1:9-11 – Удача – річ мінлива
Яків вважає фундаментальним принципом віри таку тезу: людина «низького стану» (грецьке слово tapeinos, буквально має значення «віруюча людина, що живе в скромних умовах») може претендувати на найвищу біблійну спадщину в духовному вимірі. У цій секції автор торкається особливої теми удачі для бідних та багатих в історичному контексті єврейської побожности «anawim». Така тема не виникає в цьому тексті несподівано, але з’являється поступово на основі духовних осяянь, з якими він з нами ділиться у вв. 2-8, особливо, коли дає пораду «просити Бога» чи «просити з вірою», а саме – щирою молитвою. Про багату духовну спадщину для вбогих духом, які завжди в праві звернутись до Бога, Який може возвеличити їх, свідчать численні біблійні тексти, такі як, наприклад, пісня Анни (1Сам. 2:7; Лк. 1:52). пророчі попередженнях Амоса в Ам. 5:11-24, чи Іс. 40:6-8, чи 47:8-11. У текстах, що належать до сапієнціяльної літератури, як наприклад. Сир. 35:17-18, «смиренного молитва (tapeinos) крізь хмари пробивається: він не матиме втіхи, аж поки вона не дійде; не спиниться, поки Всевишній над ним не зглянеться й не розсудить справедливих і не вчинить розправи», бо коли молитва досягає Господа, Він відповідає як справедливий суддя пихатих ворогів смиренного. В Як. 4:10 автор знову звертається до теми про «смиренного», що є явною алюзією до Пр. 3:34 (Септуагінта). Яків, як видається, був добре обізнаний із біблійними традиціями, тому він постійно нагадує нам про їхній драматизм, звертаючись до принижених братів і сестер у своїх спільнотах, які скаржаться на життя, охоплені відчаєм, замість того щоб молитися із подвоєною силою.
Значно актуальнішим є шлях, в якому тема есхатологічної «зворотної ролі» переходить до традиції Ісуса, що описана в синоптичних Євангеліях. Перше, що спадає на думку, – це фрагмент з Євангелія від Луки, в якому йдеться про блаженства (особливо Лк. 6:20-25), чи притча про Лазаря й багатого чоловіка (Лк. 16:19-31). Для інтерпретаторів біблійних текстів, однак, було б помилкою міркувати, що Яків не вважає багатих здатними на справжню віру. Згідно з ученням Ісуса і на думку Якова, багаті люди просто повинні дати відповідь на певні важкі запитання (див. Мт. 19:16-26; Мр. 10:17-31; Лк. 18:18-30). Вони повинні глибоко переосмислити свою поведінку в особистому та соціяльному житті й визнати самообман і намагання ввести в оману інших людей.
1:12-18 – Господь винагороджує вірних за витривалість
Останній сегмент цієї об’ємної вступної перикопи знову торкається теми важких випробувань і спокус, що є «тестами», але далі автор переносить акцент із попередньої функції та природи стратегій, які допомагають справлятися з випробуваннями, до винагород, які очікують нас за витривалість у вірі. Ця секція розпочинається словами благословення: «Блаженна людина, що витерпить пробу» (це рідкісний приклад у Посланні апостола Якова, коли автор використовує особливий грецький термін аби передати поняття «чоловік, людина»). Знову ж таки вжитий тут іменник чоловічого роду, безперечно, має нам дискретно нагадати чоловіка Ісуса, Який витримав усі випробування. Ми маємо зазначити, що в Як. 2:14-15 автор чітко пояснює в чому полягає важливість забезпечення життєвих умов для чоловіків і жінок.
Багато текстів СЗ й сапієнціяльної літератури, що не ввійшли до Біблії, містять велику кількість стилістичних фігур, пов’язаних із такою метафорою, як «вінець», але досить рідкісним виразом для біблійних текстів є вираз «вінець життя». Ми знаходимо його в Книзі Об’явлення 2:10. Іван Патмоський вперше у своїх нотатках, адресованих Церкві в Смирні в Малій Азії, описує передумови використання терміна «вінець», звертаючись до Об. 2:9 «Я знаю діла твої, і біду, і убозтво», та у в. 10 він одразу ж обіцяє «вінець життя» тим, хто «вірний до смерти». Ця тема розвивається в дещо іншому ракурсі в Як. 1:12, де сказано, що «вінець життя» обіцяно тим, хто люблять Його. У цьому контексті не зовсім зрозуміло, кого стосується займенник «його», але далі ми зустрічаємо ще один випадок його вживання у формулюванні: «тим, хто любить Його» в Як. 2:5. У цьому контексті Яків ясно говорить про Бога Отця, а не про Ісуса! Тому ці риси вказують на те, що автор говорить про те саме в (1:12), «тим, хто любить Його (Господа)». Така теоцентрична перспектива абсолютно конгруентна з юдейським християнством Якова, тому ми можемо схилятися до думки про більш ранню дату написання цього документа.
Яків далі розвиває тезу про те, що Господь винагороджує вірних, у короткому дискурсі про невірних, які на свою погибель звинувачують Бога, що вони змушені перебувати в жахливих умовах і не можуть справитися з випробуваннями та/або спокусами (вв. 13-16). Автор розпочинає свої спостереження дискурсом про відповідальність людини за гріх, але тут його думка відрізняється від екзистенційної дилеми Павла, що показана у відношенні між Законом та намаганням подолати гріх у Рим. 7:14-25. Яків звертається до основ, бо має дещо інші погляди на Закон (див. 2:1-13 та 4:11-12). У цьому сегменті недисциплінований християнин має визнати свою відповідальність за те, що легко піддається гріховним спокусам.
Досить часто, обговорюючи фрагмент Як. 1:13-16, коментатори не враховують аспекту пастирського співчуття у в. 16: «Не обманюйтесь, брати мої любі!». Яків, безперечно, проявляє занепокоєння через прояви самоомани в церковній спільноті, що утруднює розуміння витривалости віри, та все ж важливіше розуміти, що він висловлює своє співчуття в зрозумілій пастирській манері. Він дуже засмучений, як здається, через особисті та соціяльні етичні помилки в межах спільноти, але при цьому не відвертається від своїх релігійних поглядів і не ставить під загрозу свою репутацію заради надзвичайної праведности, демонструючи відсторонення чи запеклість. Дуже важливо відзначити, що в цьому фрагменті та в інших місцях він називає християн, які неправильно поводяться, «улюбленими братами». Незважаючи на їхні явні помилки, він дійсно бачить у них потенціял для виправлення.
Коли Яків у в. 16 закликає своїх читачів «не обманюватися», він передбачає подвійну оману: по-перше, це неправильне розуміння людської схильности до гріха, про що він говорив у попередніх секціях, по-друге, це неправильне розуміння природи Бога, Який один винагороджує великодушно. Вірші 17-18, таким чином, слугують доречним завершенням цього фрагмента. Отже, думки Якова повертаються до теми великодушности Бога (пригадайте в. 5 вище). Говорячи про Бога як «Отця світил», автор майстерно синтезує три традиції, пов’язані з юдаїзмом. Усі вони добре узгоджуються з образом у Бут. 1:15-16, що змальовує Ягве як Бога Творця небесних світил (пор. Пс. 136:7 [Септуагінта 137]) «[Господь] витворив великії світила» Див. також Єр. 4:23). Зрозуміло, що юдейська традиція, описана в юдейській Біблії, лежить в основі цього дискурсу. Юдейські джерела, які не ввійшли до Біблії, також містять настанови, що мають видимі паралелі з даним дискурсом: наприклад, титул «Отець світла» з’являється в СЗ псевдоепіграфах (Т. Abr. 7, 60), і Бог названий «Князем світла» в Кумранських документах (CD 5, 17-18). Для Якова Бог є більше, ніж «Отець світил», Він – податель усякого добра і досконалих дарів, найвищим із яких є дар спасення. Ми продовжуємо відкривати деякі нюанси в Як. 1:18, в якому автор не стверджує прямо, що люди були створені на образ і подобу Бога (Бут. 1:26; 5:1) чи що вони народилися від Бога (Втор. 32:18). Він указує на те, що Господь «захотівши, Він нас породив» – не просто людей, а «нас», маючи на увазі, що ми, християни, «породжені» особливим чином, «словом правди» (Святим Письмом), коли цього захотів Господь.
Наприкінці перикопи автор втішає читачів, нагадуючи їм про особливий дар для християнського життя (див. 1:12). Яків нагадує про те, як вони вперше навернулись до Бога. Можливо, він має на увазі визначний момент історії спасення. Цей фрагмент дуже вразив богослова Серена Кієркегора. Адже Яків уже побудував сцену для «слова правди», що знову виринає як «посаджене слово» в наступній перикопі.
