Оскільки Біблія має як божественного Автора, так і людей як авторів, ми повинні опанувати інший вид читання, ніж той, до якого звикли. Передусім ми повинні читати Писання згідно з його буквальним смислом, так, як ми читаємо будь-яку іншу літературу. На цьому початковому етапі ми намагаємося розкрити значення слів та виразів, які вживаються біблійними авторами, так, як їх розуміли в оригінальному контексті й оригінальні адресати. Це означає, крім усього іншого, що ми не трактуємо всього, що читаємо, «буквально», так, ніби Писання ніколи не говорить образно чи символічно (воно часто так говорить!). Натомість ми читаємо його згідно з правилами, які керують різними літературними формами письма, залежно від того, чи ми читаємо оповідь, поезію, лист, притчу чи апокаліптичне бачення. Церква закликає нас читати божественні книги в такий спосіб, щоб переконатися, що ми розуміємо, що намагалися пояснити Божому народові люди як автори.
Буквальний смисл, однак, не є єдиним змістом Біблії, оскільки ми трактуємо її священні сторінки також згідно з духовним змістом. У такий спосіб ми дошукуємося, що нам намагається сказати Святий Дух, навіть поза межами того, що автори-люди стверджували свідомо. Тоді як буквальний смисл Писання описує історичну дійсність – факт, предмет сприйняття або подію, – духовний смисл виявляє глибші таїнства, які відкриваються через історичні реалії. Духовний смисл для буквального є тим, чим душа є для тіла. Ви можете розрізняти їх, але якщо спробуєте розділити, одразу настає смерть. Св. Павло першим наполягав на цьому й попереджав про наслідки: «І Він [Бог] нас зробив бути здатними служителями Нового Заповіту, не букви, а духа, бо буква вбиває, а дух оживляє» (2Кор. 3:6).
Церковна традиція визнає три принципи духовного смислу, які стоять на фундаменті буквального смислу Писання. (1) Першим принципом є алегоричний смисл, який розкриває духовне та пророче значення біблійної історії. Алегоричні інтерпретації, таким чином, виявляють, як особи, події та інституції Писання можуть указувати за межі самих себе на більші тайни, які ще повинні прийти (СЗ), чи показують плоди таїнств, які вже виявлені (НЗ). Християни часто читали Старий Заповіт у такий спосіб для того, щоб з’ясувати, яким чином таємниця Христа в Новому Заповіті була колись захована в Старому і як повна значущість Старого Заповіту, зрештою, виявилася в Новому. Алегоричне значення також приховане в Новому Заповіті, особливо в житті та вчинках Ісуса, записаних у Євангеліях. Через те, що Христос є Головою Церкви і джерелом її духовного життя, те, чого було досягнуто Христом під час Його земного життя, стає прообразом того, що Він повсякчас творить у Своїх послідовниках Своєю милістю. Алегоричний смисл будує чесноту віри. (2) Другим є тропологічний, або моральний смисл, який виявляє, як дії Божого народу в Старому Заповіті та життя Ісуса в Новому підштовхують нас до того, щоб сформувати доброчесні звички в нашому власному житті. Таким чином, він виокремлює з Писання попередження проти гріха, а також натхнення для прагнення святості та чистоти. Завдання морального смислу – будувати чесноту милосердя. (3) Третім є анагогічний смисл, який указує нагору, на небесну славу. Він показує нам, як численні біблійні події стають прообразом нашого кінцевого возз’єднання з Богом у вічності і як речі, «видимі» на землі, є образами речей, «невидимих» на Небі. Оскільки анагогічний смисл веде нас до розмірковування над нашою долею, його значенням є будувати чесноту надії. Разом із буквальним смислом, таким чином, ці три принципи духовного смислу вимальовують повноту того, що Бог хоче дати нам через Своє Слово, і складають те, що давня традиція називала «повним смислом» Святого Письма.
Усе це означає, що діла та події в Біблії заряджені значенням, яке перебуває поза тим, що безпосередньо очевидне для читача. По суті, цим значенням є Ісус Христос та спасіння, заради якого Він помер, щоб дати його нам. Це особливо справджується в книгах Нового Заповіту, які проголошують Ісуса відкрито; але це також стосується Старого Заповіту, який говорить про Ісуса приховано та символічно. Люди як автори Старого Заповіту сказали нам стільки, скільки змогли, але вони не могли чітко розгледіти форм усіх майбутніх подій, які перебували від них на значній відстані. Саме божественний автор Біблії, Святий Дух, міг передбачити та передбачав спасенну дію Христа від першої сторінки книги Буття й надалі.
Новий Заповіт, таким чином, не скасував Старого. Натомість Новий здійснив Старий, і в такий спосіб він підняв вуаль, яка тримала прихованим обличчя Господньої нареченої. Коли завіса піднята, ми раптом бачимо світ Старого Заповіту, що був сповнений величчю. Вода, вогонь, хмари, сади, дерева, пагорби, голуби, ягнята – усі ці речі є пам’ятними деталями в історії та поезії Ізраїлю. Але тепер, коли їх видно у світлі Ісуса Христа, вони стають значно більшими. Для християн, які мають очі, щоб бачити, вода символізує спасаючу силу Хрищення; вогонь – Святого Духа; невинне ягня – Христа розіп’ятого; Єрусалим – місто небесної величі.
Духовне читання Письма не є чимось новим. Насправді навіть перші християни читали Біблію в такий спосіб. Св. Павло описує Адама як «образ» Ісуса Христа, Який мав прийти (Рим. 5:14). «Образ» є реальною особою, місцем, річчю чи подією в Старому Заповіті, яка провіщає щось більше в Новому. З цього терміна ми отримуємо слово «образність», яке стосується вивчення того, як Старий Заповіт слугує прообразом Христа. В іншому місці св. Павло показує глибше значення історії Авраамових синів, заявляючи, що «розуміти це треба інакше» (Гал. 4:24). Він не каже, що ці події давнього минулого не відбувалися; він стверджує, що вони відбулися й символізували щось більш славетне, що мало ще настати.
Новий Заповіт пізніше описує намет стародавнього Ізраїлю як «образ і тінь небесної святині» (див. Євр. 8:5), а Закон Мойсея як «тінь майбутнього добра» (Євр. 10:1). Св. Петро, своєю чергою, зазначає, що Ной та його сім’я «урятувалися водою» в такий спосіб, який є «прообразом» священного Хрищення, яке «спасає тепер і нас» (1Пет. 3:20-21). Цікаво, що вираз, який перекладено як «прообраз» у цьому вірші, є грецьким терміном, який позначає звершення або подобу стародавнього «образу».
Однак нам необов’язково орієнтуватися на апостолів, щоб підтвердити необхідність духовного читання Біблії. Зрештою, і Сам Ісус читав у такий спосіб Старий Заповіт. Він посилався на Йону (Мт. 12:39), Соломона (Мт. 12:42), храм (Ів. 2:19) та мідного змія (Ів. 3:14) як на «знаки», які вказували на Нього. Ми бачимо в Євангелії від Луки, як Христос утішав учнів дорогою до Еммаусу, як, «почав від Мойсея, і від Пророків усіх, і виясняв їм зо всього Писання, що про Нього було» (Лк. 24:27). Саме це розширене духовне тлумачення Старого Заповіту мало такий вплив на цих тимчасово розчарованих подорожніх, що змусило їхні серця «палати» у грудях (Лк. 24:32).
