Страждання цього світу

Історія людства – це історія людських страждань. Ми прагнемо про це не думати, але якщо спробувати розглянути будь-яку епоху в житті будь-якого народу, то картина відкриється просто жахлива. Нескінченні війни, утиски слабих, насильство, торжествуюча несправедливість, жорстокі злочини і не менш жорстокі покарання за них, витончені страти, тортури. Скрізь і завжди, практично одне і те ж – кров, сльози, страждання. А в ті короткі проміжки, коли люди не вбивали і не мучили один одного, на них обрушувалися повені, пожежі, землетруси, їх терзали хвороби; посухи і сарана знищували урожай на полях, прирікаючи людей на голод і убогість. І якщо припустити, що цей безумний світ і цю нещасну людину створив Бог, неминуче виникає питання: які ж моральні риси має таке божество? Висновки напрошуються самі: або це божество неймовірно жорстоке і безжальне, або йому глибоко байдуже все, що відбувається у створеному ним світі.

Саме такими бачив своїх богів язичницький світ. І неважливо, про яку саме культуру чи історичний період йде мова. Ставлення язичницьких богів до людей завжди і скрізь мислилося цілком визначеним: або – нещадна справедливість, від якої не піти нікому з народжених, або – байдужість на межі неосудності.

Втім, людині навряд чи легшало від цього, але, принаймні, усе було зрозумілим: світ жорстокий, бо жорстокий бог, який ним керує.

І раптом з’являється це дивне християнство, яке сповіщає, що Богові небайдужа доля людей. Більше того: християни стверджують, що Бог любить нас, Бог є Любов, і саме любов, а не справедливість є мірилом ставлення Бога до людини. Заява абсолютно небувала і докорінно суперечить життєвому досвіду людини. Ні, звичайно ж, думка про любов Божу до людей сама по собі дуже красива і утішлива. Але ж, скільки ні кажи «халва», у роті від цього солодше не стане. Припустимо, що Бог дійсно є любов. І відразу ж замість безвихідної, але цілком ясної і логічної картини світу в язичництві ми отримуємо очевидну нісенітницю. Як Бог-Любов допустив увесь цей кошмар людської історії, з її війнами, насильством, річками пролитої крові? Куди Він дивився, коли улюблені Ним люди так жорстоко страждали і мучилися? І найголовніше: навіщо люблячий Бог створив людину, знаючи, яка сумна доля на неї чекає?

Ці питання цілком актуальні і сьогодні, оскільки болі і горя у світі, на жаль, навряд чи стало менше, ніж в євангельські часи. Але для того, щоб відповісти на них, необхідно спочатку розібратися от у чому: а що таке, власне – страждання, і чи стане людство щасливішим, якщо втратить здатність його відчувати?

Лічильник Гейгера

Напевно, кожній хазяйці знайомий запах газу від ненароком залитої кухонної плити. Пахне він настільки неприємно, що навіть найменш інформованій у питаннях техніки безпеки людині стає ясно – приміщення необхідно терміново провітрити. Але не всі знають, що природний газ сам по собі не має ніякого запаху. І той сморід, який ми час від часу відчуваємо в себе на кухні, – результат творчих зусиль фахівців-хіміків, що розробили спеціальну речовину з мерзенним запахом, – одорант. Його додають у природний газ якраз для того, щоб будь-яка людина за запахом відразу змогла виявити витік. Одорант – погано пахне, але без нього нічим не пахнучий газ міг би спричинити багато шкоди.

Так і страждання було б невірне розглядати як зло. Страждання – реакція нашого єства на зло, певний сигнал небезпеки, що кричить: «Людино, обережно! Ти опинилася у сфері дії руйнівного процесу, бережися!» Можна наступити на цвях, мучитися докорами сумління, страждати від похмілля.

Зовнішні причини страждання можуть бути найрізноманітнішими, але суть їх завжди одна і та ж – до людини доторкнулося зло, яке прагне її знищити. Це зло непомітне, воно діє нишком. І, якби страждання не попереджало нас про його наближення, ми б давно вже загинули від зараження крові, алкогольного отруєння або від наслідків тих гріховних вчинків, на які наша совість перестала б реагувати душевним болем.

Щоб краще зрозуміти співвідношення зла і страждання, можна згадати аварію на Чорнобильській АЕС. Ліквідовуючи її наслідки, люди зіткнулися із смертельною небезпекою, яку людська природа не може розпізнати, бо проникаюча радіація вбиває без болю. У нас у тілі просто немає органів і рецепторів, які реагували б на підвищений радіаційний фон.

І побачити цю небезпеку можна було лише за допомогою спеціальних приладів – лічильників Гейгера, які реєстрували рівень випромінювання, і при перевищенні допустимої норми попереджали людей про невидиму смерть, що сховалася десь неподалік.

Здатність страждати, як лічильник Гейгера, допомагає нам відчути наближення зла, яке неможливо виявити іншим способом. Страждання – не зло, це – протест проти зла, це спалах болю в місці дотику зла до добра.

Але скільки ж тоді у світі зла, якщо він буквально переповнений стражданнями! Що тоді це зло, яке примушує людей страждати, звідки воно взялося, і чому Бог не знищить його відразу і назавжди, якщо Він – добрий і всемогутній?

Свобода людського вибору

«Якщо Бог всемогутній, чи може Він створити такий важкий камінь, що і сам його не підійме?» – до революції цією каверзною загадкою ставили в безвихідь новачків підступні семінаристи. Якщо не може створити, значить – не всемогутній; якщо створить, але не підійме, все одно – не всемогутній. При всій своїй уявній легковажності ця головоломка містить у собі дуже серйозну філософську проблему: чи може творіння бути непідвладним Творцеві? Чи можливо, щоб всемогутній Бог створив щось, над чим не матиме абсолютної влади? Чи здатен Він обмежити власну всемогутність?

Питання дуже серйозні, але в християнстві на них є абсолютно ясна відповідь. Святитель Філарет про загадку про камінь сказав: «Бог не лише може створити такий камінь, але – вже створив його. Камінь цей – людина».

Церква учить, що Бог створив людину для її участі в блаженстві буття. Весь світ був влаштований так, що існування людей у цьому світі наповнювало їх життя радістю і веселощами. А головною радістю буття для людини була любов до неї Бога. Але відповісти на любов може лише той, хто вільний у своєму виборі. І Бог дав людині цю дивну можливість – любити або не любити свого Творця. Так, у величезному створеному Ним світі, який повністю підкорявся своєму Творцеві, раптом з’явилася територія, над якою Він не мав влади. Це було серце людини, яке тільки вона сама могла наповнити любов’ю до Бога, але так само вільно могла і відмовитися від цієї любові.

От на цій, непідвладній Богові території і народжується зло як результат свободи, невірно використаної людиною. Зло не має суті, бо воно не створене Богом. Пітьма – це лише відсутність світла. Так і зло – не окрема категорія буття, супротивна добру, це просто – відсутність добра там, куди людина не дозволила увійти Богові. Тому знищити зло неможливо, як неможливо стерти із землі тінь. Зло – це морок, який живе в серцях людей, які не бажають впустити в себе світло Божої любові. Але якби Бог насильно вигнав цей морок з людської душі, то люди перестали б бути людьми і перетворилися б на зомбі, в автомати, жорстко запрограмовані на добро і послух Богові. І про жодну любов тоді вже не могло б бути мови, бо роботи не можуть любити.

У цьому сенсі проблему людської свободи дуже добре висвітлює євангельська притча про блудного сина. Вона допомагає зрозуміти найважливіший сенс страждань людини, яка зіткнулася із злом: страждаючи, люди опам’ятовуються.

«Опам’ятавшись, він сказав: скільки наймитів у батька мого мають надлишок хліба, а я вмираю з голоду; встану, піду до батька мого і скажу йому: батьку! Згрішив я перед небом і перед тобою» (Лк. 15:17,18).

Дим великої нелюбові

Андрій Макаревич в одній зі своїх пісень знайшов дуже точне з християнського погляду визначення людської історії – «Епоха великої нелюбові». Люди, у серцях яких не було любові до свого Творця, виявилися не здатними любити один одного. Більше того, вони не змогли ставитися з любов’ю до прекрасного світу, який Бог дав їм у користування. І все зло світу, усі страждання людства упродовж усієї його історії – це лише віддзеркалення нашої нелюбові до Бога, один до одного, і до світу навколо нас.

Кривдити, обкрадати, мучити і вбивати можна тільки тих, кого не любиш. У цьому корінь усіх людських страждань і бід. Навіть природні катаклізми частенько є наслідком моральної деградації людини. Ми не можемо з точністю відстежити цю залежність в усіх випадках, але іноді вона цілком очевидна.

Коли влітку вся Москва буває затягнута їдким димом від торфовищ, що горять, треба знати, що в цього стихійного лиха є абсолютно певні автори. У роки перших п’ятирічок радянської влади урядом було прийнято рішення осушити Каширські торф’яні болота, щоб створити величезний ресурс палива для Каширської електростанції, що працювала тоді на торфі. Робилося це під девізом: «Ми не повинні чекати милостей від природи, узяти їх у неї – от наше завдання!» Болота осушили, електростанція давно вже працює на вугіллі і мазуті. А торф осушених боліт щороку горить через недбалість туристів і місцевих жителів, посаджених на цю порохову бочку борцями з природою, які не бажали чекати від неї милості. У результаті – страждають усі москвичі, але абсолютно ясно, що не Бог винен у цьому, а людська нелюбов до Бога і Його творіння.

Два шляхи

Але, можливо, Господь занадто вже розв’язав людині руки? Можливо, деяких людей, таких, як Гітлер або Чикатіло, все ж варто було б позбавити можливості реалізовувати свою свободу улюбленими ними способами? На жаль, тоді прийшлося б кожного з нас закувати в наручники ще в дитячому віці. Бо немає і не було на землі людини, яка хоч одного дня не принесла б болю іншим людям. І хто, окрім Бога, може визначити міру зла, скажімо так – «допустиму» для тієї, або іншої людини? Ми обурюємося жорстокістю лиходіїв, які потрапили під суд. А скільки лиходіїв ще не спіймано, скільки навколо нас людей, на вигляд цілком нормальних, але в душі яких тліє пітьма злих задумів. Нарешті, скільки в нас самих всякої мерзенності, скільки дрібних або великих гидот ми скоїли, або, що набагато страшніше – можемо скоїти через те, що не любимо Бога і ближнього.

Але Бог не поспішає зупиняти людину на її плутаних життєвих дорогах. Він чекає нашого покаяння, чекає, коли кожен з нас просто не зможе без відрази дивитися на сліди зла у своїй душі.

Бог терпляче чекає цього запрошення від кожного з нас. Дивна справа: всемогутній Бог упокорено просить дозволу увійти до нашого заплямованого брудом серця, щоб не порушити нашої свободи: «Ось, стою при дверях і стукаю; якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною» (Одкр. 3:20). І якщо ця зустріч людини з Богом відбулася, починається їх спільна робота з відновлення всіх руйнувань, які зло здійснило в людському єстві. Це – шлях покаяння.

Але свобода вибору припускає також інший шлях. Чорні плями видно тільки на світлому фоні. Якщо вся душа стане чорною, плями перестануть впадати у вічі. Тому, побачивши в собі зло, людина може сказати собі, що це і не зло зовсім. І тоді виявиться, що скривджені були самі винні, потерпілі – заслужили на свої страждання, а цілі народи будуть записані в «недолюди», з якими можна робити все, що спаде на думку. До такого почорнілого серця вже не достукатися. Але що ж після смерті відбувається з душею, знівеченою злом до такої міри?

Фатальне перевертання

Церква каже, що грішник, який не покаявся, не наслідує спасіння і йде в муку вічну. Тут важливо розуміти, що спасіння – не подарунок на Різдво, не путівка на модний курорт і не виграш у лотерею. Це – єднання духу людського з Духом Божим, взаємопроникнення Творця і створеної Ним людини, вселення Бога в наші серця як наслідок взаємної любові.

Але чи зможе полюбити Бога після смерті той, хто все життя Його ненавидів? Маловірогідне.

Страждання – результат зіткнення зла з добром. Але якщо сама душа стала злою, дотик добра буде для неї тяжким. У цьому жахливому перевертанні єства грішника – причина його страждань. Після його смерті Бог, звичайно ж, не позбавляє його Своєї любові. Але вся біда в тому, що почорніла душа сприймає любов Божу як муку.

Чим можна допомогти тому, для кого джерелом страждання є любов Божа? От дійсно нерозв’язна загадка. Але протиставляти любов Божу і вічні муки грішників, щонайменше, некоректно. Грішник може мучитися вічно, бо Бог вічно любитиме його. І жодного протиріччя тут немає.

Бог підготував нам вічну радість, а не вічні муки. Але треба завжди пам’ятати, що дар свободи вимагає від людини максимально обережного поводження з ним. Бо тільки над нашим серцем не владний всемогутній Господь. І якщо ми не наповнимо його любов’ю до Бога, там обов’язково з’явиться зло, що народжує страждання.

Попередній запис

Важливість добрих справ

В одній зі Своїх численних дискусій з юдеями, на запевнення, що «отець наш є Авраам», Спаситель відповів: «Якби ви були ... Читати далі

Наступний запис

Чому не переосмислюють життя?

У зв’язку з останніми сумними подіями, що відбуваються в Україні, багато вірних почали вважати, що це стане добрим стимулом для ... Читати далі