Розділ 5

5:1-5 – Віра і боговгодне життя

У цьому фрагменті автор подає кульмінаційний опис учинків, які характеризують людину, народжену від Бога: «Кожен, хто вірує, що Ісус то Христос, той родився від Бога». Використовуючи ту ж термінологію, яку знаходимо в 1Ів. 4:7, Іван акцентує на сокровенному зв’язку любови та віри. Віра, про яку він тут говорить, не виникає внаслідок дії тіла й крови (Мт. 16:17; Мр. 8:29; Лк. 9:20); це плід боговгодного життя. Коли ми увірували, що Ісус є Христос, то це означає, що ми ідентифікуємо Його як втілення Божої мудрости, унікальний і вирішальний підсумок усіх намірів Бога щодо людства з часів створення світу (див. 1Пет. 1:18-21). Оскільки всі, хто були народжені від Бога Отця, люблять Бога (1Ів. 4:7), ми також любимо всіх, що отримали такий самий дар. Стверджуючи це, Боже життя, agape, любов, якою ми любимо інших (найглибинніший рівень внутрішнього розвитку), щиро проявляється в учинках через послух Богу Отцю (1Ів. 5:2). Іван використовує критерій, який Ісус застосовує до Себе в Ів. 15:10. Далі, єдине значення використання іменника «віра» в Євангелії від Івана та в його посланнях, демонструє силу віри, що пов’язана із перемогою над темрявою в 1Ів. 4:1-6 (пор. Ів. 12:31; 16:33; Об. 2:7,11,17,26; 3:6,12,21). Такий акт віри є не просто повторенням формули, що Ісус є Христос, Син Божий (1Ів. 5:5); це є визнання, що «котре пов’язане із учинками, які не суперечать (Божій) чесноті» (Дідим Сліпий, Коментар на 1Ів. [PG 39, 1802]).

5:6-12 – Бог, проявлений в Ісусі Христі

Коли автор досягає кульмінації всього дискурсу, він зосереджує нашу увагу на містерії Ісуса Христа, котра вплинула на історію та життя Церкви. Він прийшов «водою та кров’ю» (1Ів. 5:6). А отже, отримав хрещення, усвідомивши Божий план, що Він буде Страждаючим Отроком, і Він був розіп’ятий, здійснивши так Божий план (Ів. 19:30).

Старший проводить паралель із Хрещенням Ісуса, нагадуючи традицію НЗ, що Своїм хрещенням Ісус офіційно і публічно визнав Своє покликання бути Отроком, якого Бог Отець «вподобав» (Іс. 42:1; Мт. 3:17). Ісус знав, що цей поклик був «від лона матері» (Іс. 49:1). Він вийшов і отримав хрещення від Івана Христителя і так проголосив Свою солідарність із Його народом, покликаним повернутися до Бога. Він був без жодного гріха, але завдяки цьому акту солідарности, став тим, про кого раніше писав пророк: «Направду ж Він немочі наші узяв і наші болі понісВін був ранений за наші гріхи, за наші провини Він мучений був, кара на Ньому була за наш мир, Його ж ранами нас уздоровлено!» (Іс. 53:4-5).

Іван, мабуть, мав на увазі деяких лжевчителів, які, можливо, проповідували, що вчення Ісуса прийшло зі Слова, яке ввійшло в Нього під час хрещення, але воно залишило Його на хресті. Саме тому він наполягає на історичній реальности хрещення, яким Ісус Христос присвятив Своє життя для виконання Божого плану для Нього; це Його присвячення, що тривало впродовж усього життя, яке завершилось історичним актом любови, в якому Ісус помер. Цей акт завершує і дає можливість існування всеосяжного плану Бога Отця, щоб викупити людство від гріха (пор. Євр. 10:5-10). Як уся історична місія Ісуса може бути описана одним словом, що Він «прийшов», отже, продовжене історичне діяння Духа, описане тут як «свідоцтво» Духа. Свідоцтво Духа полягає в такій дії, якою правда про хрещення Ісуса та Його смерть ожила в Церкві через таїнства хрещення та Євхаристії. Оскільки кожен, хто увірував, отримує свідоцтво, що саме Ісус зробив для нас, то це стає для кожного з них одкровенням Бога Отця. Саме тому дія Духа названа «свідченням Божим» (1Ів. 5:9). Повірити в Сина Божого – це акт згоди зближення з Божою реальністю Ісуса Христа силою свідчення Божої дії, що впливає на кожного, хто увірував (свідомий рівень внутрішнього розвитку). Віра – це знак того, що ми дійсно маємо життя, котре є в Його Сині на найбільш глибинному рівні нашого існування, фактично це життя є в Його Сині (1Ів. 5:11-12). З цим ми повертаємося до вступного вірша (1Ів. 1:2).

5:13-21 – Підсумкові рядки

Вірш 13 підсумовує аргументи, які автор виклав у тексті послання, розвиваючи останню «сюжетну лінію». Далі автор пропонує повчання як молитися, особливо як молитися за брата чи сестру, що не дотримуються заповідей, які вони почули з самого початку. Іван чітко розмежовує гріх, що є «гріх на смерть», маючи на увазі відмову людини прийняти все свідоцтво від Бога, від тих гріхів, які не «на смерть». Пізніше богословська наука застосувала цю класифікацію до інших гріхів, називаючи одні простимими («легкими»), інші – «смертними» гріхами. Вірші 18-20 проголошують три тези, що є своєрідним підсумком. Використане тут дієслово («ми знаємо») свідчить про наш рівень розуміння і може стосуватись тези про особливий вид віри як упевненість: знання через досвід, який підтверджує вчення Церкви. У заключних рядках Іван порівнює лжевчення з ідолами і ще раз застерігає своїх слухачів стерегтися такого вчення (пор. 1Ів. 2:18-28; 4:1-6).

Попередній запис

Розділ 4

4:1-6 – Дух правди й дух омани Оскільки у фрагменті 3:11-22 автор продовжив тему любови/ненависти і переніс її на новий ... Читати далі

Наступний запис

Друге послання апостола Івана

Обидва короткі послання Старця під назвою 2 та 3Ів. були додані до канону не одразу, а після тривалого періоду часу. ... Читати далі