7:1-10 – Священство Мелхиседека
Останні слова в гл. 6 продовжують тезу, проголошену в 5:10, де священство Месії-Царя визначене в термінах його спільних ознак із священством Мелхиседека. Які особливі аспекти цього священства? Прочитання Бут. 14:17-20 у світлі тези про прославленого Христа дасть нам можливість розкрити зазначені аспекти. У цьому тексті представлені всі титули Мелхиседека та подано виклад подій (Євр. 7:1-2). Автор спершу пояснює значення титулів (7:2-3). Ім’я і царський титул мають месіанський резонанс, бо нагадують про праведність і мир (пор. Іс. 9:5-6; 11:1-9; Пс. 72). Перш ніж звернутися до титулу священика, автор вказує на два дивовижні моменти, а саме – лакуни в біблійному тексті: відсутність генеалогій та часових обмежень. Відсутність цих двох факторів змальовує священство Мелхиседека в особливому аспекті, що дуже відрізняється від священства левітів. Їхнє священство було суворо пов’язане з генеалогією та обмежене тривалістю людського життя. Відсутність часових обмежень дозволяє Мелхиседекові уподібнитися до Сина Божого, що є вічним (пор. Євр. 1:11-12). Таким чином, у Книзі Буття 14 священство Мелхиседека розглядається в аспекті «нескінченности», прообразу священства Христа, який є «священик навіки» (Пс. 110:4).
Вірші 4-10 сфокусовані на фактах, викладених у Бут. 14:18-20, де йдеться про те, як Мелхиседек отримав свій титул і благословення. У цій оповіді з майстерністю рабина автор наводить аргументи, щоб продемонструвати вищість Мелхиседека над левітським священством. Відсутність генеалогії священика (7:6) та вічність (7:8) – аргументи, які доводять правильність даного твердження. Отже, ми впевнюємося, що ще до започаткування інституції левітського священства в текстах СЗ через пророків було розкрито прообраз іншого, вищого священства.
7:11-28 – Священство Месії-Царя
Пророчий зміст тексту, який ми знаходимо в Книзі Буття 14, підтверджений пророцтвом Пс. 110:4, що тепер вимагає нашої абсолютної уваги. У цьому псалмі Бог Отець призначає нашого Господа Ісуса Христа на вічне священство «за чином Мелхиседековим». Тут тональність експозиції набуває полемічного характеру. Автор ставить під сумнів важливість посвячення в сан, якого удостоювалися юдейські архиєреї. Грецьке П’ятикнижжя називає цей феномен teleiōsis, «акт, щоб зробити досконалим» (Вих. 29:22-34; Лев. 8:21-33). Насправді, для того щоб наблизитися до Господа в ролі священика, чоловік мав бути створений «досконалим»; інакше він не буде вартий свого служіння. Проте автор зазначає, що «левітське священство», не заслуговувало на назву teleiōsis, тому що цей ритуал не робив досконалим того, хто його проходив, а отже, насправді не давав жодного доступу до Господа. Якщо б цей ритуал дійсно заслуговував указаної назви, Боже пророцтво не мало б потреби з’являтись іншому священикові (Євр. 7:11) не за чином левітського походження (пор. 7:3) або з обмеженням часовими рамками людського життя (пор. 7:3). Це пророцтво сповнилося в Ісусі Христі, Який не належав до коліна Левія (7:13-14) і якому через Його воскресення належить сила «незнищального життя» (7:16).
На цьому етапі нам варто пам’ятати, що автор уже звертався до теми досконалости, яку отримав Ісус Христос (2:10; 5:9). Він не шукав цієї досконалости в недосконалому ритуальному посвяченні, але отримав її в результаті Божої дії, що працювала в Його земному житті, а якщо говорити точніше – «стражданнями» (2:10). Посвячення, яке отримав Христос, дійсно «зробило Його досконалим», бо Він «навчився послуху з того, що вистраждав був» (5:8-9). Саме ця теза пояснює причину, чому Його священство є справжнім, на противагу звичайному ритуалу, за яким це посвячення відбувалося в старі часи.
Варто зазначити, що автор, піддаючи сумніву інститут священства, не отримує від цього задоволення, але розвиває думку до вимірів Закону Мойсея, стверджуючи тезу, що «коли бо священство зміняється, то з потреби буває переміна й Закону» (7:12). Фактично старозавітний Закон був заснований на стосунках народу з Господом, і ці стосунки підтримувалися завдяки інституту священства. Якщо природа цієї інституції змінюється, змінюються й основні принципи Закону, позбавлені її основи, бо вони не можуть існувати в нових умовах і повинні бути змінені. Тут автор іще раз ревно звертається до полеміки Павла проти старозавітного Закону, вживаючи лексичні засоби, які описують священство як «досконалість», замість юридичних лексичних засобів про «оправдання», що їх уживав Павло. Автор проголошує, що Закон «бо не вдосконалив нічого» (7:19; 10:1), якраз так, як Павло проголосив, що «Законом ніхто не виправдується» (Гал. 3:11; Рим. 3:20).
Автор використовує текст псалма, щоб краще продемонструвати вищість священства Христа. Він робить особливий наголос на формулі клятви, що є гарантією вирішальної цінности пророцтва (7:20-22; пор. 6:13-17). Він наголошує на вживанні терміна «навіки», який уже раніше підкреслював у коментарі у вв. 3,8 та 16. Священик, призначений «навіки», не потребує заміни чи наступника (7:24). Оскільки «Він завжди живий, щоб за них заступитись» (7:25), то Він, очевидно, заміняє усіх смертних священиків.
Висновок (7:26-28) демонструє захоплення автора від споглядання образу досконалого Первосвященика (7:26). Він готує читача до наступної секції, розпочинаючи дискурс темою жертовного служіння (7:27) і завершуючи підсумком, в якому демонструє контраст між священством за Законом та священством за клятвою. З одного боку, ми бачимо звичайних людей, із якими не відбулося жодних змін через ритуальне посвячення, а з іншого – чоловіка, який водночас є Божим Сином (пор. 4:14), який став дійсно «досконалим» завдяки віковічному висвяченню (7:28; пор. 5:8-9).
