5:1-10 – Справжній вірний Первосвященик роду людського
Опис «кожного Первосвященика» (5:1-4) та застосування цієї тези до особистости Христа (5:5-10) передає другу характеристику Первосвященика (4:15). Уже в загальному визначенні 5:1 автор двічі наголошує на людському аспекті посередництва до того, як коротко згадує про наші стосунки з Господом. Серед різних можливих цілей, які були визначені для богослуження з жертвоприношенням (прославлення, подяка, тощо), тут вказана лише одна мета, кровно пов’язана із людською жалюгідністю, а саме – жертва «за гріх», яку приносить Первосвященик. Подальші вірші свідчать про те, наскільки важливою є здатність Первосвященика мати зв’язок із грішниками. Ставлення до них показане як співчутливе ставлення до «недосвідчених та заблуджених» (пор. Лк. 23:34; Дії 3:17). Автор вирішує завдання побачити в ритуальних законах підтвердження солідарности Первосвященика з грішниками. Фактично закон приписував, що Первосвященик спершу має принести жертву за свій гріх (Лев. 9:7-8; 16:6), а потім уже за гріх свого народу (Лев. 9:15; 16:15). Ще один аспект людської природи Первосвященика – це вимога бути смиренним. Епізод про бунт Корея та його покарання (Чис. 16) доводить, що Первосвященикство не є кар’єрою, призначеною для амбітних людей. Бог і лише Бог нагороджує титулом Первосвященика.
У даному описі автор вдумливо та обережно уникає деталей ритуальних приписів, визначених у СЗ (походження з коліна Левія, ритуальне омовіння, священицькі шати, помазання, жертвоприношення тварин), продовжуючи опис у загальних термінах, щоб надалі показати, як усі ці характеристики притаманні особистості Христа. Зв’язок особистості Христа та Аарона тут показано лише за допомогою одного порівняння: «Як і Аарон… так і Христос…». Автори коментарів ще з часів Томи Аквінського, висловлюючись про верховенство, не зовсім правильно коментують цей текст. У наступній частині ми торкнемося іншого аспекту (пор. 7:11). Це необхідна ланка, що забезпечує безперервний зв’язок між Старим та Новим Заповітом.
Для Христа дорога, що привела до священства, була дорогою приниження й страждання (5:7-8), дорогою дійсного співчуття людським недугам. Його священицьке жертвоприношення (пор. 5:1-3) складалося з «благання й молитви» (пор. Мт. 26:36-44), що народжуються з розпачу й супроводжуються «голосінням великим» (пор. Мт. 27:46-50) та «слізьми». Таким чином, страсті Христові показані як дії священика, який, відкрито демонструючи людські страждання перед лицем смерти, перетворює їх у молитовне жертвоприношення. Ця молитва була принесена Господу з «молитвою благання» (eulabeia грецькою мовою: Євр. 5:7). Ісус не претендував на те, щоб нав’язувати Свою власну волю Богові (пор. Мт. 26:39); натомість Він віддав Богу Отцю право прийняти найкраще рішення. Саме тому Він «був вислуханий». Боже рішення не полягало в тому, щоб зберегти Його від смерти; воно перетворило Його страждання та смерть на інструмент беззаперечної перемоги над силами зла і над самою смертю. Спотворена гріхом, людська природа повинна була зрозуміти «значення послуху», так щоб навік повернутися до Божого відпочинку. Оскільки Христос був «Сином», Він не потребував цієї болісної науки для Себе самого, але прийняв необхідність цього рішення (5:7; пор. 2:17) саме тому, що великодушно співчував нам. Отже, Він став «досконалим» чоловіком, достойним, щоб Його прийняв сам Господь і посадив на престол праворуч, і зробив це для блага усіх, оскільки ця досконалість була плодом Його безмежного співчуття до нас. Поєднавши два аспекти стосунків, а саме – тісний зв’язок із Господом та співчуття до нас, що необхідні для посередницької місії священика на досконалому рівні, – Христос «спричинився для вічного спасіння» і був призначений Господом Первосвящеником навіки, як про те свідчило пророцтво в Псалмі 110.
Цей прекрасний текст змальовує пасхальне прославлення Христа набагато глибше, адже демонструє Його зв’язок із посередницькою місією Первосвященика – аспект, якому на той час християнські проповіді не надавали належного значення. Христологічний гимн у Фил. 2:6-11, наприклад, не містить згадки про це. Кілька текстів Нового Заповіту досить близько підходять до цієї теми (Лк. 24:46-47; Дії 5:30-31; Ів. 20:22-23; Рим. 4:25; 8:34; 1Ів. 2:1-2), проте лише Послання до євреїв розкриває цей зв’язок у всій повноті.
5:11-6:20 – Автор наполегливо закликає бути пильними
Насамперед автор спонукає читачів до розуміння, що фрагмент 5:9-10 щойно визначив тему нової частини проповіді, а далі продовжує тримати їх у напруженні, висловлюючи докори. Автор особливо підкреслює важливість доктрини, яку він має намір презентувати в подальшому дискурсі, вказуючи на необхідність зробити духовні, а не тільки інтелектуальні зусилля, для того щоб засвоїти її. Мова не йтиме про базове вчення, яке можна порівняти з молоком, що дають немовлятам (пор. 1Кор. 3:2; 1Пет. 2:2), але про фундаментальну доктрину, запропоновану тим, які вже пройшли певний шлях християнського життя.
Категоричне речення, що утворює фрагмент 6:4-6, спричинило численні дискусії. Тут ми спостерігаємо різкий контраст між багатством чудесних дарів, які отримали християни (понад двадцять слів), та кінцевим катастрофічним падінням (одне слово) у боговідступництво. Зазначений фрагмент наполягає на тому, що боговідступники не можуть відновити свої стосунки з Господом. Розташоване на початку речення слово «неможливо» спричинило зростання ригористичного тлумачення, що категорично заперечує прощення боговідступників. Однак це речення має насправді більше відтінків значення. Воно не стверджує, що богохульники не можуть вдруге примиритися з Богом, тоді як вони розпинають Сина Божого знову й прилюдно Його зневажають (грецьке слово тут вжите в теперішньому часі). Доки вони будуть відвертатися від свого Спасителя, доти втрачатимуть своє спасіння (унеможливлюватимуть). Невже це не очевидно? Нічого не сказано про те, як зміниться їхнє життя, якщо вони перестануть зневажати Сина Божого. Ми легко можемо зрозуміти, чому тут існує лакуна, необхідна для того, щоб отримати ефект надмірного (жахливого) відступництва, яке мав на увазі автор тексту.
Якщо ми маємо намір тлумачити даний текст правильно, варто визнати, що структурно та в літературній перспективі цей фрагмент охоплює вв. 4-12. У центрі (6:7-8) порівняння із сільськогосподарськими реаліями, що показує два можливих шляхи розвитку подій: позитивний, із Божим благословенням (вв. 6-7), та інший, негативний, а саме – довічний осуд (в. 8). Вірші 4-6 передають наслідки негативного розвитку подій, тоді як вв. 9-12 показують позитивний розвиток. Усе ж це являє собою одну з ситуацій плану спасіння, з якою автор знайомить своїх слухачів (в. 9), тому що вони перебувають у Божій любові та служінні своїм ближнім (в. 10). Отже, вірші, які здаються нам досить суворими, були лише застереженням, щоб християни зберігали витривалість у вірі і не ставали інертними (в. 12).
Довга терпеливість Авраама слугує прикладом, який надихає читачів (6:13-20). Господь дає патріархові подвійне запевнення своєї обітниці (Бут. 12:1-3) та клятви (Бут. 22:16-18). Християни також отримують подвійне запевнення, а саме – обітницю вічної спадщини (Євр. 6:17; 9:15) і Божу клятву, яка гарантує священство Христа (Пс. 110:4; Євр. 7:21-22). Отже, надія міцно прикріплена якорем. Вона буквально входить «аж до середини входить за заслону» (Євр. 6:19), у святеє святих, куди Первосвященик входить у День Покути (Лев. 16:2,12,15). Заслона служить для того, щоб «відділяти вам між святинею й між Святеє Святих» (Вих. 26:33). Для християн, однак, у цьому твердженні йдеться не про святиню Єрусалимського Храму. Тут це твердження вжито в переносному значенні про входження Ісуса «в саме небо, щоб з’явитись тепер перед Божим лицем» (Євр. 9:24). Ми маємо усвідомити, що входження в небо не є особистим привілеєм. Оскільки це акт, який здійснюється через посередництво священика, відкриває усім вірним шлях до Господа.
