9:11-28 – Особиста жертва Христа
Пасхальна таїна Христа вирішує болюче питання про стосунки людини з Богом, оскільки Христос замінив старі ритуали дієвим шляхом, що раз і назавжди відкрив доступ у Святеє Святих. Тут згадані два тісно пов’язані між собою методи, а саме: «прийшов (що означає «за допомогою») із більшою й досконалішою скинією» та «з (що означає «за допомогою») власною кров’ю» Христос увійшов раз і назавжди у святиню (9:11-12). В обох випадках ми маємо справу з метафорами. Другу метафору досить легко зрозуміти, проте іноді її неправильно тлумачать, уявляючи небесний ритуал, під час якого Христос приніс Богу в жертву Свою власну кров. Текст не говорить про жертвоприношення крові. Вираз лише означає, що Христос отримав Своє прославлення на небесах через смерть на хресті (пор. 2:9), оскільки перемінив Свою власну жорстоку смерть на великодушну самопожертву.
Ще загадковіша метафора «скинією» дає поштовх до виникнення цілої низки тлумачень. У цьому випадку також було б помилково вважати, що скинія є передпокоєм небесного храму, в якому Господь займає головні покої. Однак менш примітивне космологічне тлумачення, згідно з яким скинія символізує небеса, через які вознісся Христос (пор. 4:14), не витримує критики: згідно з Євр. 1:10-12 та 12:26-27, небеса є частиною «діл рук» Його, тоді як скинія не є Його творінням. Для того щоб розв’язати цю загадкову таємницю, потрібно звернутися до слів Ісуса про долю Єрусалимського Храму. З одного боку, Ісус передбачив, що храм буде зруйновано (Мт. 24:1-2 // Мр. 13:1-2 // Лк. 21:5-6), а з іншого – проголосив, що може відбудувати інший храм за три дні, який, цитуючи Марка, є «нерукотворним» (Мр. 14:58), як намет у Євр. 9:11. Іван уточнює, що Ісус «говорив про храм тіла Свого» та про Своє воскресення (Ів. 2:19-22). Було б дивно, якби автор Послання до євреїв був незнайомий із такими важливими традиційними уявленнями про предмет, який ми зараз обговорюємо. Тут так само, як у Мт. 26:61-64 та Мр. 14:58-62, варто звернути увагу на тісний зв’язок між словом «Храм» і словом, на основі якого Ісус застосовує до Себе пророцтво, дане в Пс. 110:1, про те, що Він буде возсідати по правицю від Господа. Як ми можемо спостерігати, це пророцтво відіграє важливу роль у Посланні до євреїв (пор. вище, «Канонічна інтертекстуальність»). Урочисто розпочинаючи секцію, автор знову згадує це пророцтво (8:1) якраз перед тим, як уперше прозвучить згадка про «правдиву скинію» (8:2). Таке спостереження посилює ймовірність христологічної інтерпретації. Зрештою, існує єдине можливе пояснення, що гармонійно утворює тісний зв’язок у 9:11-12 між «скинією» і Христовою «власною кров’ю». Стверджуючи, що Христос «прийшов із більшою й досконалішою скинією…», автор прагне переконати нас, що завдяки Його воскреслому тілу Христос у людській подобі був спроможний увійти в Божу присутність. Саме тому що Він «вдосконалився» через Свою жертву (5:9), Його прославлене тіло – це «досконаліша скинія». Це також і «більша скинія», тому що відтепер Він може вмістити всіх вірних (пор. 1Кор. 12:27; Еф. 4:12; Євр. 3:6,14). Воскресле тіло Христа – це першоплід «нового створіння» (пор. 2Кор. 5:17; Еф. 4:24). Це «ще не відкрита дорога в святиню» в СЗ, але вже зреалізована й розкрита в пасхальній містерії, це шлях, що веде до досконалого єднання з Богом. Христос був першим, хто пішов цим шляхом (9:11; 10:20), і водночас Він відкрив цей шлях Своїм братам і сестрам.
Речення в 9:11-12, яке ми щойно проаналізували, відповідає реченню в 9:7-8, оскільки автор вживає однакові лексичні засоби, зображуючи таїнство Христа. Наступне речення (9:13-14) перегукується з 9:9-10, оскільки автор вживає лексичні засоби, щоб показати жертвоприношення та особисту трансформацію. З одного боку, текст говорить про повторювані жертвоприношення, що не пов’язані з тією чи іншою особою (9:9), а з іншого – мова йде про унікальне жертвоприношення унікальної людини (9:14); з одного боку, жертвоприношення тварин, що ніяк не впливає на сумління того, хто служить (9:9), а з іншого боку, жертвоприношення, принесене «Духом вічним», таке, що надає Христовій крові владу «очистити наше сумління», приготувати нас для служіння Богові живому (9:14).
Звертаючи нашу увагу на подвійну важливість цієї дії, автор демонструє, наскільки безцінним є посередництво під час цього жертвоприношення. Автор повертається до зв’язку між богослуженням та заповітом у наступному фрагменті (9:15-22) у симетрії з 8:7-13. У цьому поясненні він використовує спільне значення грецького слова diathēkē, яке ми перекладаємо як «заповіт» у Біблії. Оскільки він містив обітницю про спадщину (Бут. 15:1-8) з самого початку, Божий заповіт також мав значення останньої волі. У цьому аспекті ми розглядаємо новий заповіт, тому що він був раз і назавжди безповоротно започаткований смертю Ісуса. Жертвоприношення тварин, що започаткували заповіт на горі Сінай (Вих. 24:5-8; Євр. 9:18-21), отримують тлумачення в такому аспекті, до якого пізніше додається ідея про очищення кров’ю (9:22-23). У світлі Нового Заповіту необхідні жертвоприношення повинні були отримати більшу цінність, оскільки реальність бути освяченим призначалася для небес – чи це було пов’язано з людською природою Христа, що мав «вдосконалитися» (5:9), чи з Його заповітом, що мало стати «кров’ю, …що промовляє» (12:24), чи народом вірних «святими… учасниками небесного покликання» (3:1).
Останні вірші експозиції (9:24-28) є паралельними до перших (8:1-6). Вони детально описують «святиню», для якої Христос став «служителем» (8:2). Це заперечує будь-яку «рукотворну» святиню, збудовану людськими руками. Своєю жертвою Христос рішуче увійшов у самі небеса. Через це Його жертва залишається унікальною. Христос повернеться, але Він уже більше не буде приносити Себе в жертву. Метою Його повернення стане принести спасення (9:28).
