ДВІ ВАЖЛИВІ ВІХИ НА ШЛЯХУ ІСУСА – Частина 2

Великий улов риби (фрагмент), Рафаель Санті

Але тут стає помітним безперечне значення історичного Ісуса, Його проповіді та Його рішень: Воскреслий покликав Павла, наділивши його таким чином його власним авторитетом та його власним дорученням; але Той Самий Воскреслий раніше вибрав дванадцятьох, доручив Петрові особливе завдання, пішов із ними до Єрусалима, зазнав там смерті на хресті і воскрес третього дня. За цей контекст ручаються першоапостоли (Ді. 1:21-22), і, виходячи з нього, доручення Петрові все ж ґрунтовно відрізняється від доручення Павлові.

Це особливе доручення Петра виявляється не лише в Матея, а й, по-іншому, але за суттю все ж подібно, у Луки та Йоана, та й у самого Павла. Саме в Посланні до Галатів він дуже чітко передбачає особливе доручення Петра; цей примат справді підтверджений всією широтою традиції в найрізноманітніших її розгалуженнях. Проте зведення місії Петра, його особливого доручення лише до особистої появи йому Господа після Воскресіння, ставлення таким чином його в повну паралель із місією Павла просто не узгоджується з новозавітними текстами.

Та час повернутися до визнання Петром Христа, до нашої теми. Ми побачили, що Ґрело представив Петрове визнання за переданням Марка як цілком «юдейське», і тому, мовляв, відкинуте Ісусом. Але таке відкинення відсутнє в тексті, де Ісус лише забороняє загальне розповсюдження цього визнання, що в ізраїльському суспільстві справді було б неправильно сприйняте і привело б, з одного боку, до виникнення фальшивих надій на Нього, а з іншого – до політичного проти Нього процесу. Щойно після цієї заборони йде пояснення того, що насправді означає «Месія»: справжній Месія – це «Син Людський», Якого засудять на смерть, і Який увійде в Свою славу, лише коли воскресне через три дні після Своєї смерті.

Стосовно первісного християнства наукові дослідження ведуть мову про два типи формул визнання: «іменникове» і «дієслівне»; мабуть, зрозуміліше буде говорити про «онтологічно»[1] спрямоване визнання і визнання, визначене історією спасіння. Всі три форми Петрового визнання, передані нам синоптиками, є «іменниковими» – Ти є Христос, Христос Божий, Христос Син Бога живого; Господь завжди ставить поряд із цими іменниковими висловами «дієслівне» визнання: пророцтво про пасхальне таїнство Хреста і Воскресіння. Обидва типи визнання тісно пов’язані, і кожне без іншого залишається неповним та, зрештою, незрозумілим. Без конкретної історії спасіння титули залишаються двозначними: не лише слово Месія, а й «Син живого Бога». Бо й цей титул можна розуміти як протиставлення таїнству Хреста.

І навпаки, суто спасенно-історичний вислів залишиться без своєї істотної глибини, якщо не буде зрозуміло, що Той, Хто тут страждав, є Сином живого Бога, дорівнює Богові (Флп. 2:6), але Сам Себе зрікся і став подібним до раба… принизив себе аж до смерті, ба смерті хресної (Флп. 2:7-8). В цьому значенні лише переплетення Петрового визнання і повчання Ісусом учнів дає нам цілісність і суть християнської віри. Саме тому обидві складові знаходять відображення в підвалинах віровчення Христової Церкви.

І все ж ми знаємо, що століттями, в тому числі й сьогодні, християни – цілком правильно визнаючи Господа – знову й знову мусять звертатися до Його науки, що їхній шлях завжди є шляхом не земної сили і слави, а шляхом Хреста. Ми знаємо й бачимо, що й сьогодні християни – ми самі – відводимо Господа вбік, щоб Йому сказати: «Пожалій Себе, Господи! Це хай не станеться з Тобою!» (Мт. 16:22). І через те, що ми сумніваємося, чи Бог від цього оборонить, ми намагаємося самі всіма засобами цьому завадити. І тому Господь мусить нам постійно казати: «Геть від Мене, сатано!» (Мр. 8:33). Уся ця сцена зберігає дивовижну актуальність. Тому що врешті ми завжди мислимо, виходячи з «плоті і крові», а не з Об’явлення, яке у вірі можемо прийняти.

Нам слід ще раз повернутися до титулів Христа у визнанні. Тут насамперед слід зауважити, що кожну форму титулу треба з початку до кінця читати в цілісності окремих Євангелій та їхньої особливої форми традиції. При цьому завжди важливим є взаємозв’язок із судом над Ісусом, в якому визнання учнів знову з’являється як запитання і докір. У Євангелії від Марка запитання первосвященика підхоплює титул Христа (Месії) і розширює його: «Чи ти єси Христос, Син Благословенного?» (Мр. 14:61). Це запитання передбачає, що з учнівських кіл такі тлумачення особи Ісуса стали відомими прилюдно. Пов’язання титулу «Христос» (Месія) з титулом «Син» відповідало біблійній традиції (пор. Пс. 2:7; 110:1-3). Тому різниця між визнанням у Євангеліях від апп. Марка і Матея немовби втрачає свою важливість та сягає не так глибоко, як у екзегезі Ґрело та інших. У ап. Луки Петро, як ми бачили, визнає Ісуса «Помазаником (Христом, Месією) Божим». Тут знову зустрічається титул, ужитий над дитиною Ісусом старцем Симеоном, титул Помазаника (Христа) Господнього (Лк. 2:26). На противагу цьому, під хрестом «князі народу» насміхалися з Ісуса: «Інших спасав, нехай спасе Себе самого, коли Він – Месія Божий, Вибраний» (Лк. 23:35). Так пролягає дуга від дитинства Ісуса через визнання в Кесарії Филиповій до Хреста: три тексти разом виявляють неповторну приналежність «Помазаника» Богові.

Але з Євангелія за Лукою слід згадати ще й іншу подію, важливу для віри учнів в Ісуса: історію про багатий улов риби, що завершується покликанням Симона Петра і його товаришів до апостольства. Досвідчені рибалки протягом цілої ночі не зловили нічого, і ось отримують від Ісуса наказ ще раз, у ясний день, виплисти в озеро і закинути сіті. З практичного погляду знання цих чоловіків у цьому мало глузду, але все ж Симон відповідає: «Наставнику… на Твоє слово закину сіті» (Лк. 5:5). Тоді випадає їм щедрий улов, що змушує Петра дуже злякатися. Він падає в ноги Ісусові в поклоні і каже: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина» (Лк. 5:8). У тому, що сталося, він розпізнав силу Самого Бога, що діє через слово Ісуса, і ця безпосередня зустріч із живим Богом його глибоко вражає. У світлі та у силу цієї присутності людина пізнає Його милосердя. Їй годі винести трепету присутності Божій – він для неї занадто потужний. Це з релігійно-історичного погляду один із найбільш вражаючих текстів про те, що відбувається, коли людина раптом опиняється безпосередньо перед Богом. Тоді вона може лише злякатися, просити про звільнення від могутності цієї присутності. Це раптове розуміння близькості Бога в Ісусі виражається в титулі, який тепер вживає Петро для Ісуса: Киріос [κυριος] – Господь. Це – старозавітне ім’я Бога, яке заступило невимовне Боже ім’я Неопалимої купини. Якщо перед тим, як виплисти в озеро, Ісус для Петра був «επιστατης», що значить «учитель, равві», то тепер він визнає Його Господом.

З подібною ситуацією зустрічаємося в розповіді про наближення Ісуса по бурхливому озері до човна учнів. Петро просить лише про те, щоб так само могти йти по воді – назустріч Ісусові. Коли він опиняється в небезпеці бути утопленим, його рятує простягнута рука Ісуса, Який потім входить у човен. Але в цю мить вітер стихає. Тепер стається те саме, що ми бачили в історії про багатий улов риби: учні в човні падають перед Ісусом навколішки; це і переляк, і поклоніння водночас. І визнають: «Ти – Син Божий» (Мт. 14:22-33). У таких і подібних ситуаціях, які повторюються в Євангеліях, Петрове визнання в Євангелії від Матея (Мт. 16:16) знаходить свою зрозумілу основу. В Ісусі різним чином учні постійно відчувають присутність Самого живого Бога.

Перш ніж ми спробуємо з усіх цих фрагментів мозаїки скласти картину, все ж слід ще ненадовго поглянути на Петрове визнання в Йоана. Євхаристійна промова Ісуса, яка подана там після помноження хліба, так би мовити, оприлюднює відмову Ісуса спокусникові, який Його запрошує перетворити каміння на хліб, тобто бачити Свою місію у встановленні матеріального добробуту. Замість цього Ісус вказує на стосунки з живим Богом та на любов, що від Нього походить, як на справжню творчу силу, що становить сенс і дарує й хліб: так Він тлумачить Своє власне таїнство, Самого Себе, через Своє самовіддання, як живий хліб. Це не подобається людям; багато-хто відходить. Тепер Ісус запитує Дванадцятьох: чи й ви хочете Мене покинути? Петро відповідає: «Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у Тебе – слова життя вічного! Ми й увірували й спізнали, що Ти – Божий Святий» (Йо. 6:68-69).

Ми змушені будемо ближче розглянути цей варіант Петрового визнання в контексті Тайної вечері. У ній спалахує таїнство священства Ісуса: Аарона у псалмі 106:16 називають «Божим Святим». Цей титул ретроспективно пов’язаний з євхаристійною промовою та перспективно – з хресним таїнством Ісуса; у такий спосіб він укорінений у таїнстві Пасхи, в центрі Ісусової місії, і пояснює цілковиту відмінність Його постаті в порівнянні з поширеними формами месіанських надій. Але вислів «Божий Святий» нагадує нам і про сокрушення Петра з огляду на близькість Святого під час вдалої риболовлі, що змушує його драматично пережити вбогість своєї грішності. Тому ми все ж перебуваємо в центрі контексту досвіду пізнання Ісуса учнями, який ми спробували відчути на основі деяких визначних миттєвостей їхнього спільного з Ісусом шляху.

Що ж у підсумку можемо ствердити? Насамперед слід сказати, що спроба історично реконструювати первісні слова Петра, а все решта приписати пізнішим змінам, чого доброго, вірі після Воскресіння Ісуса, веде на хибний шлях. Звідки ж могла виникнути віра після Воскресіння Ісуса, якщо Він до Воскресіння не подав для цього основи? Такі реконструкції науці не під силу.

Саме суд над Ісусом перед Синедріоном показує, що в Ньому обурювало не політичне месіанство – воно характеризувало Варавву, а згодом Бар-Кохбу. Обидва мали своїх прихильників і очолювані ними рухи були придушені римлянами. Стосовно Ісуса викликало обурення саме те, що ми вже згадували в діалозі раввина Ньюснера з Ісусом під час Нагірної проповіді: Він наче ставив Себе на один рівень з живим Богом. Саме цього не могла знести суворо монотеїстична віра юдеїв; саме до цього міг вести й Сам Ісус, лише повільно і поступово. І саме це – за всієї незламної єдності з вірою в єдиність Бога – пронизувало всю Його Благовість і становило її новизну, особливість і неповторність. Те, що суд перед римлянами перетворили в суд проти політичного месіанства, відповідало прагматиці садукеїв. Але й сам Пилат відчув, що насправді йдеться про щось зовсім інше – що справді політично багатообіцяючого «царя» йому на засуд би не видали.

Але таким чином ми випередили наш хід думок. Повернемося до визнань учнів. Що ми тут бачимо, якщо складемо разом усю мозаїку текстів? Тепер учні пізнали, що Ісус не підходить до жодної з поширених категорій, що Він був більшим і відмінним від «одного з пророків». З Нагірної проповіді та перед лицем Його величних діл, Його повновладдя прощення гріхів; із суверенності Його проповіді та Його ставлення до традицій Закону – з усього цього вони пізнали, що Він був більшим за кожного з пророків. Він був тим «Пророком», Який, як Мойсей, розмовляв із Богом як товариш, віч-на-віч; Він був Месією і все ж відрізнявся від простого уповноваженого Бога.

У Ньому вражаючим і несподіваним чином справдилися великі месіанські слова: «Син Мій єси Ти, Я породив Тебе сьогодні» (Пс. 2:7). У величні моменти учні зі страхом відчували: це Сам Бог. На все це вони не здатні були підшукати потрібні слова. Вони вживали – справедливо – слова обітниці Старого Завіту: Христос – Помазаник, Син Божий, Господь. Це – головні слова їхнього визнання, що все ж завжди залишалося недосконалим і невпевненим. Своєї досконалої форми воно могло набути щойно тієї миті, коли Тома, торкаючись ран Воскреслого, схвильовано вигукнув: «Господь мій і Бог мій!» (Йо. 20:28). Але зрештою ми залишаємося завжди недосконалі в цих своїх словах визнання. Вони настільки величні, що ми ніколи їх не осягнемо, тож вони завжди перевищують наше розуміння. Протягом усієї своєї історії Церква постійно прямує, щоби знову і знову проникнути у ці слова, які можна осягнути, лише торкаючись ран Ісуса та зустрічаючись із Його Воскресінням, і які тоді стають для нас місією.


[1] Онтологія – філософське вчення про буття.

Попередній запис

ДВІ ВАЖЛИВІ ВІХИ НА ШЛЯХУ ІСУСА - Частина 1

Сповідання Петра, Ніколя Пуссен 1. ПЕТРОВЕ ВИЗНАННЯ У всіх трьох синоптичних Євангеліях важливою віхою на шляху ... Читати далі

Наступний запис

ДВІ ВАЖЛИВІ ВІХИ НА ШЛЯХУ ІСУСА - Частина 3

Переображення, Рафаель Санті 2. ПЕРЕОБРАЖЕННЯ Петрове визнання і розповідь про Переображення Ісуса у всіх трьох синоптиків ... Читати далі