Розділ 1:19-27

1:19-25 – Божа справедливість у слові і ділі

Багато досліджень погоджуються із загальноприйнятою думкою про збалансованість гл. 1 Послання апостола Якова, яку запропонував Мартін Дібеліус. Він вважав, що вв. 19-27 утворюють цілісну перикопу, яка складається з серії висловлювань на кшталт «слухати, чинити». На його думку, трирівневий вираз мудрости у в. 19б (швидка послухати, забарна говорити, повільна на гнів) визначає моральний зміст фрагмента вв. 19-27. Сучасне дослідження “Personal Speech Ethics in James”, доводить, що провербіяльний вираз, який складається з трьох частин, не лише визначає зміст, але й структуру секції за допомогою двох застережень та поради про утримання від гнівливости. У певному сенсі ця думка досить нагадує спостереження, яке зробив Павло в 2Кор. 5:21б («щоб стали ми Божою правдою в Нім!»), хоч Павло, мабуть, має на увазі «праведність, яку ми знаходимо в Господі», якою Господь наділяє вірних як даром. А християнин із юдейського середовища Яків вважає, що кожен вірний має прагнути відповідати стандартами праведности, встановленим Господом. Було б доцільно вважати вв. 19-25 цілісною частиною. У цьому разі вв. 26-27 у функції підсумку могли б розглядатися як такі, що звучать сильніше.

Автори текстів Нового Заповіту, як правило, змальовують людський гнів як «антибожий» прояв. Яків, поділяючи ці погляди, розвиває вказану думку далі, наполягаючи на тому, що праведність має керувати поведінкою християнина. Він має на увазі imitatio Dei (див. Мт 5:44-48). Різноманітні юдейські традиції висловлюють думки про те, що вірний Богові може й повинен бути праведним, так само як Господь є праведним (Бут. 18:19; Пс. 11:7), але вирішальний впливовий фактор ґрунтується на традиції Ісуса, як про це написано в Мт. 5:22.

Протиставлення «але» (1:22) – це умисне доповнення до оригіналу. Попередній фрагмент говорить про тих людей, які, спершу повіривши, звинувачують Бога та неправильно тлумачать природу гріха й природу Бога. Сполучник «але» привертає увагу до нової теми, присвяченої настановам або, точніше, «корекції» для тих людей, які потребують повчання про те, що саме лежить в основі «правди Божої» (в. 20). Знову ж таки, очевидно, автор нагадує спільнотам вірних про передумови їхнього хрещення (див. далі. Як. 2:7 «те добре ім’я, що ви ним називаєтесь», формула хрещення, викладена нижче, у 1:21, і докладніше в 4:7-10). Яків має універсальне розуміння віри. Його погляд на справедливість Бога охоплює всі вищеназвані передумови. Справедливість (праведність), що нерозривно пов’язує промову та дію, і/або об’єднує слово й діло, дійсно є темою фрагмента вв. 21-25. У в. 21 Яків спирається на підтекст в. 20. Його категоричність у в. 21а («Тому то відкиньте всіляку нечисть та залишок злоби») лише окреслює ширше коло вад, які, так само як і гнівливість, не реалізують Божу справедливість.

Натомість читачі радо отримають «із лагідністю всіяне слово, що може спасти ваші душі». Ми маємо завдячити Філіпові Каррінгтону, який розкрив подібність цього фрагмента та 4:7-19 до формули хрещення, що застосовувалась у первісному християнстві у форматі настанов Якова. «Посіяне слово» є синонімом «слова правди» (1:18) і, можливо, виражає одну й ту саму думку, коротко виражену в 1, «досконалий закон волі», а саме – пов’язаний із юдейським християнським Євангелієм.

1:22-25

Настанова «бути виконавцями слова» – це Божий імператив для Якова. Додаючи фразу «а не слухачами самими», він прагне чітко пояснити, що саме має на увазі. З точки зору Якова, Божа праведність є аксіомою для християн, які повинні дотримуватися євангельських заповідей та моральних принципів, що їх ми знаходимо в традиції Ісуса. Описуючи людину яка, подивившись на своє відображення в дзеркалі, швидко забуває, як вона виглядає, автор показує своє іронічне ставлення, що досить незвичайно для серйозного Якова Справедливого, якого Климент Олександрійський назвав «єпископом єпископів», а пізніше, що було ще незвичайніше, Євсевій назвав «братом Господнім». Порівняння, яке здається нам кумедним і парадоксальним (як людина, подивившись на своє власне відображення в дзеркалі, тут же може забути, як вона виглядає), було досить дієвим для новонавернених, яким потрібно було вказати, що їхня поведінка дуже нагадує анекдотичну (і навіть жалюгідну) ситуацію. Ставлення Якова до Закону подібне до традиції Ісуса, особливо коли йдеться про Нагірну проповідь у Євангелії від Матвія, яка коротко викладена в Мт. 23:23. Адже саме в цьому вірші Ісус особливо наголосив на тому, що є «найважливіше в Законі», а саме –  суд, милосердя та віра. У 1:25 автор може говорити про Закон як бездоганний чи Закон волоі, саме тому, що Закон був звільнений від культового благочестя та розбудованої системи заслуг і гарантій. Розуміння того, що саме являє собою праведність Бога, безумовно, змінилося за часів раннього юдейського християнства.

1:26-27 – Релігія в особистому та соціяльному вимірах

Грецьке слово thrēskeia («релігія, побожність») переважає у двох віршах і позначає основну проблему публічних проявів побожности. Цей термін чи один із його варіянтів з’являється як ключове слово двічі у в. 26 і один раз у в. 27. У Дії 26:5 цей термін позначає фарисейський юдаїзм, тоді як у Муд. 14:27 він асоціюється з ідолопоклонством. Яків також застосовує цей термін, що дуже нагадує 1 Clem. 62, 1, коли говорить про християнство. Потрібно врахувати, що Яків переслідує подвійну мету, торкаючись теми релігії (побожности). По-перше, він прагне описати так звану віру напоказ, яка є «марною» (в. 26), що суперечить універсальним поняттям віри «чистої й непорочної» (в. 27). По-друге, він хоче знову запевнити в стислій формі, що універсальна віра є передумовою релігії, яка проявляється в особистій поведінці людини, належній дисципліні, турботі про добробут християн та інших людей. Мало того, у вв. 26-27 автор визначає два невід’ємні компоненти християнства, які найкраще його описують. Для нього така побожність (релігійність) означає, що якщо людина є цілісною особистістю, вона буде виконувати такі дії, які допомагають боротися проти соціяльної несправедливости. Ця теза коротко описує, що саме має на увазі Яків, торкаючись теми релігійної побожности, яка бере початок із розуміння та відтворення у власному житті того, що ми називаємо «Божою праведністю». Щоб досягти цього, потрібно стримувати язик і контролювати безвідповідальну мову (наприклад, плітки, наклепи, прокльони тощо), як у в. 26, і водночас потрібно піклуватися про пригноблених та матеріяльно не забезпечених.

Варто звернути увагу на опис Бога Отця у в. 27 (див. Як 1:17), що було характерною тенденцією раннього християнства. Промисел Бога Отця, безперечно, буде звернений до тих, хто «в горі», а особливо до сиріт і вдовиць, які не мають належних захисників серед людей, як про те йдеться в стародавніх біблійних приписах. Отже, слід особливо зазначити, що згадка про «сиріт і вдовиць» (можливо, автор зумисне вживає ці слова у зворотному порядку, порівняно до того, як вони зазвичай вживаються в текстах СЗ), що символічно свідчить про нужденних, тому що Яків додає характеристику «в утисках їхніх».

Кількома словами Яків у 1:26-27 чітко пояснює те, що він, можливо, мав на увазі, працюючи над своїм посланням ще з самого початку. Такий підхід з певністю можна застосувати й до попередньої глави, але також і до всього тексту проповіді-послання. Ми бачимо, що він дійсно переймається як богословськими проблемами, так і духовними потребами спільноти. Також видається очевидним, коли ми розглядаємо послідовність перикоп у гл. 2 та гл. 3, що Яків у цьому короткому підсумку готує передумови для повчань, які презентує в цих главах, де він детальніше говоритиме про Закон і мудрість.

Попередній запис

Розділ 1:9-18

1:9-11 – Удача – річ мінлива Яків вважає фундаментальним принципом віри таку тезу: людина «низького стану» (грецьке слово tapeinos, буквально ... Читати далі

Наступний запис

Розділ 2:1-13

2:1-13 – Християнська віра та дискримінуційні дії Вірші 1-13 репрезентують першу з двох об’ємних частин, які входять до гл. 2. ... Читати далі