Проблеми подружнього життя

Часто люди думають, що життя має тривати без жодних випробувань і труднощів. Наш благословенний Господь не передбачав такого, кажучи: «Страждання зазнаєте в світі»[1]. Навіть коли людина входить до царства любові, що є шлюбом, її переслідують труднощі і випробування. Те, що я вам тут пропоную, можна назвати порадником з назвою «Як подолати труднощі в шлюбі». Ми розглянемо два аспекти: коли шлюб втрачає барви і коли один з партнерів стає нестерпним.

Отож барви шлюбу втрачають свою яскравість. Усе в цьому житті з часом тьмяніє. Любов не триває постійно у вічному піднесенні. Оскільки плоть є посередником любові в шлюбі, вона страждає від усіх неприємностей, які випадають їй. Плоть поволі звикає до того, що нею захоплюються. З плином життя потрібні щораз сильніші стимули, щоб викликати рівнозначну реакцію на відчуття. Очі звикають до краси, пальці звикають до ніжного дотику друга. Інтимна близькість, яка була такою бажаною, інколи стає просто обтяжливою. Виникають почуття, які можна висловити так: «Я хочу побути на самоті» або «Гадаю, мені краще піти до мами». Такі почуття зривають з очей рожеві окуляри. Згодом починають приходити щомісячні рахунки за комунальні послуги, а любов тим часом хоче покинути цей дім. Звичка любити починає надокучати, вона вже не сприймається як захоплива пригода. Інколи навіть з’являється бажання шукати нового партнера. Та коли з дітьми починають траплятися різні прикрі випадки чи переслідувати хвороби, тоді наш погляд мимоволі від позахмарного піднебесся повертається вниз до реальних походів до лікаря.

Рано чи пізно наше емоційне життя порушить перед нами питання: «Що таке кохання? Пастка, ілюзія чи фальшива обіцянка? Я гадав, що моє подружнє життя буде абсолютним щастям, а воно зводиться до рутинної нудьги».

Ті, що думають, наче любов є результатом еволюції тварин, а не даром Божим, помилково вірять: їхній партнер може дати їм те, чого їм не вистачає. Прихильники цієї хибної думки не розуміють, що порожнеча приходить не від їхнього партнера, а з природи самого життя. Ось пояснення цього почуття. Наше серце було створене для безмежного і його може задовольнити лише безмежне. Перше захопливе відчуття кохання було подароване подружжю як нагадування, що любов – це дар, який прийшов з Небес. Лише власними стараннями наближаючись до Небес, вони зможуть по-справжньому пізнати безмежну любов. Пригадуєте, як наш Господь помножував хліби в Капернаумі?[2] Згодом Він розповідав тим, хто отримав хліб, про Євхаристію, Хліб вічного життя, про самого Себе. Він використав хліб як приманку для того, щоб вони зацікавилися Хлібом життя, Євхаристією. Так само Бог дарує нам людську любов, і це також своєрідна приманка, такий божественний заклик, щоб ми запрагнули шукати полум’я, яким є Бог.

Коли сімейне життя стає нецікавим, це не означає, що людина дісталася до дна життя, вона просто дісталася до дна власного егоїзму. Між цими поняттями існує величезна відмінність. Людина дісталася не до дна своєї душі, а лише до дна свого інстинкту, не до дна свого розуму, а лише до дна свого емоційного життя. Такі випробування є наслідком своєрідного контакту з реальністю, яку Бог посилає в кожне життя. Якби життя проходило як чарівний сон, без жодних проблем і розчарувань, чи міг би хтось досягнути істинного щастя? Хто б тоді шукав Бога? Більшість людей задовольнялась би своєю посередністю і ніхто б не потребував якогось поштовху до досконалої любові.

Не кожному жолудеві судилося стати молодим деревцем. Наші діти ще мусять вирости, мусить вирости і наша любов. Бог дещо приховує від нас – Він зберігає Себе у Своїй Вічності. Якби Він цього не робив, ми ніколи б не рухалися уперед! Час від часу ми наштовхуємося на кам’яну стіну. У моменти кризи ми почуваємося нікчемними, нас переповнює відчуття самотності та непотрібності. Ми бачимо, що життя є лише містком до вічності. Ця криза нікчемності породжена тим, що людина зустрічає уявний ідеал, тобто любов, такою, якою сприймає її егоїзм, і такою, якою вона є насправді.

Таке відчуття нікчемності характерне не лише для подружнього життя. Це трапляється і в духовому житті. Священики, монахи і монахині також переживають у своєму житті таку кризу. Тоді молитви стають черствими і формальними; з’являється небезпека того, що ми можемо звикнути до щоденного торкання до Хліба Життя. Відчуття надзвичайного піднесення, коли ми служили Літургію вперше в житті, вже не повториться. Після п’ятдесятирічного священства відвідування недужих у лікарні вже не викликає таких піднесених емоцій, як це було першого разу. Сестра-монахиня, яка катехизує дітей упродовж тридцяти років, мусить звертатися за допомогою до сили молитви, щоб з таким самим натхненням, як і три десятки років тому, дивитися на цих дітей і бачити в них підопічних, яких довірив їй Всемогутній Бог. Усім нам з часом стає важко самовіддано молитися. Хвилини подяки після Літургії тенденційно стають коротшими. Ми також маємо свої проблеми. І найбільша проблема – це проблема любові. Як можна любити більше, краще? Як можна краще молитися? Як краще поєднатися з Богом? Відповідь лежить у жертвоприношенні.

Оскільки ми зараз розмірковуємо про розвиток любові в шлюбі, пропоную повернутися до проблем сімейного життя. У духовному житті є таке поняття як темрява душі, а в подружньому житті – темрява тіла. Так само, як темрява душі в духовному житті потребує суттєвого очищення через самозречення, щоб досягнути глибшого розуміння, так само цього потребує і життя в шлюбі. Там, де існує невдоволення, Бог розбурхує води душі. Тим самим Він нагадує нам, що досконала любов, якої ми прагнемо, є не тут, ми перебуваємо на шляху до неї. Так як, наприклад, мама-орлиця викидає своє маля з гнізда, щоб воно навчилося літати, так само і Бог у такі важкі для нас моменти дає крила для наших глиняних ніг. Черствість – у духовному чи в сімейному житті – може служити або для спасіння, або для приречення, залежно від того, як її використано.

Існує два види черствості: та, що трухлявіє, – це черствість любові без Бога, і та, яка дозріває, – коли людина проходить крізь вогонь жертвоприношення.

У моменти нудної монотонності, у період кризи, треба по-новому переосмислити ідею вічності. У період романтичного захоплення відчуття вічності накладається на тривалість перебування особи в стані закоханості. У період криз, коли нічого цікавого чи захопливого не відбувається, елементом вічності є Бог. Тепер любов каже: «Я любитиму тебе завжди, бо ти люблений через вічність заради Бога». Любов, яка починалася з відчуття приємності і самозадоволення, змінюється на любов заради Бога. Інша особа стає тепер не стільки засобом пристрасті, як партнером для душі. Наш Господь сказав: «Коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе»[3]. Ніщо не народжується для вищого життя без смерті для нижчого. Серце, як і планети, живе за власними циклами, та рухи серця – це вертикальна спіраль, а не коло. Криза порожнечі потребує свого очищення і свого хреста. Хрест – це не дорожньо-пропускний пункт на шляху до щастя, це драбина, по якій людина піднімається вверх, аж до Небес любові. Немає потреби кудись від когось утікати тільки тому, що, проаналізувавши свій ментальний стан, ви вважаєте своє життя нудним і нецікавим. Підживіть свою любов до Бога і почніть сприймати свого партнера, як дар Божий. Тоді ваша любов вже не буде нецікавою. Тоді ви побачите, як усі людські створіння оповиті красою Божої любові.

Існує ще одна проблема подружнього життя: коли шлюб сприймається як непосильний хрест і стає просто неможливим. Шлюб – це на добре і на зле. Часом подружнє життя обертається до нас своєю гіршою стороною. Припустимо, чоловік чи дружина стають довіку неповно-справними чи хтось з них починає вести аморальний спосіб життя: зловживає алкоголем, стає жорстоким тираном, зраджує чи ставиться до свого партнера надто зверхньо. Що в такому разі робити? Нам завжди слід сприймати іншу особу, як дар Божий. Інколи дари Божі є солодкими, а інколи вони гіркі на смак. Якщо ми егоїсти, то намагатимемось позбутися свого партнера. Чому? Бо наш партнер став непосильним тягарем для нас! Але якщо ми християни, то сприймаємо цей тягар як щось таке, що було дано нам рукою самого Бога. Як сказав св. Павло: «Ми, сильні, повинні нести слабості безсилих, а не собі догоджатиБо й Христос не Собі догоджаві так виконаєте закона Христового»[4].

Якщо ви не сприймаєте цього і кажете: «Бог ніколи не бажав нікому жити з такими непосильними труднощами», то відповідь на це дуже проста: «Так, Він бажав!» Наш благословенний Господь сказав: «Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною. Бо хто хоче спасти свою душу, той погубить її, хто ж за Мене свою душу погубить, той знайде її»[5].

Усі ми хочемо мати хрести, виготовлені для нас на спецзамовлення. Ми дуже охоче погоджуємося на жертвоприношення і самозречення, але такі, які обираємо самі. Коли ж Бог вибирає для нас якісь випробування, тоді ми кажемо: «Ой, ні! Цей хрест не для мене!» І хвороба однієї особи, і нещасливе сімейне життя для подружньої пари – все це випробування, послані Богом для того, щоб удосконалити їх духовно. Без певних гірких Божих дарів багато наших духовних можливостей залишалися б нерозвинутими.

Невдале подружнє життя може бути мучеництвом, але попри те людина не позбавляє своє власне життя честі, як і не відбирає миру у своєї душі. Прийняття таких випробувань подружнього життя не є, як дехто собі думає, засудженням до смертної кари. Солдат не засуджується до смертної кари, коли присягає на вірність своїй країні, але цим він визнає свою готовність постати перед обличчям смерті, а не втратити свою честь. Нещасливе подружнє життя не є приреченням на нещастя. Це достойна трагедія, в якій людина несе важкі обладунки і стріли безжальної долі, але не зраджує клятві, даній живому Богові. Якщо вважається почесним отримати поранення в битві за рідну країну, то хіба не є ще почеснішим отримати поранення за Бога? Нижче подано вірш із Святого Письма, на який мало хто звертає увагу, однак він дуже важливий. У Посланні св. Павла до Коринтян сказано: «Чоловік бо невіруючий освячується в дружині, а дружина невіруюча освячується в чоловікові»[6]. Іншими словами, чесноти, молитви, страждання, терпіння, смиренність одного переходить на іншого.

Якщо б ваш партнер, будучи алкоголіком, раптом захворів, хіба б ви не доглядали його? Припустимо, у нього виявили туберкульоз чи інфаркт, хіба б ви покинули його? А якщо в нього стався моральний інфаркт, хіба через це його треба покинути? Кажучи про моральний інфаркт, я маю на увазі провину за будь-який з гріхів, що перетворює сімейне життя на непосильну ношу. Якщо існує таке явище як переливання крові від здорового члена суспільства хворому, то чому не може існувати переливання освіченості? Дружина може відкупити від гріхів свого чоловіка, і чоловік може бути спасителем своєї дружини. Таке духовне спілкування не містить у собі надто багато романтичного задоволення, але віддача є вічною. Багато чоловіків і дружин після прожитого безбожного життя з усіма його зловживаннями в Судний день виявлять, що є спасенними, бо їхні подружні партнери ніколи не припиняли молитися за їхнє спасіння.

Хочу розповісти вам одну історію про те, як чесноти однієї душі можуть переноситися на іншу. На зламі минулого століття в Парижі одружилися проста добропорядна дівчина-католичка і невіруючий молодий лікар. Прізвище нареченого було Ле Сер. Молодий чоловік обіцяв зберігати вірність у шлюбі, але невдовзі після весілля ледь не порушив свою обіцянку. Крім ведення лікарської практики, цей молодий чоловік почав редагувати антиклерикальну атеїстичну паризьку газету. Його дружина відповіла на таке рішення чоловіка тим, що розпочала досліджувати християнство. Вона зібрала велику бібліотеку з апологетики, а чоловік у цьому ж домі збирав бібліотеку атеїстичної літератури. У травні 1905 року, помираючи, ця жінка мовила чоловікові: «Феліксе, ти станеш католиком і священиком Домініканського чину». На що він відповів: «Елізабет, я проклинав Церкву і Бога, і я житиму в цій ненависті і помру в ній!»

Жінка, ще раз повторивши свої слова, померла. Перебираючи якось папери покійної дружини, чоловік натрапив на її заповіт, в якому 1905 року вона просила Всемогутнього Бога послати їй таке страждання, за яке б вона змогла купити спасіння для чоловікової душі. Далі в заповіті вона писала: «У день моєї смерті я заплачу ціну, і ти будеш відкупленим, за тебе буде заплачено. Жодна жінка не має більшої любові до свого чоловіка, аніж та, що ладна віддати власне життя заради спасіння його душі».

Він сприйняв це як примху богомільної жінки, хоча і любив свою дружину. Щоб якось притупити біль від втрати коханої, він вирушив до південної Франції. Там він зупинився поблизу церкви, до якої ходила його покійна дружина під час їхнього медового місяця. Здавалося, ніби вона йому навіювала: «Їдь до Люрду!» І він поїхав, але прибув туди як цинічний атеїст. Адже він був автором книги, в якій виступав проти Люрду, доводячи, що дива, які там відбуваються, є ніщо інше, як шарлатанство і забобони. І ось, стоячи перед гротом Пресвятої Діви, він отримав дар віри. Ця віра була настільки повною і остаточною, що йому не було потреби проходити через сопричастя і роздуми: «Отож тепер, коли я вірю в Бога, як я маю зустрічати всілякі труднощі?» Все те, у що вірив усе своє життя, він побачив у всій його помилковості і примітивності. Навернення доктора Ле Сера було такою ж радістю, як і новини про бомбардування Реймсу.

Минав час. 1924 року я поїхав на реколекції в монастир Домініканського чину в Бельгії. Чотири рази в день по сорок п’ять хвилин я мав реколекції під духовним керівництвом отця Ле Сера, домініканця, католицького священика, котрий і розповів мені цю історію. Повірте, не часто під час реколекцій ви зустрінете священика, який при найменшій нагоді мовить: «Як казала моя дорога дружина Елізабет». А мораль цієї історії полягає в тому, що любов не є повною і довершеною тут, на землі. Вона – у Бозі, і своєю любов’ю до Бога ми рятуємо свого подружнього партнера, не має значення чи це поганий чоловік, чи дружина, бо взявши шлюб, вони стають одним.


[1] Ів. 16:33

[2] Ів. 6:1-15

[3] Ів. 12:24

[4] Рим. 15:1-5

[5] Мт. 16:24-25

[6] 1Кор. 7:14

Попередній запис

Чотири суперечності любові

Немає в цьому світі нічого прекраснішого, ніж двоє закоханих. Для того, щоб наша любов витримала усі перипетії життя, ми мусимо ... Читати далі

Наступний запис

Заповіді І-III

Чи звинувачували вас коли-небудь у перевищенні швидкості? Чи, можливо, ви полювали на качок у заборонений сезон? Чи мучили вас після ... Читати далі