8:1-2 – Наш Первосвященик
Звертаючись до теми Первосвященика в Пс. 110:4, про що вже йшла мова, автор радісно проголошує, що «маємо Первосвященика, що засів на небесах», і аргументує своє твердження, згадуючи перший вірш того самого псалма, в якому йдеться, що Бог Отець запрошує нашого Господа Ісуса Христа возсісти по правиці престолу. Євангельська катехиза (Мт. 22:44 // Мр. 12:36 // Лк. 20:42; Мт. 26:64 // Мр. 14:62 // Лк. 22:69) та проповіді апостолів (Дії 2:34-36; 1Кор. 15:25) насправді дають християнам знання про те, що «Господь» – це Ісус Христос, прославлений Син Божий. Згідно з текстом псалма, Господь водночас є священиком навіки. Християни отримують запрошення визнати, що вони мають «такого Первосвященика». Вони знають про це через досвід єднання з Богом завдяки посередництву Ісуса Христа. Сказавши це, автор докладніше розглядає тему цієї досить довгої секції (8:3-9:28), називаючи священика служителем «святині й правдивої скинії, що її збудував був Господь, а не людина» (8:2). Помилкою буде шукати спорідненість між «святинею» та «скинією» безпосередньо на основі контексту, який стосується скинії, побудованою людиною (8:5). Для того щоб отримати глибше розуміння, що саме означає скинія, яку спорудив Господь, та святиня, до якої Він забезпечує доступ, ми маємо звернутися до другої частини цієї експозиції (9:11-28). Перша частина фактично дає лише детальну інформацію про богослуження в рамках Старого Заповіту, що стало предметом різкої критики.
8:3-9:10 – Богослуження Старого Заповіту
Вірш 3 пояснює титул «Первосвященик», якого було згадано (8:2), кажучи про те, що жертвоприношення – це обов’язкова функція священика. Однак у грецькому тексті ми знаходимо кілька відмінностей. У реченні, де йдеться про «кожного Первосвященика», дієслово «робити жертвоприношення», вжите в теперішньому часі, вказує на повторювані дії, і додаток вжито у формі множини, а отже, мова йде про велику кількість жертвоприношень. Коли йдеться про нашого Первосвященика, те саме дієслово вжито в часовій формі аориста, що вказує на те, що дія виконана лише один раз, і додаток, ужитий у формі однини, залишається невизначеним. Автор має намір розглянути цю тезу детальніше в другій частині (9,14,26,28). Він уживає тільки слово «Первосвященик» (слово «Христос» вживатиметься починаючи з 9:11), священство, що залишило б його на землі, і піддає критиці земне богослуження, приписане Законом. Наведена тут цитата з Вих. 25:40 вказує на те, що такий тип богослуження не прив’язаний до небесних реалій; це лише відтворення на землі моделі, показаної Мойсею на горі Сінай. Вірш 6, який є надзвичайно важливим, свідчить про тісний взаємозв’язок між богослуженням та завітом, про щось таке, що автори текстів СЗ не висловили. Ісус «одержав … краще служіння», бо Він повинен був заснувати «кращий заповіт».
Далі автор переносить критику з положень про старозавітні принципи богослуження на власне Старий Заповіт (8:7-13). Щоб продемонструвати його недосконалість, він звертається до Книги пророка Єремії, цитуючи його пророцтво, яким Господь обіцяє «новий заповіт» (Єр. 31:31-34). Це пророцтво розкриває вражаючі перспективи особистих стосунків із Господом і прощення всіх минулих гріхів. Однак автор не робить особливого акценту на них, а лише підкреслює, що картання, висловлені в цьому пророцтві, демонструють недосконалість доктрини про відкуп від гріха за Старим Заповітом і що проголошення нового «Заповіту», який надзвичайно відрізняється від заповіту, отриманого з Виходом (бо закони Божі будуть записані в серцях, а не на кам’яних скрижалях), свідчить про відкидання старого заповіту.
Далі автор переходить до опису та критики культових інституцій першого заповіту (9:1-10). Він будує свої аргументи на основі тексту Закону Мойсея (Вих. 25-26; 36-37; 40), опис святині (9:2-5) пов’язаний із «скинією» в пустині, а не з Єрусалимським Храмом. У цьому фрагменті автор наполягає на різниці, що існує між святим простором – «першою скинією» та «Святеє Святих», що також є «скинією». Описуючи обрядові дії (9:6-7), автор продовжує розвивати тему про відмінності та особливо наголошує на тому, що існували обмежені можливости, щоб увійти в «другу скинію» (пор. Вих. 30:10; Лев. 16). Паралельно автор робить критичний аналіз тексту про святиню (9:8), далі говорить про ритуали (9:9-10). Торкаючись теми святині, він силою Святого Духа приходить до розуміння, що саме Святий Дух показує, що стара інституція не була справжнім шляхом, який веде до Бога. Теоретично роль Первосвященика полягала в тому, щоб відкрити цей шлях для людей. Однак перша скинія, збудована людськими руками, могла лише забезпечити доступ до іншої скинії, збудованої людськими руками, другої скинії, в якій не перебував Господь. Отже, «шлях у Святеє Святих» був невідомий. Первосвященик не пройшов цим шляхом, а отже, не міг відкрити його для людей. Застосовувалися такі самі обмеження. Недосконала природа першого намету мала дуже виразний «символізм» (9:9). Цей вірш показує, що старий спосіб богослуження зайшов у глухий кут. Фактично навіть якби первосвященикові було відомо про правильний шлях, він не був би спроможний подолати його, бо всі старі ритуали не давали йому таких повноважень. Для того щоб наблизитись до Господа, потрібно мати досконале чисте сумління. Жертвоприношення СЗ, яке не було особистою жертвою, не могли зробити того, хто робив це жертвоприношення, внутрішньо досконалим. Таким чином, богослуження, що їх виконували первосвященики за законом Старого Заповіту, стало неефективним, і його потрібно було замінити.
