6:1-2 – Раби
Визначивши порядок поводження з удовицями, що проживають у спільноті, й зі старійшинами, наприкінці автор повертається до теми рабів у межах зібрання, а саме – рабів, як класу спільноти. Ця теза не фундаментальна богословська оцінка статусу християнина як раба, як у 1Кор. 7:20; це радше інструкція, зорієнтована на забезпечення принципу, що ті, хто не належать до спільноти, не мають сприймати навчання спільноти та її віру в Бога в негативному світлі (в. 16). Отже, раби мусять продовжувати поважати своїх панів (як і досі) й мати правильне розуміння християнської солідарности у вірі й не вимагати, щоби рівність негайно була запроваджена на практиці. Замість того, вони повинні служити своїм господарям іще краще, бо вони також християни (тобто, віруючі, возлюблені, добродійні). Поводячись один з одним (як із сестрами та братами), вони також мають чемно поводитися з іншими людьми: інакше кажучи, класове розмежування, котре існувало в дохристиянські часи, є і серед християн.
Рабство було соціяльною умовою, без якої економіка домогосподарства була неможливою. Так християнські спільноти були далекими від того, що пропонувати змінити чинні структури в суспільстві. Навпаки, плекали надію, що інші люди також прийдуть до віри. Фраза, що завершує цю секцію «оцього навчай та нагадуй» (в. 2б) свідчить, що всі настанови, котрі дав автор, підтверджені як «здорова наука» (пор. в. 3).
Очевидно, що ми більше не можемо підтримувати розмежування між вірою та соціяльною відповідальністю. Навіть якщо ідеї того часу могли мати щось спільне зі статусом християн як меншости, сьогодні християнство не може відмовитися від своєї відповідальности у світі.
6:3-10 – Гордість ложних учителів
У категоричному протиставленні до здорового навчання, лжевчителі та їхня доктрина описані тут як хворі, чи нездорові, адже хвороба особлива тим, що любить суперечити та проводити словесні суперечки. У переліку вад, який за цим слідує, описані симптоми й наслідки цієї хвороби. Автор обирає концепти, що характеризують руйнівну ситуацію в спільноті (вв. 4б,5). Полеміка досягає кульмінації у звинуваченні в заздрощах. Лжевчителі практикують побожність як бізнес, лише, щоб отримати зиск. Це було те звинувачення, проти якого Павло мав був захищатися (1Сол. 2:5; 2Кор. 12:16-18). Починаючи з II ст. це звинувачення було стандартним елементом у полеміці проти єретиків (наприклад, у праці св. Іринея). Конкретне підґрунтя для цього звинувачення можна знайти в 2Тим. 3:6-9) (пор. 1Тим. 5:13); заможні жінки вважаються сприятливим середовищем для езотеричних ідей лжевчителів, і останні, швидше за все, отримували добрі гроші.
Автор переходить від теми про заздрощі лжевчителів до теми про шкідливість багатства. Багатство може штовхнути в безодню (buthizousin) корабель життя (в. 9). Автор малює картину кораблетрощі віри, котра вже змальована в 1:19. Він акцентує, у цьому разі, на небезпеці жадібности як коріння всього зла, за допомогою якого немало відступили від віри (в. 10). Ідеї про руйнування (пор. 1Сол. 5:3; 2Сол. 1:9; 1Кор. 5:5) та знищення (пор. Фил. 1:28; 3:19; Мт. 7:13; п’ять разів у 2Пет.) вказують на есхатологічний суд у кінці часів; отже, це абсолютне, остаточне знищення. Надзвичайний акцент на жадібності над усіма іншими пороками можна простежити завдяки еліністичному впливу. Діон Хризостом називає це «джерелом найбільшого зла». Так діяльність ложних учителів, які перетворили побожність на бізнес, пов’язана з пороком жадібности, і тим, хто слідуватиме за ними, загрожує суд Божий у судний день. На цьому тлі розкривається зразкова характеристика справжнього лідера спільноти, вдоволеного та щасливого тим, що є необхідне з одягу та їжі (вв. 6-8).
