11:1-40 – Віра праведників Старого Заповіту
Визначення віри в 11:1 вважається класичним, і все-таки воно залишається загальним. У цій дефініції немає жодних особливих рис, притаманних лише християнству чи взагалі пов’язаних із релігією. Віра визначена в термінах наслідків її впливу: вона є запорукою того, на що сподіваємося, і доказ речей невидимих. Об’єктивне значення переважає над суб’єктивним («тверда впевненість» та «переконаність»), якому надали перевагу деякі перекладачі, оскільки слово elenchos ніколи не мало значення «переконаність», а лише «доказ» або «шлях до пізнання».
Автор тут зіставляє два різні аспекти, що сформувалися в юдео-еліністичній традиції. Перша є біблійною і більш динамічною, що поєднує віру з речами, на які ми сподіваємося, тоді як еліністична, більш інтелектуальна, виявляє інтерес до віри як до джерела знання. Ці два аспекти ми знову зустрічаємо в наступних віршах, але автор не надає великого значення другому аспекту (11:3,6,7). Він особливо підкреслює динаміку віри і з цієї позиції демонструє досить позитивний образ СЗ, таким чином компенсуючи негативний образ, показаний у другій частині (пор. 3:7-4:11), образ, який ґрунтується на тексті Псалма 95.
На перший погляд, ця прекрасна картина, здавалося б, не має жодного стосунку до експозиції христології священика, що наповнює всі попередні глави. Фактично ім’я Христа згадане тут лише один раз у зв’язку з іменем Мойсея (11:26). Однак уважніше прочитання доводить, що автор намагається перечитати СЗ у світлі трьох стадій посередницької священицької місії Христа: жертвоприношення, возсідання по правиці Бога та успішного спасення всіх вірних. Перші три приклади є дуже важливими тезами, бо вони відповідають трьом стадіям, які послідовно нагадують нам про жертву Авеля (11:4), Еноха, якого забрав Господь (11:5), та побудову Ноєвого Ковчега, «щоб дім свій спасти» (11:7).
У фрагменті, в якому йдеться про Авраама (11:8-22), тема жертвоприношення розвивається з самого початку (11:8, «Авраам послухався» пор. 5:8) і отримує чітке пояснення в 11:17. У фрагменті 11:10,13-16 написано, що Господь радо прийняв їх, приготувавши їм місця по правиці. Як плодоносить змертвіле, показано в 11:12, так само, як у 11:20-22. Фрагмент, зосереджений на постаті Мойсея (11:23-31), ясно вказує на постать Христа та «наругу», яку Він пережив (11:26), безпосередньо пов’язуючи історію Мойсея з жертвою. Плід цього жертвоприношення відображає фрагмент вв. 28-31, що після того, як автор згадує про Пасху та окроплення кров’ю (пор. 9:14,22), він згадує про первородних, що були збережені від вигублення, перехід Червоного Моря, падіння стін Єрихона, завершивши спасенням Рахав.
Вражаюча загальна картина, яка завершує цю главу (11:32-38), не містить видимого посилання на священство Христа, але ми вважаємо, що тріюмфальний дискурс про віру, який розвивається в 11:33-35, має очевидний зв’язок із прославленням нашого Господа і що випробування, які потрібно було мужньо пройти, завдяки вірі (11:35-38) стають аналогією зі страстями Христа. У центрі цього тексту розташовані вірші про те, як, відкинувши визволення земне, вони прагнули осягнути ліпше воскресення (11:35), що також спонукає нас до думки про ставлення Ісуса до Його страждань (пор. Мт. 26:51-54). Невдовзі ми бачимо підтвердження цього зв’язку на початку наступної секції (12:2). Висновок (11:39-40) дискретно свідчить про діяння Христа, оскільки тут автор особливо наголошує, що, незважаючи на їхню віру, яка викликає захоплення, праведники СЗ не отримали здійснення обітниць. Вони повинні були дочекатися, щоб «досконалість одержати» в той же самий час, що й християни, завдяки «одному жертвопринесенню» Христа (пор. 10:14). Їхній приклад надихає нас ще більше.
12:1-13 – Витривалість і Боже картання
Цей приклад відіграє лише другорядну роль у подальшому повчанні (12:1-3), який представляє праведників старих часів лише як «свідків» у напастях, що їх переживають християни, але не як зразок для наслідування. Зразок для наслідування, поставлений перед очима стражденних християн, – це Ісус, Який, «перетерпів хреста, не звертавши уваги на сором», а отже, отримав небесну славу (12:2-3; пор. 10:12). Титул, яким наділено Ісуса, «Начальника й Виконавця віри», нагадує нам тісний зв’язок, що поєднує християнську витривалість і віру. Усе поставлене на чаші терезів, а саме – здатність берегти віру, незважаючи на випробування та переслідування (пор. 10:32-39; 1Сол. 3:2-3; 1Пет. 1:7).
Зв’язок між постаттю Ісуса та вірою відкритий для різноманітних тлумачень. Текст свідчить, що від початку й до кінця Свого земного життя Ісус накреслив шлях віри. Чи було це тому, що Він сам був першим вірним? Таке тлумачення не було б узгодженим із гл. 11, бо стверджує, що незліченна кількість тих, хто увірували, відкрили шлях до віри ще до часу земного життя Ісуса. Крім того, важко уявити, як Син Божий, «сяйво слави» (1:3), міг бути лише одним із тих, хто увірував. Отже, на наш погляд, ми надаємо перевагу розумінню, що, через свої прославляючі страсті, Ісус збудував фундамент, який дає можливість вірним отримати «повноту віри» (10:22). З того часу Ісус сам став досконалим фундаментом.
У заключній частині секції (12:4-13) нічого не сказано про віру, але автор зосереджує нашу увагу на випробуваннях, що нас очікують. Влучно дібрана цитата з Пр. 3:11-12 доводить, що ці випробування є Божим картанням, вказівками та свідченням Божої батьківської любови. Нам слід побачити різницю між обставинами, в яких перебував Христос, що, бувши Сином, не потребував цих випробувань (пор. 5:8), і обставинами, в які потрапляють християни, для яких синівство, безумовно, передбачає дисциплінованість (12:7-8). За допомогою порівняння між вказівками, даними Богом та добрими людьми, автор намагається допомогти нам зрозуміти, як це корисно для нас – охоче сприймати Божу дисципліну.
Повчання завершується (12:12) життєстверджувальною цитатою Іс. 35:3, що є обітницею Божого порятунку й нашого спасення. До вищевикладеного автор додає пораду з Пр. 4:26, яка презентує нову тему про прості стежки, що готує читача до наступної секції (12:14-13:18).
