У цій частині ми продовжимо обговорювати Символ Віри, який з’єднує воєдино народження нашого Господа, Його Смерть на хресті і Воскресіння. Ми роздумуватимемо над Його стражданням і Воскресінням, розпочавши з агонії нашого Господа. Тут ми маємо справу з великим таїнством. Наш благословенний Господь страждав ментально і фізично.
Ми торкнемося Його ментальних страждань у Гефсиманському саду. Це відбувалося відразу ж після Таємної Вечері. Є лише один запис про час із життя Христа, коли Він співав[1], вийшовши назустріч Своїй смерті. Він сказав Своїм апостолам, що їх усіх трястиме протягом цієї години. Пам’ятаєте, наш Господь завжди говорив про Свою смерть на хресті і про страждання в значенні години, а про Свою славу в значенні дня. Зло має свою годину, Бог має Свій день.
Коли Ісус увійшов у сад, куди Він часто ходив молитися, то сказав Своїм апостолам, що тієї ночі вони зневіряться в ньому, бо Пастиря буде уражено[2]. Вони зневірилися на короткий час після агонії і розбіглися. Але Він сказав їм: «По воскресенні ж Своїм Я вас випереджу в Галілеї»[3]. Такої обіцянки про те, що мертвий зустрінеться зі своїми друзями, пробувши три дні в гробі, раніше ніхто ніколи не давав.
Хоча вівці покинуть Пастиря, Пастир не покине Своїх овець. Так як Адам втратив свій спадок єдності з Богом у саду, так само і зараз наш благословенний Господь говорить про наше відновлення в саду. Едем і Гефсиманський сад – це ті два сади, навколо яких крутиться доля людства. В Едемі Адам скоїв гріх, у Гефсиманському саду Христос взяв на Себе гріх людства. В Едемі Адам ховався від Бога, у Гефсиманському саду Христос просив Свого Батька про поблажливість. В Едемі Бог розшукав Адама в його гріху непокори, у Гефсиманському саду, новий Адам, Христос, розшукав Свого Батька, будучи покірним і послушним. В Едемі було піднято меча, щоб перекрити вхід до Едему, аби обезсмертити зло, у Гефсиманському саду наш Господь наказав Петрові зачохлити меча, якого він ніс.
У цій агонії Христа є два елементи пов’язані один з одним – несення гріха і безгрішна покора. Він відходить від Своїх апостолів приблизно настільки, як написано у Святому Письмі, наскільки людина може кинути камінь[4]. Який дивний спосіб вимірювати відстань. І тоді наш Господь упав долілиць, і мовив: «Авва-Отче, Тобі все можливе: пронеси мимо Мене цю чашу!… А проте, не чого хочу Я, але чого Ти»[5]. Зауважте, що тут задіяні дві сутності нашого Господа. Він і Отець були одне, і тому Він не молився словами: «Отче наш, Тобі все можливе: пронеси мимо Мене цю чашу», а молився: «(Мій) Отче». Усвідомлення любові Отця було непорушним. З іншого боку, пам’ятаймо, що Він був людиною так само, як і Богом. Його людська сутність відчувала відразу до смерті як покарання за гріхи. Для людської сутності було дуже природно уникати покарання, на яке заслуговував гріх. Молитва про те, щоб чаша страстей минула Його, була людською. Іншими словами, «ні» було виявом людської сутності, «так» – божественної волі, яка поборювала людське небажання страждати заради спокутування гріхів.
Наш благословенний Господь бере на Себе гріхи світу так, ніби Він сам провинився. Нам дуже важко це зрозуміти, бо ми завжди думаємо, що фізичне страждання є більшим злом, ніж моральне страждання. Окрім того, ми настільки звикаємо до гріха, що вже не помічаємо його жахливості. Безгрішний розуміє гріх набагато краще, ніж грішник. Єдине, з чого людина не може нічого засвоїти без досвіду, є гріх. Грішник інфікується гріхом; гріх настільки стає його частиною, що він навіть може вважати себе добропорядним так само, як людина в лихоманці також інколи вважає себе абсолютно здоровою. Лише добропорядні люди стоять поза межами потоку гріха і саме вони можуть дивитися на зло так, як лікар дивиться на хворобу, і розуміти увесь жах зла.
Нам важко усвідомити, яким чином Бог відчував протиставлення людської волі божественній. Який приклад цьому могли б ми знайти? Можливо, це найкраще проілюструє випадок, коли батьки відчувають дивну силу впертої волі своєї дитини. Така дитина може опиратися і відкидати будь-які переконання, любов, надію і навіть страх перед покаранням. Яка сила живе в такому слабкому тілі і такому дитячому розумі! Це приблизна характеристика людей, які навмисно скоїли гріх. Що таке гріх для душі, як не окремий принцип мудрості, яка винаходить свої власні істини так, ніби Бога не існує? Антихрист – це не що інше, як повне безперешкодне зростання власної волі. Саме з цим наш Господь мав зустрітися в саду – з протиставленням усієї людської волі божественній.
Підкоряючись волі Отця, наш Господь бере на Себе несправедливість усього світу для того, щоб понести усі гріхи. Протягом існування світу не було вчинено жодного такого гріха, за який би Він не страждав. Гріх Адама був там, коли він, як глава усього людства, втратив надбання Божої ласки. Каїн був там, багряний від крові рідного брата. Мерзенність Содоми і Гоморри були там. Забудькуватість Його вибраних людей, які падали долілиць перед фальшивими богами, також була там. Грубість язичників, які повстали проти закону природи, була там також. Усі гріхи були там: гріхи країни, яка змусила червоніти від сорому усю природу; гріхи молоді, для якої було проколене ніжне серце Христа; гріхи старих, для яких вік гріхів мав уже минути; гріхи, скоєні в темряві, коли вважалося, що очі Бога нічого не побачать; гріхи, скоєні при світлі, які змусили здригнутися навіть нечестивців. Здавалося, богохульство було в Нього на устах, ніби Він його вимовляв.
З півночі і півдня, зі сходу і заходу смердючі випари гріха світу лилася на Нього суцільним потоком. Як Самсон, Він простягає руку і стягує на Себе усю провину світу, ніби Він сам є винним, сплачуючи борг за нас, щоб ми знову мали доступ до Отця. Він свідомо готував Себе до великої пожертви, накладаючи на Свою безгрішну душу гріхи злочинного світу. Як я вже казав, усі гріхи були там: ваш гріх був там, а також і мій. Хіба не дивно, що кров почала литися з Його тіла, і краплі крові, що падали на землю, мов намистини, утворювали вервицю спасіння?[6] Гріх є в крові, І для того, щоб змити гріх, мусить пролитися кров. Він був невинним, але Він молився і страждав за нас.
Потім з’явився Юда. Наш Господь мав розуміти навіть зрадливих братів. Юда обняв нашого благословенного Господа за шию і обпік Його губи поцілунком[7]. Нашого Господа намагалися зробити посміховиськом протягом однієї ночі, коли Його судили два релігійні судді: Анна і Кайяфа[8]. Загалом нашого Господа судило чотири судді. Двоє з них були релігійними суддями, вони належали до євреїв; інших двоє були цивільними суддями, це були Пилат та Ірод[9]. Пилат був римлянином, а Ірод був з Ідумеї. Судді не могли погодитися щодо того, чому мали Його засуджувати. Різні суди висували різні звинувачення. У релігійному суді наш благословенний Господь був засуджений за богохульство. У цивільному суді Його судили за державну зраду. Перед релігійними суддями Він був надто релігійним, надто божественним, надто не від світу цього. Перед цивільними суддями Він був надто політичним, надто людським, надто мирським. Судді не могли погодитися з тим, що Його треба засуджувати на підставі суперечливих звинувачень; одне свідчить, що Він був надто божественним, інше – надто людським. Найбільш відповідним покаранням був хрест – знак суперечності.
Пропоную відтворити короткі сцени кожного з цих судів. На суді перед релігійними суддями Кайяфа не міг знайти жодної причини для засудження нашого Господа. Він представив фальшивих свідків, але ці свідки не могли погодитися між собою. Кайяфа врешті вирішив застосувати клятву. Він змусив нашого благословенного Господа поклястися, і з усією суворістю, на яку він тільки був здатен, знервований суперечливими свідченнями свідків, які він почув, мовив нашому Господу: «Заприсягаю Тебе Живим Богом, щоб нам Ти сказав, чи Христос Ти, Син Божий?»[10]. Тепер, коли Кайяфа запитав, чи Він був Христом, Сином Божим, пам’ятаймо, що Його розум не був таким, як наш. Коли ми з вами чуємо слово Христос, ми згадуємо Його земне життя. Кайяфа, запитуючи, мав на увазі те, що давним-давно говорили пророки. Він звертався до Книги Виходу. Він знав, як пророкували прихід Месії. Отож Кайяфа запитав, чи є Він Месією? Чи є Він Сином Божим? Чи є Він втіленням божественної влади? Чи є Він Словом, що стало Тілом? Чи правда те, що Бог, у різні часи і в різний спосіб звертаючись до нас через пророків, у ці останні дні звертався до нас через Нього, Сина? Він запитав: «Чи є Ти Сином Божим?» Наш Господь відповів: «Ти сказав»[11]. З піднесеним усвідомленням і величною гідністю Він сповістив, що є Месією і Сином Живого Бога. Коли Він сказав: «Ти мовив», я впевнений, що Кайяфа згадав епізод, коли Бог розмовляв з Мойсеєм на Горі Сінай, коли Бог сказав про себе: «Я той, хто є»[12].
Тепер, звертаючись до Кайяфи знову, наш Господь говорить: «А навіть повім вам: відтепер ви побачите Людського Сина, що сидітиме праворуч сили Божої, і на хмарах небесних приходитиме!»[13]. Зауважте, що наш благословенний Господь підтвердив спочатку Свою божественність, потім Свою приналежність до роду людського, і обидва рази Він вживав займенник «Я». Він говорить Кайяфі про те, що одного дня його судитимуть.
Кайяфа вирішує, що наш Господь є винним. Він шматує на собі одяг на знак того, що почув богохульство, коли Христос назвав Себе Богом. Але Кайяфа і синедріон не могли засудити нашого Господа до смерті. Влада належала римлянам, тому вони поспішно відправили в’язня Христа до Пилата. Він пройде через декілька судів, перш ніж Пилат відправить Його до Ірода[14]. Цікавим є звинувачення, яке висунули нашому Господу перед Пилатом. Коли судять будь-яку людину, то звинувачення логічно повторюється чи розвивається із попередньо сформульованого. Нашого Господа спершу звинуватили в богохульстві. Коли в’язня привели до вищої судової інстанції, ми подумали б, що Його все ще будуть звинувачувати в богохульстві, але це не так. Чому ні? Якби Кайяфа і його прибічники розповіли Пилату про те, що наш Господь називав себе Богом, Пилат просто узяв би їх на сміх. Пилат був язичником, і тому він сказав би: «Я маю своїх богів, ви маєте своїх! Кожного ранку я каджу ладаном перед своїми богами». Отже, вони змушені були шукати якесь інше звинувачення. Звинуваченням, яке вони висунуть проти нашого Благословенного Господа, буде зрада. Адже Він був надто політичним, надто людським, надто земним!
Треба пам’ятати, що первосвященик Кайяфа і синедріон ненавиділи римлян. Римляни завоювали їхню країну. Римські судді засідали в їхніх судах, римські монети дзвеніли в їхніх кишенях, а римські знамена розвівалися по всьому Єрусалиму і по всій Святій Землі. Вони ненавиділи завойовників, вони ненавиділи Рим. Коли вони привели нашого Господа до Пилата і той запитав, у чому вони звинувачують цього чоловіка, то вони відповіли, що Він винен у розбещуванні нації, у відмові сплачувати податок кесарю. Уявіть собі, що означає відмова платити податки кесарю, кесарю, якого вони ненавиділи! Пилат знав, що вони не любили кесаря, але щоб врешті звільнитися від обтяжливої ситуації, втомлені від стількох судів, вони мовили йому: «Якщо Його пустиш, то не кесарів приятель ти! Усякий, хто себе за царя видає, противиться кесареві.»[15] Пилат боявся, що на нього донесуть у Рим. Що Тиберій йому заподіє? Звільнить його з посади? І хоча Пилат намагався врятувати Христа, сім разів назвавши Його невинним, тепер він бичує нашого Господа, виводить Його до натовпу і мовить: «Ось, цар ваш!» Над мармуровою балюстрадою прокотилася хвиля голосів: «Нема в нас царя, окрім кесаря!» І тоді Пилат віддає Христа в їхні руки, щоб вони розіп’яли Його.
Тепер нашого Господа ведуть на Кальварію. Опинившись на горі, Він простягнув долоні Своїм мучителям, долоні, з яких текла ласка світу. У тиші прозвучав глухий стук молотка. Марія та Іван затулили руками вуха. Звук той був нестерпним. Луна видавалася ще одним ударом. Потім хрест повільно підняли з землі. Тоді, з таким важким ударом, який, напевно, струсонув навіть пекло, хрест опустився в яму, спеціально для нього підготовлену. Наш Господь востаннє піднявся на казальницю.
З хреста Він говорив сім разів. Перше слово нашого благословенного Господа стосувалося усіх тих, хто Його розпинав і всіх тих, хто привів Його до смерті: «Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!»[16]. Не мудрість рятує, а незнання. Пробувши три години на хресті, наш Господь тепер готується віддати Своє життя. Пам’ятаєте, як Він часто казав: «Ніхто в Мене його не бере, але Я Сам від Себе кладу його»[17]. Слід зазначити, що коли наш благословенний Господь підійшов до сьомого слова, як сказано у Святому Письмі, Він вимовляв ці слова голосно, щоб показати, що Він є Господарем власного життя. Так само, як планети, що після тривалого існування покидають свої орбіти і повертаються до своєї початкової точки, ніби хочуть віддати честь Тому, хто прислав їх на їхній шлях, так і Він, що був блудним Сином, який покинув Батьківський дім, змарнував Своє життя і Свою кров заради нас, готувався повернутися додому. Він дозволяє, щоб з Його уст зійшла досконала молитва: «Отче, у руки Твої віддаю Свого духа!»[18] Через неймовірний спалах любові розірвалося Його серце, Він похилив голову і помер. Никодим і Йосип Аримафейський прийшли, щоб зняти Ісуса з хреста. Вони забальзамували Його сотнею мірок пахощів, і як сказано у Святому Письмі, «на тім місці, де Він був розп’ятий, знаходився сад»[19]. Слово «сад» натякало на Едем і падіння чоловіка, а квіти навесні символізували воскресіння з мертвих. У тому саду була нова гробниця, в якій нікого ще не клали. Народжений з непорочного лона, Він був похований у непорочній могилі. Річард Крашоу сказав: «І Йосип заручив їх обидвох»[20].
Ніщо не здається таким огидним, як розп’яття в саду, однак цей сад отримає компенсацію, бо воскресне. Христос народився в печері незнайомця і поховали Його в невідомій могилі, бо людське народження і людська смерть є для Нього чужі. Померши за інших, Його поклали в могилу іншого. Його могила була позичена, оскільки Він повинен був віддати її на Великдень, як віддав тварину, на якій їхав верхи у Вербну неділю, мовивши: «Їх потребує Господь»[21].
Коли Він воскрес із мертвих, то багато разів з’являвся людям, і одна така з’ява сталася через тиждень після Воскресіння. Усі апостоли бачили нашого благословенного Господа. Вони переконалися в тому, що це справді Він, Воскреслий, але лише після тривалих сумнівів і очевидних свідчень. Наш Господь прийшов у горішню кімнату і сказав: «Мир вам!»[22] Хома, один з апостолів, не повірив. Він мовив: «Коли на руках Його знаку відцвяшного я не побачу, і пальця свого не вкладу до відцвяшної рани, і своєї руки не вкладу до боку Його, не ввірую!»[23] Наш Господь з’являється йому і каже: «Простягни свого пальця сюди, та на руки Мої подивись. Простягни й свою руку, і вклади до боку Мого. І не будь ти невіруючий, але віруючий!»[24]. Впавши на коліна, апостол Хома сказав Воскреслому Спасителю: «Господь мій і Бог мій!»
Є люди, які ніколи не повірять, навіть тоді, коли побачать. Хома гадав, що робить добре, коли вимагає повного доказу. Але що б сталося з майбутніми поколіннями, якби вони мусили вимагати такого ж доказу? Уявіть, що ви не повірили б у Воскресіння, поки не змогли б вкласти пальця в Його руку і руку в Його бік. Майбутні віруючі, як зазначив наш Господь, мусять прийняти факт Воскресіння від тих, хто був з Ним. Таким чином наш Господь змалював віру тих християн, які житимуть у післяапостольську епоху, тоді, коли вже не залишиться нікого, хто б Його бачив, але їхня віра матиме підґрунтя, бо апостоли бачили Воскреслого Христа.
Звідки ми знаємо про те, що було Воскресіння? Завдяки тому, що Церква була там, Церква була в апостолах. Вони бачили Воскресіння. Там був невіруючий Хома. І Хома повірив! Повірив в ім’я усіх тих, які не могли бачити на власні очі, але могли прийняти свідчення тих, кого Христос послав проповідувати Євангеліє Воскресіння усім народам.
[1] Мт. 26:30
[2] Мт. 26:31
[3] Мт. 26:32
[4] Лк. 22:41
[5] Мр. 14:36
[6] Лк. 22:44
[7] Мт. 26:49-50
[8] Мт. 26:57-58
[9] Лк. 23:1-25
[10] Мт. 26:63
[11] Мт. 26:64
[12] Вих. 3:14
[13] Мт. 26:64
[14] Мт. 27:11-26
[15] Ів. 19:12
[16] Лк. 23:34
[17] Ів. 10:18
[18] Лк. 23:46
[19] Ів. 19:41
[20] Сходи до Храму, Божественні Епіграми.
[21] Мт. 21:3
[22] Лк. 24:36
[23] Ів. 20:25
[24] Ів. 20:27
