Заповіді І-III

Чи звинувачували вас коли-небудь у перевищенні швидкості? Чи, можливо, ви полювали на качок у заборонений сезон? Чи мучили вас після цього докори сумління? Очевидно, порушення закону є тим самим, що і спричинення болю тому, кого ми любимо. Стандарти і норми нашої моралі стосуються не лише закону, а й особи, не чогось забороненого, а радше благодійності і любові. Різні люди по-різному переживають за скоєння гріха. Все залежить від того, наскільки сильно ми любимо.

Уявіть ситуацію, що ви зовсім не вмієте співати, а вас взяли в хор і всі професійні хористи дуже невдоволені вашим співом. Ви тягнете фальшиву ноту. Диригент хору дивитиметься на вас з докором. Решта співаків обурено оглядатимуться на вас. Чому вони так ставляться до вас? Бо усі вони відчувають гармонію краще, ніж ви. Ви не маєте абсолютного музичного слуху, щоб вловити помилку, а вони можуть це відчути. Є люди, які не сприймають любові і ласки Бога, вони не схильні відчувати докорів сумління, так само як і ті, що мають про божественність лише загальне поняття. Я не кажу, що вони взагалі не відчувають докорів сумління, для них це така ж реальність, як і для вас фальшивий спів, дисгармонії якого ви не чуєте. Я лише кажу, що там, де є любов до Христа, там є і відмова чинити все те, що ранить Його. Крім цього, коли ми справді завдаємо Йому болю, ми відчуваємо великий жаль і каяття. Є різниця між законом і любов’ю, між гріхом на природному рівні та гріхом на надприродному рівні.

Коли нами керує тільки закон, коли ми не перебуваємо в стані ласки, то, скоюючи щось недобре, ми відчуваємо провину. Коли ж ми коїмо важкий гріх, перебуваючи в стані ласки, то нас переповнює почуття ганьби і осквернення. Відмінність між цими двома відчуттями є майже такою ж, як і відмінність між каяттям Каїна та Юди і докорами сумління блудного сина, котрий сказав, що згрішив проти батька свого. У природному порядку ми схильні боятися певного покарання, а в надприродному порядку Божої ласки нами керує відчуття Божої святості. У природному порядку наш жаль часто стосується лише певних гріхів, зокрема нам прикро за якісь особливо ганебні вчинки. Ми не завжди відчуваємо докори сумління через своє самолюбство чи жадібність. Коли дух Христа проникає в нас, нам стає прикро за власні негідні мотиви, за погані думки, за все, що спонукає нас до поганих вчинків.

У природному порядку жаль про помилку чи гріх часто є тимчасовим, як це було у випадку з суддею, котрий слухав апостола Павла. Пам’ятаєте, у Святому Письмі є такі вражаючі слова: «Як вертається пес до своєї блювотини…»[1]  Інколи грішники повертаються до свого гріха, бо вони не пройнялися його гострою реальністю. Якщо ми живемо в надприродному порядку, тоді ми маємо стійку переконаність у власній гріховності і стаємо подібними до апостола Петра. Відомо, він так каявся за свій гріх – зраду нашого Господа, що в нього на щоках були борозни від пролитих сліз.

Наша мета – наслідувати життя самого Христа. Це не означає, що ми мусимо народитися в стайні, побувати в Єгипті, дискутувати з нашими вчителями у дванадцятирічному віці чи перетворювати воду на вино. Це означає, що кожен з нас мусить робити те, що робив би Христос на нашому місці. Ми не мусимо копіювати Христа, як студенти копіюють картини великих художників у картинній галереї, але ми мусимо мати в собі дух Христовий.

Звернімося до закону, який має керувати усім нашим моральним життям. Ми повторюємо слова, які є надзвичайно важливі і які мовив наш Господь: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою». Це найбільша і найперша заповідь. А друга подібна до неї: «Люби свого ближнього, як самого себе»[2]. Зверніть увагу на те, що усі десять Заповідей ґрунтуються на любові. Ми ніколи не можемо пізнати любові, окрім як через особу, яка є перед нами. Тож хто є перед нами? Бог і ближній. Отже, коли ми любимо когось, то говоримо про «нашу» любов. Існує зв’язок, який об’єднує нас обох, таким чином основою морального життя є земна трійця. Так само, як існує Трійця Отця, Сина і Святого Духа на Небесах, так само на землі існує трійця моральних стосунків: я, ти і Бог. Так само, як існує діалог між мною, тобою і Богом, так само існує і вічний діалог любові між Отцем, Сином і Святим Духом.

Під час Таємної Вечері наш благословенний Господь говорив про Святу Трійцю, як про взір цієї земної трійці любові. Він розповідав про те, як відкрив любов Отця до нас, і мовив Своєму Небесному Отцеві «…щоб любов, що Ти нею Мене полюбив, була в них, а Я – в них!»[3]. Як бачите, норма нашої любові до ближнього не є такою ж любов’ю, яку ми маємо до самих себе, а любов’ю, яку Христос має до нас, формуючи основу любові.

Дві Заповіді – люби Бога і люби ближнього – підсумовують десять Заповідей, які стосуються любові до Бога і любові до ближнього. Перші три Заповіді стосуються Бога; шість Заповідей стосуються ближнього. Між першими трьома і останніми шістьма звучить четверта: «Шануй свого батька та матір свою»[4]. Бог ставить цю Заповідь посередині, тому що батьки вдома посідають місце Бога, і покора батькам є дуже високою формою справедливості і щодо ближнього, і щодо Бога. Коли ми не підкоряємося Богові, то порушуємо одну з перших трьох Заповідей про визнання лише єдиного Бога, святість Його імені і про святкування неділі.

Ми не намагатимемось розповідати вам про гріхи, яких вам слід уникати. Головно нас цікавить те, щоб посилити у ваших серцях любов до Бога і сформувати позитивне моральне наслідування Христа.

Я пропоную неповний перелік гріхів проти цих перших трьох Заповідей[5], тобто лише деякі з них. Будь-хто порушить загальну Заповідь про любов до Бога, якщо він відмовляється визнавати Бога Творцем, Спасителем і Святителем. Якщо мали місце ненависть до Бога, небажання молитися, небажання відвідувати Святу Літургію в неділю і свята чи неприйняття випробувань і страстей Христа, то усе це також буде порушенням перших трьох Заповідей. Якщо практикуються ідолопоклонство, забобони, богохульство, прокльони, святотатство, втрата віри, нахабство, відчай, неповага до неділі і релігійних свят, то нам не достатньо лише уникати всіх цих гріхів. Нам слід з’ясувати: чому ми звертаємо свої молитви до Бога та поклоняємося нашому Господу? Чому ми мусимо поважати Бога? Чому Його ім’я святе? Якщо ми зрозуміємо першу Заповідь – любити Бога усім своїм розумом і всією своєю душею, тоді, можливо, ми не впадемо в жодний із цих гріхів.

Як ви розмірковуєте про Бога? Як про когось такого, що сидить на троні і сердиться, коли ви не ходите в неділю до церкви чи впадаєте в богохульство? Гадаєте, засмучуєте Його тим, що не звертаєте на Нього жодної уваги? Чи уявляєте Його доброзичливим дідусем, котрому байдуже, що ви робите, котрий любить, коли ви розважаєтесь, незалежно від того, як ви це робите? Ні, Бог не відповідає жодному з цих образів. Чи втрачає Він щось від того, що ми не молимось до Нього? Звісно, ні. Це ми втрачаємо!

Що таке поклоніння? Це слово означає цінність, яку має для нас та чи інша особа. Поклоніння чи вияв глибокої поваги є ознакою вартості. Ви аплодуєте акторам на сцені. Ви можете аплодувати атлетові. Коли ви аплодуєте, ви оцінюєте його вартість. Що означає поклонятися Богові? Це означає визнати певним чином Його Владу, Його Доброту і Його Істину. Якщо не Богові, тоді кому ж ви поклоняєтесь? У дев’яти випадках з десяти з’ясується, що ви поклоняєтесь самому собі. Якщо нема Бога, то це означає, що богом є ви. А якщо ви – бог, тоді я – атеїст, бо не можу повірити в такого бога. Основною причиною того, що так небагато людей поклоняються сьогодні Богові, є заперечення людиною своєї залежності.

Чому ви мусите поклонятися Богові? Поклонятися Богові – ваш обов’язок, бо якщо ви цього не робитимете, то будете нещасливими. Уявіть, що ви батько. Ваш маленький син приносить вам невеличкого дешевого ножика, якого він купив для вас на Різдво. Що для вас буде ціннішим подарунком: цей дешевенький ножик чи коробка дорогих сигар, яку ви отримали від страхової компанії? Чи вам, як матері маленької дівчинки, доводилося діставати від неї жмутик жовтих кульбабок, які були для вас ціннішими за розкішний букет троянд від ввічливого гостя? Чи стаєте ви багатшими від цих дрібничок? Чи потребуєте ви їх? Чи потрібен вам цей ніж? Чи потрібні вам квіти кульбаби? Чи були б ви недосконалими без цього? Ні. Чому ж тоді ці дрібниці є такими дорогими для вас? Тому що ваші діти поклоняються вам! Тому що тим самим вони визнають вашу любов і доброту і водночас удосконалюють себе. Вони розвиваються радше по лінії любові, а не ненависті; вдячності, а не невдяки; служіння, а не віроломства. Вони стають досконалішими і вдячнішими дітьми. Так як вам не потрібен цей ножик чи ці квіти кульбаби, так само і Богові не потрібно ваше поклоніння.

Такі нехитрі дарунки, отримані від дітей, є ознакою вашої вартості в їхніх очах. Молитви, захоплення і поклоніння є ознакою вартості Бога у ваших очах. Якщо вам не потрібне поклоніння ваших дітей, то чому ви гадаєте, що Бог потребує вашого поклоніння? Поклоніння ваших дітей існує для їхнього удосконалення, а не вашого. А ваше поклоніння Богові потрібне для удосконалення вас самих як особистостей. Поклоніння – це ваша можливість виявити свою відданість, залежність і любов, щоб бути щасливими.

Чоловік, що любить, обдаровує свою кохану дарами, бо в його очах вона заслуговує на усі ці дари. Що більше він любить, то біднішими здаються його дари. Навіть якщо він віддав би коханій людині усе, що має, цього все одно, на його думку, було б замало. Однією з причин, чому ми знімаємо цінники з речей, які купуємо на подарунок, є те, що ми не хочемо встановлювати якусь пропорцію між нашими дарунками і нашою любов’ю. Коли чоловік дарує щось своїй коханій, від цього вона не стає ціннішою, але чоловік від цього стає досконалішим. Даючи, чоловік вже не є нічим. Ці подарунки удосконалюють його, а не його кохану.

Поклоніння сприяє нашому вдосконаленню, а не вдосконаленню Бога. Відмова від поклоніння – це відмова від залежності, яка перетворює нас на незалежних. Для нас поклоніння Богові – це те ж саме, що цвітіння для троянди. Коли ми відмовляємося поклонятися Богові, то це рівноцінне тому, що троянда позбавила б себе сонячного світла і контакту з землею, або ж студент, що відмовляється вивчати історію і відповідно нічому сам себе навчити не може. Відмова захоплюватися кимсь, хто вартує захоплення, є ознакою заздрісного, самовдоволеного розуму. Людина, що відмовляється поклонятися Богові, глибоко у своєму серці знає, що вона не є творцем, вона також знає, що не може бути безбожною, навіть якщо б Бога не було.

Бог створив нас для того, щоб ми були щасливими. Бог створив нас задля нашого щастя, а не Свого власного. Бог був би абсолютно щасливим і без нашого з вами існування. Бог не потребує любові заради самого Себе, бо ми не володіємо нічим таким, чим би ми могли викликати Божу любов. Більшість з нас почуваються дуже щасливими, якщо нам вдається відчути хоч дещицю любові від людей. Бог вклав у нас певну частку Своєї любові, тому ми спроможні помічати привабливість інших. Те, що ми ділимося з ними своєю любов’ю, робить їх приємними і вартими любові.

Ми любимо інших з потреби. Хтось мусить забезпечувати наші потреби. Бог любить нас не тому, що потребує нас. Бог любить нас тому, що Він уклав у нас частку Своєї любові, і від цього ми стали вартісними. Коли Бог просить, щоб ми любили Його усім своїм серцем, усім своїм розумом, усією своєю душею, то тільки тому, що Він хоче, аби ми були щасливими.


[1] Пр. 26:11

[2] Мт. 22:37-39

[3] Ів. 17:26

[4] Втор. 5:16

[5] Втор. 5:1-15

Попередній запис

Проблеми подружнього життя

Часто люди думають, що життя має тривати без жодних випробувань і труднощів. Наш благословенний Господь не передбачав такого, кажучи: «Страждання ... Читати далі

Наступний запис

Заповіді ІV-Х

Перші три Заповіді говорять про наші обов’язки перед Богом, а останні шість – про наші обов’язки перед ближнім[1]. Четверта Заповідь: ... Читати далі