12:14-13:18 – Заклик до святости в любові
Щоб розпочати цю останню секцію, автор дає визначення поняття «прості стежки» (12:13); це шлях до «миру» й «святости» (12:14). Далі він переходить до теми, яка його тривожить. Це повчання, яке він виголошує з суворою інтонацією, застерігає від невірности «Божій благодаті». Приклад байдужости Ісава слугує тому, щоб у читача склалася сильна негативна мотивація (12:15-17). Далі це повчання посилене за допомогою протиставлення (12:18-24), яке готує читача до дискусії а fortiori (12:25-27). Автор описує похмурі події, що відбувалися на горі Сінай, і при цьому він дуже обережний, уникає будь-якої згадки про ім’я Бога (12:18-21). Автор протиставляє ті події християнській ініціяції, яка відбувається в спокійній атмосфері, демонструючи різноманіття людських стосунків (12:22-24). Усе-таки автор запевняє нас у духовній перевазі цього досвіду, наполягаючи на необхідности бути більш слухняним (12:25), оскільки ця теза проголошена як нагальна потреба, адже створені Богом земля й небеса врешті захитаються (12:26-27).
Попри те, висновок (12:28-29) розкривається в позитивній перспективі. Приймаючи Царство Боже, християни отримують заохочення «дякувати» Богові й таким чином служити Йому з побожністю й острахом. У Псалмі 5 Господь уже проголосив, що єдина «жертва подяки», або іншими словами подяка, була приємна Йому (Пс. 50:14-15,23).
Від теми про богослуження автор у наступному реченні несподівано переходить до теми «братньої любови» (13:1). Багато біблійних коментаторів вбачали недостатній зв’язок між попередньою й наступною частиною, а тому прийшли до висновку, що гл. 13 спочатку не належала до оригінального твору і була додана пізніше. Такий висновок є необґрунтованим. Фактично в перспективі НЗ щире служіння Богові й братня любов – поняття нероздільні (пор. Мт. 5:23-24; 22:39 // Мр. 12:31 // Лк. 10:27; 1Ів. 4:20-21). У 13:15-16 автор дає чітке пояснення цих поглядів, поєднавши тези про «жертву подяки» й «добродійство» як дві форми жертовного служіння, що Богу до вподоби. Таким чином, дискурс 13:1 є логічним продовженням попереднього дискурсу, а відсутність сполучника між цими двома частинами лише підкреслює, що вони належать до однієї секції літературного твору.
Незважаючи на зміну ритму, цей фрагмент має чітку композицію. Автор розвиває першу тему, проголошену в 12:14, – «Пильнуйте про мир зо всіма», – наполегливо проповідуючи любов, подружню чистоту і вбогість духу. Ці короткі настанови складають пари, що узгоджується з прийомом біблійного паралелізму. Кожна з цих трьох тез має власну мотивацію (13:2,4,5), яка завжди починається сполучником, що грецькою мовою звучить як gar («для»). Остання й більш детальна мотивація – це цитата з Біблії, яка свідчить, що Бог закликає до відданости.
Останній фрагмент (13:7-18) коротко описує різноманітні аспекти християнського життя. Він посилює згуртованість християнської громади. Християни спершу отримують заохочення згадати своїх перших очільників і наслідувати приклад їхньої віри (13:7). Їхня віра звернена до Ісуса Христа (13:7), Який запевнює нас у незмінній підтримці (13:8). Отже, християни повинні триматися подалі від «чужих наук» (13:9), які нав’язують приписи щодо харчування (пор. Кол. 2:16,21; 1Тим. 4:3). Алюзія до слова «ті», «хто скинії служить» (13:10), передбачає, що автор має намір боротися проти пропаганди юдаїзму (пор. 9:10). Автор користується цією нагодою, щоб востаннє провести паралель між смертю Ісуса, яка відбулася «поза табором» (13:12), та жертвою за гріх, яку приносили ізраїльтяни (Лев. 16:27; пор. Євр. 9:7,12,25-26), і на основі цих спостережень робить висновки для християнського життя, а саме: потрібно відмовитися від земного конформізму, прийняти смиренність Христа і шукати міста Господнього. Це не означає для християнської спільноти відмови від суспільного життя, навпаки, це життя у вертикальному вимірі жертви хвали Богові (13:15), який тісно поєднує християнське богослуження з горизонтальним виміром доброчинности та взаємної допомоги (koinōnia, 13:16). У рамках спільноти взаємна допомога не може бути ефективною без послуху пастирям, які відповідальні перед Богом за духовне благополуччя кожного (13:17). Далі автор висловлює молитовне прохання про свої наміри; впевненість у тому, що чисте сумління дає йому надію, що ці молитви не будуть даремними (13:18; пор. Пс. 34:15-16; 66:18-20; 145:18-20; Ів. 9:31).
13:20-21 – Заключне побажання
Текст завершується урочистим реченням. Це не молитва, звернена до Бога. Натомість це побажання Божої благодаті, що написане в третій особі однини, як буває, коли благословення проголошує священик у Чис. 6:24-26 та інших аналогічних текстах (Пс. 20:2-5; 2Мак. 1:2-5; Рим. 15:5-6; 1Сол. 3:11-13). Бога показано як того, хто воскресив (пор. Рим. 4:24; 8:11; 10:7), але додане роз’яснення («кров’ю вічного заповіту») пов’язує воскресення з священичою христологією, про яку йдеться в цій проповіді (пор. Євр 9:14; 10:29; 12:24). Титул, яким автор називає Христа, – «великий Пастир вівцям» – це перехід від Його священичих титулів (4:14; 10:22). Прикметник «великий» свідчить про те, що Христос вивищується над постаттю Мойсея (пор. 3:3-6), якого названо «пастирем свого стада» в Іс. 63:11 (Септуагінта).
Після цієї згадки про презентацію доктрини друга частина речення (13:21) нагадує нам повчання (пор. 10:36; 12:28; 13:16), де автор, хоч і не застосовує повчальний тон, та все одно висловлює побажання, щоб Господь зробив їх здібними вірно виконувати Його волю добрими ділами (пор. Єз. 36:27) через посередництво Христа. Коротка доксологія надає цьому реченню і всьому тексту проповіді остаточного спрямування.
13:19,22-25 – Завершальна теза проповіді
Стиль цих речень відрізняється від попередніх і є більш знайомим. Займенник першої особи однини «я» вживається замість займенника першої особи множини «ми» (на противагу 2:5; 4:14-16; 6:9,11; 13:18). Зазначені речення відповідають епістолярній ситуації, в якій перебувають автор та його цільова авдиторія. Таке завершення не притаманне стилю проповіді. Воно, очевидно, було додане автором чи кимось іншим пізніше, щоб надіслати проповідь у віддалену спільноту. Ця проповідь носить назву «слово потіхи» (13:22). Зустрівши зазначений вираз у НЗ ще один раз (Дії 13:15), ми розуміємо, що його зміст не варто сприймати буквально (пор. Дії 13:16-41). Очевидно, Послання до євреїв 1:1-13:21 містить набагато більше, ніж звичайна проповідь. Воно містить досить детальний виклад положень доктрини про надзвичайну важливість віри та християнське життя.
Згадка про звільнення Тимофія нагадує про його арешт при невідомих нам обставинах. Нам також невідомо, де знаходилися «ті, хто в Італії», під час написання цього послання і коли саме воно було надіслане разом із текстом проповіді. Західна Церква досі вагається з визначенням місця написання Послання до євреїв, пропонуючи гіпотезу про те, що, можливо, воно було надіслане до однієї з церков, розташованої на східному узбережжі Середземного Моря. Ми маємо бути вдячні тим християнам за те, що вони зберегли текст цього послання для нас.
