Пророка Іону проковтнув кит. Величезна риба. Кругом була буря, і море хвилювалося, кидаючи маленький кораблик з одного боку в другий, і тільки великій і спокійній рибі було затишно і звично в рідній стихії, де люди були гостями, непроханими і зайвими. Спочатку вони кидали з корабля всякий вантаж і їстівні припаси, потім і пророка викинули, маленького розгубленого дідуся. Він їх сам попросив. Так написано в книзі пророка Іони. Хоча – який же він пророк? Зовсім не схожий на тих епічних героїв, стовпів духу, які промовляли слово Боже, що лякало. І книги в них які! Відразу і не осилиш – цілі полотна, багатофігурні, трагічні, просочені кров’ю і сльозами. А тут – чотири маленьких розділи, що само по собі, звичайно, викликає вдячні почуття в читачів, але пророк якийсь вже зовсім несолідний і невдалий – ні величі, ні пафосу.
Є безліч тлумачень цього тексту, глибоких і прозорливих, але в кожного з читачів все одно народиться своє інтимне, особисте ставлення до книги. Як не дивно, Іона мені ближчий за всіх пророків, рідніший і зрозуміліший, хоча люблю вишуканого Ісаю і трагічного Єремію – кожен дорогий по-своєму, але от цей провидець, який тікає! Такий живий, такий справжній і зовсім безпутній – от так би і розцілував! Він здається маленьким, худеньким дідусем, усе більше мовчить і боязно озирається. Забавний і смішний. І по батькові в нього смішне – Амафиєвич. І спало ж таке на думку – втекти від Бога!
Як просто і страшно починається книга: «І було слово Господнє до Іони, сина Амафиїного». Іона чує голос Божий, веління Господнє. Написано якось буденно, рутинно навіть, але як це велично, якщо не сказати моторошно у своїй простоті – чути волю Божу. Господь повеліває Іоні виконати певну місію: сходити в Ниневію, місто вороже і багатолюдне, що потопає у вадах, і закликати народ до покаяння.
І що ж зробив пророк? Сперечатися не став. Зібрався і… втік. Купив терміново квиток, сів на корабель – і все. Нічого не знаю. Кудись пливу, щось роблю. Може, обійдеться. А тут – на морі – буря, стихія бушує. Раптова, довга, люта. Матроси в паніці. Бігають, метушаться, хтось кидає в море пшеницю мішками, десь ховають вітрила, моляться, волають до своїх численних богів. А пророк? Вниз спустився і спить. Але й людина! Ніщо її не бере! Трагедія, шторми, вітри. – Спить.
Вгорі згадали, стали шукати. Лежить-спочиває. Розгублений і сонний. Тільки боязно озирається. Зізнався сам – відмовився нести своє служіння, за це і шторм і всім занепокоєння, і пшениця загинула: «Візьміть мене і киньте мене у море, і море затихне для вас, бо я знаю, що через мене спостигла вас ця велика буря» (Іони 1:12). Кинули. Із скорботою кинули. Ніхто не хотів. Але раз вже так потрібно. Так його кит і підібрав.
Пересидіти вдома. Заснути в кораблі. Перечекати в рибі. А раптом мине й уляжеться? Часи і люди не змінюються, і кожен – трохи Іона. Він у нас живе, мешкає, квартирує і не просто живе, а вимагає собі окремого кита, щоб сховатися в рибі, сховатися в трюмі, сховатися в безодні морській.
Людину лякає справа. Не чужа. Своя. Те саме, що ми називаємо своїм служінням або місією в цьому світі. І рішучості більше – сховатися і уникнути своєї місії, ніж виконати своє служіння як слід, як того вимагає обов’язок. Простіше перечекати і навіть – втопитися. Адже – заважають, сміються, заздрять. З людьми не дружи – подряпаєшся, не відкривайся – зрадять, не люби – відкинуть, не працюй – посадять. Довіряти нікому не можна, працювати немає з ким, нікому нічого не потрібно. Висновок: сховатися, втекти, загубитися. Світ несправедливий. Витрачатися на нього немає чого. Країна моторошна і чекати кращого не доводиться, наука гине, церква розкладається. Не заважатимемо. Усамітнимося у відчуженості і печалі, боязко озираючись та підскакуючи від кожного звуку.
Не можна втекти від свого служіння. Якщо Господь довіряє мені якусь малу працю, скромну роботу, потрібно братися, просто і мужньо, не оглядаючись на ворожість і нерозуміння оточення. Якщо даний тобі талант – мислити, учити, заробляти гроші, управляти країною, робити прекрасні речі – не ховайся, не дай заграти в тобі цьому дарові, який, не знайшовши свого народження, почне роз’їдати тебе зсередини. Голос Божий у нас – це і є інтуїція нашого служіння, ясне і чітке усвідомлення того місця, де ти потрібен, і нікуди, ні в яку рибу від свого покликання не сховатися. Навіть кити таких не перетравлюють. Іона просидів в утробі риби три дні, а потім кит його просто виплюнув – йди, брате, служи, роби, до чого покликаний, до чого в тебе є здібності.
Мені здається, що саме тепер у наш час нам, християнам, слід гарненько засвоїти цей урок. Ми можемо і повинні впливати на цей світ, що з’їхав з глузду. Ми можемо і повинні відкрито і мужньо нести своє служіння там, де Господь поставив кожного з нас. Служиш ти в банку, у лікарні, школі, керуєш таксі, управляєш міністерством – неси своє служіння як християнин, щоб Добро, Істина і Справедливість не залишалися бездомними в цьому світі, щоб чуйність, милосердя, чемність і турбота знову стали єдиною нормою нашого життя.
Християне, не кидайте цей світ! Не здайте його лиходіям без бою! Не давайте святині псам! Господь створив цей світ святим і прекрасним, а значить, святість і доброта є норма нашого світу, його природне лице, його природна риса. Якщо ми опустимо руки, втечемо від свого служіння, хіба Господь не запитає в нас одного дня: а що зробив ти, щоб не було голодних і кинутих дітей, щоб безневинних не кидали у в’язниці, щоб люди почували себе в безпеці вдома і на вулиці, і вчитель, лікар, селянин не соромилися своєї Батьківщини, обмитою кров’ю мучеників, купленою дорогою ціною?
Хіба Бог винен у тому, що ми не хочемо навести лад у себе вдома? Хіба Він не дав нам знання, волю, сили боротися зі злом? Він довірив нам цей світ, а разом з ним і беззахисних дітей, і слабких жінок, і втомлених літніх людей, і все те багатство риб, звірів, птахів, що з надією дивляться на нас.
Розповідають про Стіва Джобса, відомого підприємця і мільярдера. У нього були віруючі батьки. Щонеділі він був у церкві, молився, читав Писання. Але одного дня він прийшов до священика і показав йому фото бідних африканських дітей з роздутими від голоду животами.
– Чи знає Бог, що ці діти голодують? Адже знає. У такого Бога я вірити не хочу.
І Стів перестав ходити до церкви.
Священик не зміг відповісти на питання Стіва. Та й хто зможе? Адже це найтрагічніше питання з усіх. Першим його поставив Іов. І це не питання до людини, тут закликається Сам Творець цього світу.
Чи відповів Бог Стіву? Звичайно, відповів. Господь дав йому великий талант, дав здатність заробити мільярди доларів, владу і можливість реально змінити щось у цьому світі. Він зміг би зробити так, щоб багато дітей перестали голодувати, забули убогість і хвороби. Чи скористався Стів Джобс цим даром або «кинувся в рибу», судити не нам. Але саме так Бог відповідає людям. Подумайте про це гарненько ті, кому вже відповів Бог. Мовчки і з надією, тому що Він вірить у нас.
Автор: архімандрит Сава (Мажуко)
