Заповіді ІV-Х

Перші три Заповіді говорять про наші обов’язки перед Богом, а останні шість – про наші обов’язки перед ближнім[1]. Четверта Заповідь: «Шануй свого батька та матір свою» – це місточок між Богом і ближнім. Шана, яку ми віддаємо своїм батькам, дуже близька до шани, яку віддаємо Богові, і наближена до шани, яку ми мусимо віддавати своєму ближньому. Після Бога ідуть наші батьки, бо саме вони дали нам життя, і ця четверта Заповідь забезпечує майбутнє нашої цивілізації.

Якось Наполеона запитали, коли варто починати навчати дитину. На це він відповів так: «Двадцять років до того, як ця дитина народиться, – навчаючи його матір». Це правда, бо батьки заміняють Бога вдома. Дитина, фактично, є глиною в руках батьків, які вирішують її майбутнє. Коли Бог подарував батькам дитину, Він створив для цієї дитини корону, і горе буде тим батькам, котрі не зможуть забезпечити високого призначення і покликання цієї дитини. Однією з найгірших небезпек, які можуть переслідувати дитину в житті, може бути поганий приклад її батьків. Коли переступ законів починається вдома, тоді злочин батьків стає злочином їхніх неповнолітніх дітей. Божественний закон, що стосується цього, дуже виразно описаний у Святому Письмі. У Посланні до Колосян ми читаємо про ставлення дітей до батьків та батьків до дітей[2].

Діти у всьому зобов’язані підкорятися своїм батькам, це є добрим знаком служіння Господу і знаком покори волі самого Бога. Батькам же не слід провокувати своїх дітей на образу, адже тим самим вони ламатимуть їхній дух. У ставленні батьків до дітей мусить виявлятися делікатність, яка характеризує милосердя Бога до нас.

Який гарний урок покори ми бачимо в Божественному Дитяті з Назарету. Хоча немає жодних свідчень про те, що маленький Ісус давав Марії і Йосипу хоча б номінальне право командувати. У Святому Письмі сказано: «І пішов Він із ними, і прибув у Назарет, і був їм слухняний»[3]. Уявіть собі, що Бог був слухняний людям! Бог, перед Яким тремтять ангели, правителі та можновладці, покірно слухає Марію і Йосипа заради Марії. Тут ми є свідками двох великих див покори і скромності: Богочоловік підкоряється жінці, і жінка наказує Богочоловікові. Той факт, що Він підпорядковувався їй, наділяє Марію владою і покірністю, яка тривала впродовж тридцяти років. Цим довгим періодом добровільної покори Він відкрив четверту Заповідь, як основу сімейного життя. Як ще можна було спокутувати первородний гріх непокори Божій волі, як не покорою втіленому Богові, якому колись кинув виклик Люцифер, сказавши: «Я не підкорюся!»[4] Ці слова луною прокотилися по Едему і їх відгомін пройшов через віки, проникаючи в найменші шпаринки та закутки кожної сім’ї.

Коли батьки відмовляються від своєї законної влади і природної відповідальності за своїх дітей, тоді цю функцію починає перебирати держава. Коли батьки перестають виховувати дітей у любові і страху перед гнівом Божим, і ці діти стають порушниками закону, тоді держава починає опікуватися цим домом і дітьми. Покора вдома є головною умовою покори в державі; совість мусить підпорядковуватися опіці, яку нам гарантує влада Бога. Сучасний світ втратив повагу до авторитетів, до влади. Спочатку така повага була втрачена в сім’ї. Коли дім, сім’я втрачає свій авторитет і владу, тоді держава перетворюється на тиранію. Адже між сім’єю та державою існує зв’язок. Демократія ставить на п’єдестал людину, фемінізм – жінку, але ні демократія, ні фемінізм не зможе проіснувати навіть століття, якщо на цей п’єдестал не поставлять насамперед дитину. У цьому полягає значущість Назарету. Наш Господь застерігав щодо виховання дітей, кажучи: «Хто ж спокусить одне з цих малих, що вірують в Мене, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити, і його потопити в морській глибині»[5].

Не слід думати, що покора в сім’ї не передбачає інших видів покори. Ця Заповідь включає те, що називається pietas, тобто побожність, і стосується вона сім’ї, ближнього і держави. Уся влада походить від Бога, тому ця Заповідь зобов’язує нас підкорятися державній владі. Пам’ятаєте, як Понтій Пилат вихвалявся, що він може засудити нашого благословенного Господа, на що наш Господь йому відповів, що він не мав би такої влади, якби вона не прийшла до нього згори[6]. Святе Письмо вчить нас, що кожна людина зобов’язана підпорядковуватися своїм законним правителям[7]. Влада приходить лише від Бога, і всі правителі, котрі отримали владу, були помазані Господом. Подиву гідний приклад подали нам святі Павло і Петро, закликаючи людей до покори громадянським правителям, навіть тоді, коли таким правителем був Нерон, що засудив їх обох до кари смерті. Можна помітити, що ті, хто любить Бога, завжди є великими патріотами. Коли в країні занепадає патріотизм, тоді завжди зростає віра в Бога.

В інших Заповідях, з п’ятої по десяту, наш благословенний Господь сказав, що ми мусимо любити свого ближнього, як самого себе. А як ми любимо себе? Ми дуже любимо себе. Але є також щось таке, що нам у собі не подобається. Ми ненавидимо себе, коли дозволяємо собі грубе, нахабне чи принизливе ставлення до інших. Або коли ми ставимо до свого ближнього надто високі вимоги чи коли говоримо неправду і цим ображаємо своїх друзів. Як бачите, ми можемо себе і любити, і ненавидіти.

Ми любимо в собі все привабливе, добре і не любимо погане. Нам також подобається в нашому ближньому все добре, а погане і грішне в ньому ми ненавидимо. Ми любимо грішника, але не зносимо гріх. Ми любимо свого ближнього як духовну особистість, але нам не завжди подобається його тілесність. Наш Господь об’єднав любов до Бога, любов до ближнього і любов до самих себе. Тут можливі дві великі помилки: перша – коли люблять Бога і не люблять ближнього, друга – коли люблять ближнього, не люблячи Бога. Нас часто закликають долучитися до якоїсь братерської справи. Про товариські стосунки між людьми взагалі багато говорять. Все це дуже правильно і добре, але як ми можемо бути братами, якщо в нас нема спільного Батька? Залишити батьківство Бога поза межами братерства людей – це все одно, що перетворити нас усіх на расу байстрюків.

Любов до ближнього не може мати за стандарт лише нашу любові до себе, а радше ґрунтуватися на тому, як наш Господь полюбив нас. Він каже: «Оце Моя заповідь, щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив!»[8]. Але хто є моїм ближнім? Той, хто живе по-сусідству? Ми ніколи не можемо однозначно сказати, хто є нашим ближнім. Ближній може бути нашим другом, так як наш благословенний Господь був другом Лазаря, але ближній може бути і нашим ворогом, як у випадку з чоловіком, якого було поранено по дорозі з Єрусалиму до Єрихону[9]. Ближній – це той, хто потребує нашої поваги. Святі мають більше нашої поваги, ніж грішники, але на цій землі милосердя мусять супроводжувати духовна велич чи тілесна вбогість. Якщо двоє людей перебувають у потребі, то ми швидше допоможемо тому з них, хто є нам ближчий по крові чи по дружбі.

Як ми вже казали, нашим ближнім може виявитися ворог, і як сказав наш Господь: «А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує»[10]. Любов до ворогів є, власне, тим критерієм, який визначає, що наша любов є істинно божественною. Наш Господь сказав, що перш ніж приносити Йому дари біля вівтаря, ми мусимо помиритися з тими, з ким посварилися[11].

Ми пов’язані з нашими ближніми розумом, тілом і матеріальними речами. Ми можемо бути пов’язані з ними своїми думками, бажаннями і рішеннями, тим, як ми розмовляємо з ними і тим, як ми слухаємо їх. Ми можемо бути пов’язані з ближніми тілесно. Ми можемо мати задоволення від спілкування. Також ми можемо бути пов’язані з ближніми через гроші чи власність, тобто через стосунки на економічному рівні. Ці три аспекти – розум, тіло і матеріальні речі – є джерелом трьох основних видів гріха: гордині, що стосується розуму; хтивості чи нечистоти, що стосується тіла і, нарешті, пожадливості, що стосується речей.

Пропоную розглянути наші стосунки з ближнім крізь призму спокус розуму. Спокуси диктуються винятково нашим розумом. Спокуса складається з трьох елементів: пропозиція, піднесення і згода. Ви не можете згрішити в думці, поки не буде згоди, яка походить з вашої волі. Пропозиція може надходити до нас через очі, вуха, пам’ять, через уяву чи словесну пропозицію, як це було у випадку з Євою, спокушеною словами Сатани. Наступний елемент спокуси – момент піднесення, і це піднесення може бути навіть на фізичному рівні. Ми відчуваємо у власному тілі відгомін своєї думки, і немає значення, як довго проіснує в нашому серці це почуття. Гріха нема, поки нема згоди. Нам не слід думати, що ми не варті доброго слова, бо відчуваємо спокуси. Лише наша згода перетворює гіпотетичний гріх на гріх реальний.

Наші стосунки з ближнім зобов’язують нас говорити правду. Жодна моральна чеснота не може зростати і розвиватися без правди. У таїнстві Миропомазання ми приймаємо духа Правди і наше членство в Містичному Тілі стає більш приватним. Як казав св. Павло, – тоді нас пов’язує істина. Ми зобов’язані бути правдивими, бо усе Втілення є правдою. Пам’ятаєте, що внутрішнє слово Боже стало Тілом, стало втіленим. Як Син є образом Отця, так і те, що я висловлюю назовні, напевно, є образом того, що є в моїй думці внутрішньо. Слово стало Тілом, і оселилося між нами[12].

Найбільш поширені гріхи проти правди такі: брехня, вихваляння, наклеп, зневажання чийогось доброго імені, поспішне рішення, неправдиве звинувачення інших, відречення від віри навіть за умови переслідування, лицемірство, згода на скоєння зла, навіть якщо ми не можемо цього реалізувати. Хтось може подумки вчинити вбивство, хоча ця думка ніколи не була реалізована. Заповіді вчать нас: «Не жадай жони ближнього свого,… ані всього, що ближнього твого!»[13]. Наш Господь сказав: «А Я вам кажу, що кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм»[14]. Як бачимо, наш благословенний Господь не чекає доти, доки думка перейде в дію. Він зацікавлений не лише в профілактиці, Він тримає в чистоті всі мотиви до дії. Якщо б усі маленькі річки, що впадають в океан, не були б каламутними, то весь океан був би чистим.

Наше тіло заслуговує на повагу, бо в природному порядку воно пов’язане з душею, аби представляти цілісну людину, а в надприродному порядку воно стає храмом Бога, де ми перебуваємо в стані ласки. Святе Письмо вчить: «Тож благаю вас, браття, через Боже милосердя, повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові»[15].

Гадаю, ми вже говорили про те, що люди, яким подобається прикрашати своє тіло дорогими речами, дуже часто є вбогими внутрішньо. Що більше душа зодягнена чеснотами, то менша потреба для зовнішнього виставляння. Ми мусимо піклуватися про своє тіло не лише з фізіологічних причин, а й тому, щоб краще дбати про своє духовне, моральне життя. Проте це не означає, що хвороба несумісна із святістю. Інколи хвороба послаблює чи зупиняє спокусу, єднає нас зі страстями нашого Господа і обіцяє нам славу, якщо ми страждатимемо в Його ім’я. Нам слід пам’ятати, що кожен гріх у нашій думці також може бути зневагою до нашого тіла. Тому цілком немислиме таке явище, як убивство, бо людське життя належить Богові. Для жінки неприпустиме таке явище, як аборт. Не може практикуватися таке явище, як позбавлення життя невиліковно хворих. Взагалі не можуть поширюватися злі думки чи бажання, скеровані проти ближнього, як не може бути пияцтва та інших гріхів, спрямованих проти тіла, що перелічені у вашому молитовнику. Неприпустимі жодні гріхи, спрямовані проти нашого власного тіла чи проти тіла ближнього, як-от убивство, аборт, подружня зрада чи застосування контрацепції.

Ми пов’язані з нашим ближнім також речами. Приватна власність є зовнішнім гарантом людської свободи, і право на власність належить кожній людині, але користування цією приватною власністю має соціальне підґрунтя. Ми пов’язані зі своїм ближнім доброчинністю. Те, чого забагато багатим – треба віддати бідним. Наш Господь сказав: «Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене»[16]. У світі матеріальних речей мусить існувати велика доброчинність, особливо під час місій Церкви в поганських землях.

Треба уникати всіх гріхів, пов’язаних з приватною власністю. Не може бути крадіжок без повернення вкраденого. Якщо ми не знаємо людини, в якої щось вкрали, тоді таку ж саму суму мусимо віддати на доброчинність. Ми зобов’язані полагодити те, що несправедливо зіпсували, відшкодовувати завдані збитки. Мусить бути справедлива оплата за виконану роботу. Всяку роботу слід виконувати чесно. У Святому Письмі сказано: «Не буде в тебе в торбі твоїй подвійного каменя до ваги, великого й малого, не буде тобі в твоїм домі подвійної ефи, великої й малої»[17]. Такими є Божі Заповіді.


[1] Втор. 5:1-21

[2] Кол. 3:20-21

[3] Лк. 2:51

[4] Іс. 14:12-14

[5] Мт. 18:6

[6] Ів. 19:10-11

[7] Еф. 6:5

[8] Ів. 15:12

[9] Лк. 10:30

[10] Мт. 5:44

[11] Мт. 5:24

[12] Ів. 1:14

[13] Вих. 20:17

[14] Мт. 5:28

[15] Рим. 12:1

[16] Мт. 25:35-36

[17] Втор. 25:13-14

Попередній запис

Заповіді І-III

Чи звинувачували вас коли-небудь у перевищенні швидкості? Чи, можливо, ви полювали на качок у заборонений сезон? Чи мучили вас після ... Читати далі

Наступний запис

Закон любові: повна відданість

Усе, про що ми говорили, можна підсумувати, порівнявши любов і закон. Згідно з християнськими принципами, нами не повинен керувати закон, ... Читати далі