Смерть і суд

Ми поволі підійшли до теми смерті і суду. Якщо існує щось таке, що характеризує життя, то це – нетерпимість до обмежень. Ми всі прагнемо безконечності. Тому часто відчуваємо розчарування. Ми усвідомлюємо велетенське неспівпадіння між тим ідеалом, про який мріємо, і самою реальністю. Але все одно ми продовжуємо шукати, тому що спроможні на більше. Важко уявити ситуацію, коли, маючи якусь хорошу річ, ми доходимо до висновку, що більше нам не треба. Природа наклала ліміти на «більше» для нашого тіла. Існує обмеження на тілесні втіхи; вони можуть сягнути точки, коли стає боляче, бо їх насправді забагато. Не існує обмежень для бажань душі, якими не можна пересититися. Не існує обмежень для істини, яку ми пізнаємо, для життя, яке ми можемо прожити, для любові, якою ми можемо насолоджуватися, і для краси, яку ми можемо бачити.

Якби цей перелік був остаточним, то це означало б, що нас обманюють. Ми були б такі ж розчаровані, як жінка, що стежить за всіма модними тенденціями і яка опинилася в кімнаті, заваленій сотнями капелюшків, не маючи, однак, жодного дзеркала для примірки. Оскільки ми маємо і тіло, і душу, то можемо стати рабами одного з них. Ми можемо змусити тіло служити душі, і це по-християнськи. Або, навпаки, ми можемо змусити душу служити нашому тілу, що є ницим. Саме через цей вибір наше життя є таким важливим. Ми не мали б такого задоволення від гри, якби не існувало варіанту програшу. Не було б завзяття в битвах, якби нагороди вручали тим, які не брали участі в цій битві. Не було б цікаво дивитися драму, якщо б акторами були ляльки. Життя не мало б сенсу, якби на карту не були поставлені життєво важливі моменти, в які ми відповідаємо нашому вічному спасінню «так» або «ні». Наш Господь казав: «І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в геєнні»[1]. Іншого разу наш Господь сказав: «Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить?»[2]

Настане час, коли усі спроби закінчаться. Я знаю, що дуже важко переконати молоді уми, адже вони не люблять слухати про те, що життя колись закінчиться. Смерть часто прикрашається власниками похоронного бюро. Їм майже вдається переконати вас у тому, що від кожної домовини віє щастям! Вони не хочуть усвідомлювати факту людського кінця. Але чи помітили ви, як сучасні люди почуваються ніяково перед обличчям смерті? Вони не знають, як висловлювати співчуття, бо зосереджуються на обставинах, які передували смерті, а не на вічних поняттях, пов’язаних із смертю, а саме, небо і пекло.

Є люди, які вважають, що смерть належить до біологічного порядку і що людина помирає так само і з тієї ж самої причини, що й свині чи півні. Але це не так. Людина має душу – духовну і безсмертну. Смерть людини не є такою ж, як смерть жучка. Життя тварин є циклічним: воно розкривається зсередини і повертається назад у себе. Життя людини нагадує траєкторію, яка виходить поза межі часу, досягаючи ще когось. Справжня причина смерті пояснюється не біологічним, а історичним порядком. На початку історії людства людина вчинила гріх, і покаранням за цей гріх є смерть. У Святому Письмі сказано: «Тому то, як через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так прийшла й смерть у всіх людей…»[3]. Через первородний гріх ми помираємо. Якби не було гріха, не було б смерті. Євхаристія символізує воскресіння тіла, оскільки ми поєдналися з Його Тілом і Кров’ю. Христос сказав: «Хто тіло Моє споживає та кров Мою п’є, той має вічне життя, і того воскрешу Я останнього дня»[4], Воскресіння нашого Господа – це гарантія нашого воскресіння.

Св. Павло говорить, що ми мусимо помирати щоденно. Щаслива смерть – це шедевр, а жоден шедевр не був створений за один день. Сім років було витрачено на виготовлення воскової моделі для знаменитої статуї Жанни д’Арк. Одного дня модель була нарешті готова і її вилили в бронзі. І ось сьогодні статуя стоїть, як вистраждана досконалість мистецтва скульптора. Подібним чином наприкінці природного існування і наша смерть мусить з’явитися як вистраждана досконалість після довгих років праці, покладеної на виготовлення шаблону, після щоденної смерті, що омертвляє плоть. Головною причиною нашого страху перед смертю є те, що ми не готові до неї. Смерть є чудовою для того, хто, перш ніж померти біологічно, помирає щоденно для спокус світу, плоті і диявола. На надгробку Дун Скота в Колон’ї є дуже цікавий напис: «Ante sepulturam bis morimur». Це означає, що його похованню передувала подвійна смерть. Із сотні подорожніх, що минають цю могилу, не знайдеться жодного, хто за цим висловом не розумів би тайни любові.

Коли приходить смерть, тоді вже неможливо відшкодувати за недостойно прожите життя. Лише до приходу смерті, помираючи для власних пристрастей, людина може виправити ситуацію. Ми намагаємося жити за законами постійного змагання, бо такими є закони Всесвіту. Неможливо якось по-іншому перейти до вищого життя, як тільки через смерть для нижчого. Людина жодним іншим чином не може насолоджуватися вищим життям у Христі, якщо вона не відірвалася від старого Адама. Якщо людина живе омертвленим життям у Христі, то смерть тоді не приходить до неї несподівано, як злодій вночі. Ми помираємо щоденно, таким чином ми наче тренуємося, готуючись до смерті. «І як людям призначено вмерти один раз, потім же суд»[5] , – написано у Святому Письмі. Коли родичі і друзі збираються біля померлого, вони часто запитують: «Що він залишив по собі?» Але ангели запитають по-іншому: «Що він взяв із собою?» Все, що ми можемо взяти з собою в час смерті, те ж саме, що людина може взяти з собою під час автокатастрофи чи краху корабля – лише свої чесноти.

Потім настає суд, і цей суд є двояким. Нас судитимуть у момент смерті детальним особистим судом, а в судний день судитимуть загальним судом. Ви – людина, і тому несете відповідальність за свої вчинки. Ваші «справи» ідуть за вами слідом. Другий суд відбуватиметься тому, що ви підійшли до свого спасіння в контексті суспільного порядку і Містичного Тіла Христа; отож вас судитимуть разом з усіма людьми.

Під час загального суду ми знову отримуємо своє власне тіло, так як під час воскресіння. Під час смерті, коли душа відділяється від тіла, вона все ще зберігає свою відповідність до тіла. Душа зробила на тілі своєрідний відбиток, на кшталт того, як ви можете поставити відбиток своєї долоні на воску. Можна сказати, що під час смерті душа прагне залишатися в тілі. Коли душа покидає тіло, вона не залишає його назавжди. Душа не стає ангелом, вона залишається людською душею. Душа містить увесь свій здобутий за життя досвід, події, думки, вчинки. Під час воскресіння мертвих душа матиме тіло, яке відповідатиме духовному стану цієї душі. Цей стан буде славетним, якщо душа була врятована, і навпаки, буде жалюгідним, якщо душа загублена. Наше спасіння полягає не лише в спасінні нашої душі, а в спасінні всієї особистості. Наше тіло поділяє стан нашої душі, і воно поділятиме її славу чи ганьбу. Якщо налити води в синю склянку, вода здаватиметься синього кольору. Так само в день воскресіння наші тіла будуть випромінювати або достоїнства, або пороки, залежно від того, чим наповнена наша душа.

Як виглядатиме особистий суд? Це буде оцінювання нас такими, якими ми є насправді. Складається враження, ніби в нашому тілі живе кілька різних людей: та, якою нас бачать інші, та, якою ми самі себе сприймаємо, і нарешті, та, якою ми є насправді. Протягом життя ми дуже легко віримо в те, що пише наша преса чи що думає громадськість. І ми починаємо судити себе згідно з громадською думкою, а не відповідно до вічної правди. Ми і насправді є про себе хорошої думки, тому що бачимо наших ближніх дуже недосконалими. Інколи ми судимо про свої достоїнства на тлі недоліків, від яких утримуємося. Заробивши свій капітал за умов капіталістичної системи, ми вважаємо, що робітничі спілки є винятково негативним явищем. І навпаки, якщо ми заробляємо гроші, організовуючи робітничі спілки, то вважаємо капіталізм недосконалим. Якщо ми походимо з міста, то дещо зверхньо поглядаємо на вихідців з села. Ми гадаємо, що коли людина розмовляє якимось діалектом, то вона є малозначною. Чи якщо людина має чорну, коричневу чи жовту шкіру, то вона нижчої раси. Наша завзята підтримка простих людей може пояснюватися нашою ненавистю до багатих, а не особливою любов’ю до цих простих людей. Ми не завжди бачимо речі чітко, інколи в нас на очах є окуляри з поволокою. Св. Павло саме це мав на увазі, коли говорив: «Тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім – обличчям в обличчя»[6]. Ми є тими, ким є, незалежно від нашого бажання чи рішення.

Усі ми в цьому житті перебуваємо на одному шляху, але подорожуємо різними транспортними засобами. Декотрі їдуть вантажівками, інші – джипами чи каретами швидкої допомоги. Хтось кермує дванадцятициліндровою автівкою, інший – поламаною старою «розвалюхою», але усі ми їдемо. Судний день – це щось на кшталт того, якби нас зупинив поліцейський. Коли нас зупиняє Бог, Він не запитує нас, як зрештою і не запитує поліцейський: «Яким авто ви їдете?» Бог не дивиться на чини і заслуги людей. Він запитує: «Як добре ти керував автомобілем? Чи дотримувався правил і законів?»

По смерті ми залишаємо свої засоби пересування, свої емоції, упередження, почуття, свій статус у житті, свої можливості і обдарування, свої обов’язки, освіченість і посаду. Богові абсолютно однаково, чи були ми кульгавими, неосвіченими, чи, можливо, ненависними для світу. Суд над нами не базуватиметься на нашому соціальному становищі, а на тому, як ми прожили це життя, який вибір робили, що найбільше любили в житті. Не думайте, що, ставши перед лицем Бога на суді, ви зможете якось коментувати свою справу. Ви не зможете заявляти про пом’якшуючі обставини, як не зможете вимагати нового судового засідання чи заміни присяжних. Ви самі будете суддею для себе. Як сказано у Святому Письмі: «Бо зо слів своїх будеш виправданий, і зо слів своїх будеш засуджений»[7]. Бог просто скріпить печаттю наш засуд.

Що ж тоді є судом з Божого погляду і в людському розумінні? З погляду Бога суд – це впізнавання. Дві душі з’являються перед очима Бога наступної ж секунди після смерті. Одна душа перебуває в ласці, а інша – ні. Пам’ятайте, що ласка – це участь у божественній природі. Так як за законами природи ми подібні до своїх батьків, так само з Божої милості ми беремо участь у природі Бога. Наш благословенний Господь дивиться на нашу душу і на стан благодаті. Він бачить подібність зі Своєю природою. Мати впізнає свою дитину, бо дитина має спільні з нею природні риси. Так само і Бог упізнає Своїх дітей за подібністю, оскільки ми були народжені в Бозі. Споглядаючи в нашій душі Свою божественну схожість, Він каже нам: «Прийдіть, благословенні Мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу»[8].

Погляньмо на іншу душу, ту, яка не володіє схожістю з родинними рисами Святої Трійці. Будь-яка мати впізнає свого сина поміж сусідських дітей, бо інші діти не мають з нею спільних рис. Наш Господь, не бачачи в грішній душі своєї подібності, може лише промовити жахливі слова, які підтверджують невпізнання: «Не знаю Я вас!»[9] Це жахливо, коли тебе не знає Бог.

З людського погляду – це розпізнавання відповідності чи невідповідності. Лишень уявіть собі, як одного дня вам сповістили, що якась дуже важлива особа завітала до вас з візитом. Ви – у робочому одязі, з брудними від роботи руками і обличчям. Не маючи пристойного вигляду, щоб постати перед важливим гостем, ви відмовляєтесь виходити до нього поти, поки не доведете себе до ладу.

Душа, заплямована гріхами, поводиться так само, коли постає перед Богом-суддею. Ця душа бачить велич, чистоту і блиск Бога. Але вона усвідомлює власну гріховність і маловартісність. Вона не благає, не сперечається і не випрошує полегшеного вироку. Душа, бачачи себе до самих глибин, каже: «О, Господи, я не достойна». Душа, що є невиліковно заплямована, тобто мертва для божественного життя, кидає себе прямо в пекло так само природно, як падає на землю камінь, випущений рукою. Душа, що переповнена божественною любов’ю, яка не має жодного тимчасового покарання, бо є безгрішною, летить вільно до Неба, як пташка, випущена з клітки.

Три можливі долі чекають на вас по смерті і суді: пекло – біль без любові, чистилище – біль з любов’ю, Небо – любов без болю.


[1] Мт. 10:28

[2] Мт. 16:26

[3] Рим. 5:12

[4] Ів. 6:54

[5] Євр. 9:27

[6] 1Кор. 13:12

[7] Мт. 12:37

[8] Мт. 25:34

[9] Лк. 13:25

Попередній запис

Закон любові: повна відданість

Усе, про що ми говорили, можна підсумувати, порівнявши любов і закон. Згідно з християнськими принципами, нами не повинен керувати закон, ... Читати далі

Наступний запис

Небеса не так далеко

Якщо я не помиляюся, є одна популярна пісня під назвою «Я почуваюсь на Небесах, коли поруч з тобою». Для того, ... Читати далі