ставлення до Нього.

А ось інше трактування різниці між Заповідями і любов’ю: «Заповіді тільки обмежують мене». Дехто з нас сприймає Заповіді як перешкоди на життєвому шляху. Але й той, хто живе згідно з Заповідями, запитує себе:

  • «Як далеко можна мені пускатися берега?»
  • «Де межа?»
  • «Як близько можна наблизитися до прірви, щоб не впасти сторч головою?»
  • «Чи це смертельний гріх?»

Це не шлях любові; і це не шлях миру. Це старий Адам, що сидить у мені, саме так трактує Заповіді. Коли я лишень дотримуюся Заповідей, я не є цілісною особистістю. Це психологічний стан усіх тих, хто змушений підкорятися команді. Такі люди ніколи не приймають наказ близько до серця. Тільки тоді, коли ми любимо, ми є цілісними особистостями, бо любов є рухом нашого цілісного «я», над яким годі верховодити.

Досі ми говорили, що християнська доктрина моралі – це цілковита відданість Христові. Ми мислимо Його поняттями, любимо те, що Він любить, і постійно запитуємо себе: «Чи було б це Йому приємно?» Є ще й інша сторона любові до Бога – це любов до ближнього. Ці два закони ідуть поряд. Любити ближнього означає нести його гріхи.

Пригадую, як кілька років тому я зустрів жінку, яка була страшенно пригнічена через те, що її син потрапив до в’язниці. Гадаю, це був його четвертий арешт за пограбування і вбивство. Жінка важко переживала таку ганьбу. Я запитував себе тоді: «Чому ця жінка мусить терпіти це безчестя?» І тоді мені пригадалися слова пророка Ісаї, які стосувалися нашого Господа, і я міг повторити їх стосовно цієї жінки: «Вона його недуги взяла на себе, вона ж була поранена за гріхи його. Кара, що нас спасає, була на ній, і її ранами він вилікуваний»[11]. Саме завдяки заслугам матері син міг бути спасенний. Ця добра мати мала лише кілька гріхів, звичайно ж, легких. Однак любов перетворила її на грішну заради спасіння сина. Миттєво мається диво: любов, яку жінка відчуває до свого сина, робить їх одним цілим. Його гріх, безчестя, його ганьба стають її, а це найбільше наближає нас до любові до Бога з усього того, що ми можемо отримати на землі. Ми мусимо зрозуміти, що усі наші гріхи, наше безчестя і ганьба стали Його гріхами, які Він ніс у Своєму тілі на Розп’ятті.

Саме такою є ціна прощення, і саме тому милість і прощення є такими нелегкими. Не слід думати, що ми станемо побожними, якщо почнемо жити своїм окромішнім святим життям, окремо від наших ближніх, від світу і страждаючого людства. Саме в цьому полягала проблема фарисея Симона. Коли грішна жінка прийшла в дім і вилила на ноги Христа олію, Симон розсердився. Він не хотів би мати жодного стосунку з грішниками. Він турбувався про дотримання закону в певному внутрішньому спокої для самого себе і, можливо, для своїх власних помилок. Наш благословенний Господь сказав Симонові: «Чи бачиш ти цю жінку? Чи розумієш ти її? Її гріхи є частиною гріхів світу». Христос брав на Себе гріхи цієї жінки, і замащення цією олією було своєрідним приготуванням до розп’яття і поховання[12]. Їй було прощено багато, а прощення коштує дуже дорого.

Прощення – це любов у дії, а любов означає нести гріхи ближнього. Прощення може бути здійснене лише через несення гріхів, що є хрестом для Бога і для нас! Наш благословенний Господь сказав: «Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста та й за Мною йде!»[13]. У цьому контексті хрест означає, що любов несе гріх дорогої людини через те, що перебуває в єдності з Ним. Ми можемо пізнати того, що несе гріхи світу, Христа, лише тоді, коли самі візьмемо на себе гріхи інших. Ми відкуплені для того, щоб бути ізбавителями, і ми не будемо спасенними доти, поки Бог не перетворить нас на спасителів. Християнин мусить іти разом з нашим Господом у Гефсиманський сад, і звідти – на Голгофу, доповнюючи своїм тілом страждання Христа заради Його власного Тіла, яке є Церквою.

Ми не можемо, як Пилат, умити руки і сказати: «Я не винен у крові і стражданнях світу»[14]. Церква є тілом людей, які несуть гріхи, і які люблять Божою любов’ю, влитою в їхні серця. Вони можуть прощати, бо самі були прощені. Ті, кого любили, самі зможуть любити. Якщо Христова Церква не об’єднана любов’ю з усім людством, тоді гріх світу стає гріхом Церкви; безчестя світу стає безчестям Церкви; ганьба світу стає ганьбою Церкви; убогість світу стає убогістю Церкви; тоді це взагалі вже не Церква. Церква не є і ніколи не може бути сама по собі завершенням. Вона є знаряддям спасіння для світу, а не тільки знаряддям нашого власного освячення. Ми не можемо самі себе спасти. Адже ми молимося «Отче наш», а не «Отче мій».

Церква є знаряддям спасіння для людства. Вона не є схованкою для миру, вона є армією, що готується до війни. Ми шукаємо захисту, але лише у втратах. Це є ознакою Церкви і критерієм хреста. Якщо ми не відчуваємо болю за гріхи низів суспільства і за деградацію, яку вони спричиняють; за гріхи, що кояться в перенаселених кварталах і за потворність та порок, які вони несуть; за гріхи безробіття і засудження тіла і душі; за безсердечні немислимі гріхи, що виділяються на тлі масштабної і деградуючої бідності країн Африки, Азії і Латиської Америки; за гріхи комерційних махінацій, за ницість та обман бідних; за гріхи проституції, за вбивства хворобами жінок і дітей; за гріхи спровокованих воєн, – якщо усе це не тяжить тягарем над Церквою і над нами, її членами, то ми не є гідними членами Церкви, ми втратили своє покликання. Християнська мораль полягає не лише в дотриманні Заповідей. Християнська мораль – це любов, абсолютна відданість, і приймання на себе гріхів інших. Це – новий закон: люби Бога, люби ближнього свого.


[1] Мт. 19:21

[2] Мт. 19:25

[3] Мт. 7:15-20

[4] Мт. 19:21

[5] Мт. 5:48

[6] Ів. 3:1-21

[7] Мт. 5:18

[8] Мт. 5:17

[9] Ів. 7:17

[10] Ів. 8:31

[11] Іс. 53:4-5

[12] Лк. 7:36-50

[13] Мр. 8:34

[14] Мт. 27:24

Попередній запис

Заповіді ІV-Х

Перші три Заповіді говорять про наші обов’язки перед Богом, а останні шість – про наші обов’язки перед ближнім[1]. Четверта Заповідь: ... Читати далі

Наступний запис

Смерть і суд

Ми поволі підійшли до теми смерті і суду. Якщо існує щось таке, що характеризує життя, то це – нетерпимість до ... Читати далі