Розділ 2:1-13

2:1-13 – Християнська віра та дискримінуційні дії

Вірші 1-13 репрезентують першу з двох об’ємних частин, які входять до гл. 2. Щоб досягти кращого розуміння, буде доречно поділити цей досить об’ємний фрагмент на дві частини:

2:1-7

Автор уже оголосив тему наприкінці попередньої перехідної перикопи. Далі Яків демонструє, як стандарти праведної поведінки застосовуються в особливих соціяльно-економічних обставинах та в конфліктах між представниками, що належать до різних класів у рамках християнських громад і зібрань. Основна проблема, описана в цій перикопі, – це кричуща невідповідність між словами, коли людина заявляє про свою причетність до християнства, але при цьому дискримінує вбогих і пригноблює нужденних чи братів-християн, нижчих за своїм соціяльним статусом. Вірш на початку секції в категоричному тоні формулює проблему за допомогою Божого імператива.

Автор прямо звертається до тих, хто створює такі проблеми. Він не вживає евфемізмів. У 2:1 ми зустрічаємо прекрасне формулювання, де Яків називає ім’я «нашого Господа слави, Ісуса Христа». Він досить рідко посилається на ім’я Ісуса, але це можна пояснити ефектним прийомом редактора. Повчальний момент тут полягає в існуванні сумного парадоксу, що люди, які сповідують віру в Ісуса прославленого, будуть так само нехтувати людьми, які мають нижчий соціяльний статус у власних громадах, а особливо до своїх братів у вірі. Як. 2:2-4 змальовує цю жахливу ситуацію, пов’язану з класовою дискримінацією в рамках християнської громади. Не варто розглядати її як гіпотетичну чи перебільшену. Якщо б ми так вважали, то почувалися незручно в таких обставинах. Якщо вам як духовній особі доводилося стикатися з подібними проблемами, ми вважаємо, було б недоречно недооцінювати реалізм ситуації, яку змалював апостол Яків. Упродовж тисячоліть проблеми міжкласових відносин спонукали людей переглянути і навіть зрадити свої релігійні погляди. Ця теза отримала підтвердження в історії юдаїзму та первісного християнства з виникненням терміна «фаворитизм».

Приклад класової дискримінації, змальований в Як. 2:2-4, допомагає нам зробити висновок, що Яків був знайомий як із бідними, так багатими людьми, які брали участь у богослуженнях. У наш час поширене хибне розуміння про те, що первісна Церква складалася лише з бідних чоловіків, жінок і рабів. Яків звертає нашу увагу на реальну соціяльну проблему, яка існувала в середовищі його читачів, рішуче засуджуючи подібну дискримінаційну поведінку, яку описує в даному фрагменті. Сучасне християнство, що існує в рамках середнього класу в західному суспільстві, демонструє політкоректне та поблажливе ставлення. У сучасному контексті бездомну людину зі скуйовдженим волоссям та неприємним запахом, швидше за все, тихо попросять залишити церкву ще до того, як вона присяде навіть в останньому ряду в храмі. Ілюстрація, яку наводить Яків у вв. 2-4, мабуть, була досить болісною для того історичного періоду, але й для сучасности вона залишається такою ж жорстокою.

Обидва вірші 2:1 та 2:5 розпочинаються формулою братерського вітання «брати мої», і це звертання іронічно контрастує з праведним обуренням (не гнівом), що відповідно передає поривчастий стиль автора, який уживає низку дієслів у наказовому способі, пропонуючи численні поради й настанови щодо того, як вирішити неприємну ситуацію в церковній громаді. Фактично братерське вітання у в. 5 звучить як вияв найбільшої любови («мої брати любі»).

Звернувшись у такій ввічливій формі, автор далі ставить важливе риторичне запитання. Ми вважаємо, що це запитання впродовж тривалого часу перекладали неточно. Яків звертає нашу увагу на так званий статус обраних вбогих вірних. Упродовж десятиліть вчені вважали, що доречно перекласти грецький вираз tous ptōchous tō kosmō plousious en pistei (бук. «вбогих щодо світу, багатих вірою») так, ніби якимось чином Господь визначив, що лише вбогі можуть бути особливо «багаті вірою». На жаль деякі перекладачі переклали цей вірш таким чином, ніби Бог обрав і очікує від бідних бути непропорційно «багатими вірою» в порівнянні з тими, які краще забезпечені матеріяльними ресурсами. Традиція СЗ побожности anawim формує основу концепції вбогих, що багаті вірою, але ця концепція не має нічого спільного з думкою про те, що Бог особливим чином обрав саме бідних людей, щоб вони мали більшу віру завдяки матеріяльній убогості. Радше anawim, або єврейська традиція «вірних вбогих», розпочалася в VI ст. до P. X., під час вавилонського полону, коли нечисленні нащадки коліна Юди перебували в рабстві в настільки жахливих злиденних умовах, що повинні були подвоїти свою віру, аби вижити. Саме тому що вони посилили, а не відкинули свою віру в тих критичних обставинах, вони й стали особливим скарбом Божим. Однак це не означає, що лише вбогі були обрані, аби стати багатими вірою чи лише вбогі наслідують Царство Небесне.

Головним наміром вірша Як. 2:5 є слово застереження для тих членів громади, які проявляють дискримінаційні дії щодо матеріяльно не забезпечених членів християнської громади. Цей текст – нагадування для номінальних християн, які виявляють упереджене ставлення до представників інших класів, що таким чином вони дискредитують інших обраних Богом членів спільноти. Євангельські традиції в колі інших християнських джерел говорять про багатих вірою людей, які свого часу були відносно заможними, – від жінок, які завжди допомагали Ісусу, до Йосипа Ариматейського. Прикро, але в християнських громадах у часи Якова ситуація була гіршою.

Віршем Як. 2:6 автор звертається з картанням до своїх слухачів та читачів не лише за принизливе ставлення до «[вірних] вбогих», але й також за те, що вони надають перевагу багатим. Яків вдається до іронії і навіть сарказму, прагнучи привернути увагу до загрози з боку багатих землевласників, що тягнуть інших членів спільноти до суду за несплату ренти. Яків, досить суворо коментуючи таку ситуацію, прагне показати, що громади, до яких він звертається, поводяться майже як члени «синагоги» в прикладі, наведеному у вв. 2-4. Зазначений фрагмент завершується (в. 7) нагадуванням про те, що заможніші люди, і серед них християни, ганьбили ім’я Ісуса – це величне ім’я, яким вони були хрещені, завдаючи ще більшої зневаги. Це абсолютно жалюгідна ситуація, але чи не виглядає вона такою ж реалістичною і в наші дні?

2:8-13

Указані вірші репрезентують другий сегмент перикопи, що бере початок у 2:1. Ця теза аргументована за допомогою прямого посилання на «упереджене ставлення»: у в. 9 автор продовжує розвивати тему, яку розпочав у в. 1. Також варто зазначити, що в цих віршах підкреслено повторюється слово «закон», що насправді є природним проявом, оскільки турбота про неупереджене ставлення до всіх членів зібрання бере свій початок у СЗ, де йдеться про соціяльне законодавство (Лев. 19 та Втор. 15 – наочні приклади). Неупереджене ставлення – це моральний принцип, що є частиною вчення Ісуса (Мт. 22:15-22; Мр. 12:13-17; Лк. 20:20-26), який славився тим, що ніколи не ставився до людей упереджено через їхній низький соціяльний статус. Павло поділяв ці погляди, як видно з прикладів у Рим. 2:11 та Гал. 2:6.

Вірш Як. 1:25 містить згадку про «досконалий закон волі». Автор у цьому контексті знову вживає вираз «закон волі» (в. 12). Вірш 8 висловлює застереження стосовно тлумачення легалістичної мови Якова як такої, що нагадує Тору. У жодному іншому місці в юдейській чи християнській традиції, лише в Лев. 19:18с («будеш любити ближнього свого, як самого себе»), заповідь не названа «царським законом». Яків звертається до цієї заповіді за допомогою формули «за Писанням», маючи на увазі СЗ (Септуагінту), але йому також відомо, що ця заповідь отримала дійсне визнання не в Торі, а у вченні Ісуса. Яків стоїть найближче до Тори у в. 10, проте навіть тут це розуміння пом’якшене традицією Ісуса, описаною в Євангелії від Матвія (Мт. 5:17-20). Стає зрозуміло, що Яків поважає Закон і особливо наполягає на дотриманні моральних принципів, викладених у Десяти Заповідях. Вірш 11 не є проблематичним ще й тому, що навіть Павло аналогічно цитує другу частину Декалогу в Рим. 13:9. Яків активно пропагує універсальну віру, що ґрунтується на твердих та послідовних моральних принципах співжиття в соціюмі: в. 12, «отак говоріть і отак чиніть, як такі, що будете суджені законом волі». У цій неминучій есхатології Якова присутній натяк, який він розвиватиме в 5:1-9.

Останній вірш (2:13) не стоїть окремо; він є невід’ємною частиною зазначеної перикопи. Вірш 13 безпосередньо присвячений темі упереджености (вв. 1:9) і водночас він розкриває аспект суворого дотримання морального закону Євангелія. Вірш 13, «бо суд немилосердний на того, хто не вчинив милосердя», створює враження, що Яків завершує цю перикопу; але натомість він розвиває принцип зворотної есхатологічної справедливости, викладеної у вигляді попередження для тих, хто не намагався проявляти милосердя до своїх ближніх, чи тих, кому менше пощастило в житті. Вірш 13 демонструє пастирське занепокоєння, можливо, він запропонований з надією на те, що люди, які не проявляють милосердя, нарешті змінять свою поведінку, поки не пізно. Значно радикальніше в. 13 нагадує усім читачам та слухачам Послання апостола Якова, що Господь як найвища інстанція є милосердним. Господь – це той, Хто великодушно дає згори всякий «дар досконалий» (1:17).

Попередній запис

Розділ 1:19-27

1:19-25 – Божа справедливість у слові і ділі Багато досліджень погоджуються із загальноприйнятою думкою про збалансованість гл. 1 Послання апостола ... Читати далі

Наступний запис

Розділ 2:14-26

2:14-26 – Єдність віри й діл Мало хто піддає сумніву цілісність цієї групи віршів, що складають єдину перикопу. Ключ для ... Читати далі