Христос у Символі Віри: Народження

Поклоніння пастухів, Гвідо Рені

Слід зазначити, що наш Символ Віри майже підсумовує життя. Як динамічно згадується тут земне життя нашого Господа: Він народився, Він страждав, Він був похований, Він воскрес, а тепер сидить у славі праворуч Отця. Цій молитві призначено бути підсумком кожного людського життя. Зауважте, як поділено життя нашого Господа: тридцять років покори, три роки проповідування і три години відкуплення гріхів.

Пропоную почати з Його народження. Кесар Август, головний обліковець світу, сидів за столом у своєму володінні біля Тибру в Римі, а перед ним лежала розгорнута карта. Карта називалася Obris Теrarum Imperium Romanum. Будучи господарем світу, кесар Август збирався провести перепис населення. Усі цивілізовані народи світу підпорядковувалися столиці Риму. Латина була офіційною мовою, а кесар Август – правителем. Навіть до найвіддаленішого поселення було надіслано наказ про те, що кожен мусить бути переписаний у своєму місті[1]. На краю імперії, у маленькому селі Назареті, солдати розвісили на стіні наказ для усіх громадян про те, щоб вони зареєструвалися за місцем свого походження.

Тесля Йосип, скромний нащадок великого царя Давида, мусив був зареєструватися у Віфлеємі, місті Давида. Послушні наказу, Марія і Йосип вирушили до Віфлеєму, що лежало за п’ять миль, на іншому кінці Єрусалиму. У цю подорож вони вирушили з Назарету. П’ятсот років перед ним пророк Міхей сказав, що наш Господ народиться в містечку Віфлеємі[2]. Помре Він у великому місті Єрусалимі. Приниження Його розп’яття стане відомим усім, але слава Його народження прихована в найменшому з містечок.

Марія була вагітна і вже незабаром мала народжувати. Входячи в місто свого дитинства, Йосип був переповнений очікуванням. Він почав шукати місце, де б Той, кому належали Небо і Земля, міг народитися. Хіба могло так статися, що Творець не знайшов місця серед власного творіння? Звичайно, розмірковував Йосип, для породіллі знайдеться місце в місцевому заїзді. Було там місце для багатих. Було там місце для тих, хто був зодягнутий у м’які пишні шати. Було там місце для кожного, хто міг добре заплатити господареві заїзду, але коли звитки історії заповнились аж до останнього слова, найсумнішим рядком був такий: «В заїзді місця не стало для них».[3]

Але було місце в стайні.

Заїзд – це місце нуртування громадської думки, фокус настроїв світу, пункт світських зустрічей, пункт зібрання популярних і успішних осіб, але в місці, де збирається світ, не знайшлося зайвого кутка. Стайня – місце для вигнанців, відкинутих і забутих. Світ міг сподіватися, що Син Божий народиться в заїзді. Стайня, ясна річ, була б останнім місцем, де могли б шукати Сина Божого. Отож можемо зробити з цього такий висновок: божественне є там, де ми його найменше сподіваємося побачити.

Сина Божого, що став людиною, запросили ввійти в Його власний світ через «чорний хід». Вигнаний з землі, Він народився під землею, оскільки стайня була в печері. Він був першою печерною людиною в записаній історії. Там Він потряс землю до самої її основи. Через те, що Він народився в печері, усі, хто хоче побачити Його, мусить схилятися, а схиляння голови є свідченням смиренності. Горді відмовлялися схиляти голову, тому вони не змогли зустрітися з божественним. Ті, хто зумів схилити своє марнославство, зайшовши в ту печеру виявили, що то була зовсім не печера, а Всесвіт, в якому Дитя, що сотворило світ, лежало на руках у Своєї Матері. Пастухи і мудреці прийшли відвідати Його: пастухи, котрі знали, що не знають нічого, і мудреці, які знали, що не знають усього.

Минав час. Залишивши Єгипет, Його Мати і названий батько привели нашого Господа до Назарету, що мав стати Його рідним містом і де мав жити доти, доки не почав Своєї публічної діяльності[4]. Виглядало так, що це приготування було дуже довгим. Хтось може запитати: чому цей період був таким тривалим, фактично тридцять років для трьох років проповідування. Хтось може лише здогадуватися. А наші міркування такі.

Причиною цього може бути те, що Він чекав, доки людська природа, яку прийняв, з віком стала досконалішою, аби Він міг скласти досконалу жертву Своєму Небесному Отцю. Хіба не чекає фермер, доки зерно не наллється до повної стиглості, і лише тоді збирає його і несе до млина. Він чекав часу, щоб Його людська природа досягла досконалих пропорцій, вершини привабливості, перш ніж віддати себе на поталу молоткам розпинателів, і серпам тих, хто зрізав Живий Хліб Небес. Євреї ніколи не приносили в жертву новонароджених ягнят, так як само ніхто не зрізує трояндових пуп’янків, щоб привітати друзів. Кожна річ має свій час досконалості. Він був Ягням, яке вибирало годину для принесення Себе в жертву. Він був Трояндою, яка вибирала момент для того, щоб її зрізали. Він чекав терпляче, смиренно, покірно, аж поки не зріс у віці, милості і мудрості перед Богом і людьми. Потім Він сказав: «Це Моя година». Отож відбірна пшениця і зріле вино стали найціннішими елементами для пожертви. Можливо, саме тому Він чекав.

Ми вже розмірковували про спокушання Христа, зокрема протиставляли його спокушанню Адама і Єви. Сатана спонукав нашого Господа пройти через розп’яття на хресті, дати людям хліб, творити дива[5]. Після спокушання, почавши публічну діяльність, Христос пішов за Йордан, де проповідував Іван Христитель. Це було в час єврейської Пасхи, свята, яке отримало назву відтоді, коли євреї були в єгипетському рабстві. Щоб звільнити євреїв, Бог покарав єгиптян. Вони мали втратити своїх первістків. Отож караючий Ангел не чіпав первістків євреїв, їм було велено принести в жертву ягня і скропити кров’ю цього ягняти одвірки, а не землю, де б її могли затоптати. Караючий Ангел, побачивши кров на одвірках, як символ обітниці і як знак викупу з рабства, проходив мимо цього дому. Відтоді жертвоприношення пасхального ягняти стало відоме як «Перехід»[6].

У період Пасхи (Переходу) євреї продовжували приносити в жертву Пасхальне ягня. З плином століть сотні тисяч ягнят було принесено в жертву. Пригадуєте, навіть ще до Мойсея Аврааму було наказано принести в жертву власного сина Ісака[7]. Він поклав на спину Ісака дрова і наказав йому нести ці дрова для принесення жертви. Це було символом того, як Бог, Батько жертвує Свого Сина. Ісак був єдиним сином Авраама, так само наш Господь був Сином Небесного Отця. Коли Авраам та Ісак пришили до вершини гори, Ісак запитав: «А де ж ягня на цілопалення?»[8] Бог дав заміну Ісаку, що мало символізувати той факт, що Христос принесе Себе замість нас в жертву за наші гріхи. Але суть у тому, що Ісак запитав: «Де ягня?» Авраам на те відповів: «Бог нагледить ягня Собі на цілопалення»[9]. Agnum providebit: Бог надасть ягня.

Пам’ятаючи про пожертвування Авраама та Ісака, а також пам’ятаючи про період Пасхи (Переходу) і про усіх ягнят, яких було принесено в жертву, євреї тепер ішли до Єрусалиму. Кожна сім’я мала мати власне пасхальне ягнятко. Уявіть береги Йордану, майже цілком білі від отар овець, яких привели до міста на офіру. Євреї розуміли значення цього як нагадування про визволення з політичного рабства. Пророки говорили їм, що це мало бути символом звільнення від духовного рабства. Їхній пророк Ісая сказав, що коли прийде справжній Агнець Божий, Він буде людиною. Ісая писав: «…на Нього Господь поклав гріх усіх нас»[10]. Жертва? Так. Він сам схиляється для удару, не промовивши жодного слова на свій захист.

Коли Іван Христитель проповідував, він бачив перед собою усіх тих овець, але він бачив у натовпі і нашого благословенного Господа. Іван Христитель, посиливши голос і вказуючи на Христа, мовив: «Оце Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере!»[11]. Упродовж століть повторювалося Ісакове запитання: «Де ягня, де ягня, де ягня?» Іван Христитель відповів на це запитання: «Оце Агнець Божий». Ягня було жертвою, і Христос буде жертвою. Іван Христитель назвав Його Агнцем Божим. Він не був людським Агнцем, як не був і Агнцем євреїв чи будь-якого іншого власника-людини, але Він був Агнцем Божим. Коли прийде час, Агнець має бути принесеним у жертву. Він не став жертвою тих, хто був сильнішим за Нього, Він радше сповняв Свій обов’язок любові до грішників. Це не був чоловік, який запропонував цю жертву, однак це був чоловік, який убив жертву. Це мав би бути сам Бог. Від самого початку публічного життя Ісуса Христа існувало пророцтво про принесення жертви. Розп’яття на хресті не було запізнілою новиною в житті нашого Господа.

Євангеліст Іван в Апокаліпсисі розповідає про те, що ягнят приносили в жертву ще з часів сотворення світу, навіть ще до сотворення світу[12]. Це означає, що ягня вбивали за певним божественним наказом, який прийшов з вічності, хоча земне дочасне здійснення тієї жертви мало б відбутися на горі Кальварії. Якби в нас був час, щоб вникнути в кожну окрему деталь життя нашого благословенного Господа, ми б побачили, що розп’яття на хресті було домінуючим у всьому, що Він говорив чи робив. Однак розп’яття на хресті не було завершенням. Христос ніколи не говорив про розп’яття, не згадуючи про Воскресіння.

У довгій розмові, яку Христос мав з Никодимом однієї ночі, Він сказав Никодимові, що Він не лише Син Людський, але і Син Божий: «І не сходив на небо ніхто, тільки Той, Хто з неба зійшов, Людський Син»[13] Він зійшов з Небес у цей світ. Наш благословенний Господь використав образ, який був добре відомий і Никодиму, і євреям. Ось що Христос тієї ночі сказав Никодимові: «І, як Мойсей підніс змія в пустині, так мусить піднесений бути й Син Людський»[14]. Що мав на увазі Господь, мовлячи: «Як Мойсей підніс змія»?

Якщо ми звернемося до Книги Чисел, то побачимо, як люди повстали в пустелі проти Бога. Вони були покарані за це нашестям розлючених змій, багато з них загинуло тоді[15]. Мойсеєві було велено зробити з міді змію і посадити її в розколину дерева[16]. І тоді Бог сказав Мойсеєві, що кожен, хто погляне на цю мідну змію, буде зцілений від отруйного укусу змії.

Звісна річ, у цій мідній змії не було нічого такого, що могло б зцілити будь-кого, хто постраждав від зміїного укусу. Між цими двома поняттями не було жодного зв’язку, проте кожен, хто подивився на мідну змію, зцілився, а хто відмовився – не врятувався. Після того, як минуло сотні років, наш Господь приходить на цю землю, звертається до того символу і надає йому справжнього значення. Наш Господь тепер сказав, що Він є мідною змією. Так як Мойсей підняв мідну змію на дерево, так і Він, наш Господь, буде піднятий на дерево Христа, і всі ті, які подивляться на нього, будуть зцілені. Зв’язок тут такий: ця мідна змія в пустелі виглядала абсолютно так само, як та, що жалила євреїв, вона лише не мала отрути всередині. Вона була подібна на отруйну, але не була отруйною. Наш Господь мав на увазі, що тепер Його також піднімуть на дерево. Він виглядатиме так, ніби Він є грішником. Він виглядатиме так, ніби Він переповнений отрутою провини. Хіба судді не засуджуватимуть Його? Якщо б Він був засуджений, хіба не виглядав би, ніби сам є грішником? Однак Він буде без гріха, і усі ті, що подивляться на Нього, будуть зцілені, оскільки тепер наш Господь звертався саме до цього символу.

Христос не раз говорив про те, що є не лише Учителем, а й Спасителем. Він прийшов у людській подобі для того, щоб спасти людей. Учителі змінюють людей своїм життям, а наш Благословенний Господь змінить людей Своєю смертю. Адже отрута ненависті, хтивості і заздрощів, яка переповнює людські серця, не може бути зцілена простими закликами до соціальної реформи. Платою за гріх є смерть; саме тому смертю можна було спокутувати за гріх. Так як під час прадавніх пожертвувань вогонь символічно спалював приписаний гріх разом із жертвою, так і на хресті гріх світу буде змито стражданнями Христа. Він буде звеличений як Священик і принижений як Жертва. Якщо й існує щось таке, чого бажає кожен хороший учитель, так це прожити довге життя, за яке його вчення стало б відомим. Смерть завжди є великою трагедією для учителя. Коли Сократові дали випити соку отруйної рослини, його послання обірвалося раз і назавжди. Для Будди смерть була каменем спотикання, який лежав на шляху до усього вчення східних містиків. Наш Благословенний Господь завжди проголошував, що Своєю смертю Він забирає усі гріхи світу і сам наче стає грішником.

Христос розмовляє з Никодимом і проголошує Себе Світлом світу. Найбільш вражаючою частиною сказаного було те, що ніхто не зрозуміє Його вчення аж тільки після Його смерті і Воскресіння. Жоден учитель світу не говорив, що лише жорстока смерть прояснить його вчення. Цей Учитель Своє вчення зробив другорядним. Він притягнув до Себе людей не Своєю доктриною, не тим, що Він казав, а Своїм розп’яттям. Наш Господь так про це сказав: «Коли ви підіймете Людського Сина, тоді зрозумієте, що то Я»[17], Він не сказав, що через Його вчення, а радше через Його особистість вони зрозуміють значення Його приходу. Лише після того, як приведуть Його до смерті, вони знатимуть, що Він говорив правду.

Замість того, щоб бути останньою в низці невдач, Його смерть буде славним успіхом і кульмінацією Його місії на землі. Великою відмінністю між статуями Будди і зображенням Христа є те, що Будда завжди сидить з закритими очима, руки складені довкола його гладкого тіла, він зосереджено заглибився в себе. Христос не сидить на цій землі, Він піднятий, Він вознесений на трон. Його особистість і Його смерть є серцем і душею Його вчення. Хрест є самим центром Його життя. Що тоді залишається? Лише розповісти вам про Його розп’яття на хресті, Його смерть і Його погребіння.


[1] Лк. 2:1-5

[2] Міх. 5:2

[3] Лк. 2:7

[4] Мт. 2:13-15

[5] Мт. 4:1-11

[6] Вих. 12:27

[7] Бут. 22:2

[8] Бут. 22:7

[9] Бут. 22:8

[10] Іс. 53:6

[11] Ів. 1:29

[12] Об. 13:8

[13] Ів. 3:13

[14] Ів. 3:14

[15] Чис. 21:6

[16] Чис. 21:8

[17] Ів. 8:28

Попередній запис

Мати Ісуса

Різдво Христове, Володимир Боровиковський На цьому етапі, розмірковуючи про Божественні Таїнства християнської доктрини, ми підійшли до ... Читати далі

Наступний запис

Страждання, смерть і Воскресіння

Зняття з хреста (фрагмент), Василь Верещагін У цій частині ми продовжимо обговорювати Символ Віри, який з’єднує ... Читати далі