4:1-6:2 – Поради Тимофію
4:1-5 – Ложні вчителі
Справжня доктрина викладена ще раз, щоб відділити її від ложного вчення. Доктрина описана як пророче передбачення («Дух ясно говорить», в. 1), традиційний topos первісного християнського апокаліптичного пророцтва (пор. Мт. 24:23-24). На основі викладеного можемо зробити висновок, що «передбачення» майбутнього справді є описом постійних ситуацій (випадків) (пор. Ів. 2:18; 4:1-3; 2Ів. 7). Звинувачення в лицемірстві (в. 2) є стандартною темою в ранній християнській полеміці проти єретиків. Мета ложних учителів – отримати владу над іншими та зробити їх залежними від них (2Тим. 3:6), чи отримати особисту вигоду (1Тим. 6:5). Значення про заборону одружуватися (в. 3) не зовсім зрозуміле. Відмова від певних харчових продуктів в узгодженні з аскетичними нахилами оголошується як поведінка, що принижує творіння (4:3).
Лжевчителі виявляються людьми, котрі формально належали до спільноти й певною мірою досі є в цій сфері. Їхні імена відомі (1Тим. 1:20; 2Тим. 2:17; 4:14). Вони описані як дерев’яний і глиняний посуд у домі Божому (2Тим. 2:20). Вони зацікавлені в знаннях (gnōsis, 6:20). Вони вважають, що знають Бога (Тит. 1:16), але своїми діями заперечують це. Їх згадано серед тих, хто з’явиться в «останні дні», щоби звести вірних із правильного шляху, і автор звинувачує їх у всіх гріхах, притаманних цим людям (1Тим. 4:1-5; 2Тим. 3:1-5). Вони ведуть аскетичний спосіб життя, тому виступають проти укладання шлюбу та споживання певних харчів (1Тим. 4:3). Вони заперечують воскресення в тілах. Байки та нескінченні родоводи важливіші для них (1Тим. 1:4). Вони спричиняють сум’яття своїми запитаннями замість того, щоб бути покірними Богу (1:4; 6:4-5). Вони вважають набожність бізнесом, є жадібними й навіть ненаситними (2Тим. 3:6). Важко ідентифікувати їх із будь-якою особливою єретичною групою, навіть якщо деякі з цих характеристик пізніше приписані гностикам.
4:6-11 – Захист від ложних учителів
У наступних частинах автор, звертаючись прямо до Тимофія, надає йому особливих повноважень. Опоненти з’являються знову, розповідаючи безбожні «бабські байки» (в. 7), яким протиставляються слова віри (logoi tēs pisteēs), правильне вчення (kalē didaskalia) та благочестя (eusebia). Останній термін з’являється десять разів у Пастирських посланнях: 1Тим. 2:2; 3:16; 4:7-8; 6:3,5-6,11; 2Тим. 3:5; Тит. 1:1; пор. 1Тим. 5:4; 2Тим. 3:12; Тит. 2:12.
Вправляння в благочесті (в. 7), на противагу аскетизму та запереченню творіння, означає вести життя, кероване Євангелієм. Цінність благочестя полягає в обітниці теперішнього та майбутнього життя (в. 8). Земне життя не знецінене: насправді воно отримує силу й енергію від благочестя. Благочестива, чи побожна, людина має обітницю життєдайної сили Бога навіть сьогодні (пор. Мр. 10:29-30; Лк. 18:29-30). Правдивим є той факт, що Тимофій особисто отримує виклик вправлятися в благочесті, проте автор говорить про це в загальних термінах, які можна застосувати до кожного християнина. Автор особливо наголошує на використанні пасивної фрази «гідне всякого прийняття» (в. 9). Тимофій мусить працювати й боротися, щоб ця формула благочестя, у протиставленні до лише фізичних дій (молитва та) тілесних управ (somatikē gymnasia, в. 8) опонентів, і знання про обітницю, котра приносить благочестя, призведе до отримання плодів і буде відома всім людям (в. 11). Займенник «ми» у в. 10 показує, що Павло вважає Тимофія партнером в їхній боротьбі (починаючи із давніх часів, пор. Дії 16:1-3, й особливо в наш час), але це також охоплює всіх церковнослужителів. Боротьба також позначена знаком надії в Бога як спасителя всього людства (в. 10).
4:12-5:2 – Накладання рук та авторитет церковної влади
Автор припускає, що якщо Тимофій так отримав обов’язкову модель поведінки й учення, і деяким людям могло не сподобатися, що він занадто молодий, то саме тому вони могли зневажати його (в. 12). Павло не має можливости відвідати спільноту, тому він призначив Тимофія як свого представника. Він користується цією нагодою, щоби сформулювати детальні правила для очільника спільноти. Апостольські настанови чітко вказують, що молодий вік не є суттєвою перешкодою для того, щоби взяти відповідальність за спільноту, бо призначення на служіння схвалене завдяки накладанню рук собору пресвітерів (в. 14; пор. 1:18). Авторитет (владні повноваження) відтепер отримувалися через церковних служителів.
Накладання рук (epithesis tōn cheirōn), як свідчить 1Тим. 4:14, згідно з 2Тим. 1:6, це нагорода Божими дарами (charisma). Як результат дії цих дарів (2Тим. 1:7) працює дух (рпеита), енергія (dynamis), любов (agapē) та самодисципліна (sōphrosynē). Згідно з 1Тим. 4:14 саме старші Церкви накладали руки; у 5:22 це робить сам Тимофій; у Дії 6:6 та 14:23 – апостоли, проте справжнім джерелом дарів charisma завжди є Бог. Характерною рисою Пастирських послань є те, що на відміну від послань Павла (1Кор. 12:12-31; Рим. 12:3-8), в яких усі члени спільноти виконували різні функції служіння в Церкві, ці послання свідчать лише про конкретний дар для виконання церковних обов’язків, який дає спроможність і зобов’язує того, хто отримав повноваження лідера спільноти, вести спільноту і навчати її. Спільнота, своєю чергою, отримує настанови слухати уповноваженого церковнослужителя та коритися його вказівкам.
Практика накладання рук має зв’язок зі звичаєм накладати руки на голову жертовної тварини на відпущення гріхів (наприклад, Лев. 1:4; 8:18; Вих. 29:15) як ритуальної дії, що означала перенесення влади, зла чи вини. Юдеї практикували цей ритуал, коли призначали книжників. У рабиністичних колах ритуал передавання владних повноважень від учителя до учня був досить сильно зорієнтований на збереження безперервної спадкоємности.
Через те, що третє покоління уже вважало себе членами Церкви, котра продовжить своє існування в історії, вступ на посаду в церкві через накладання рук, як це описано в Пастирських посланнях, набував дедалі більшої важливости щодо розуміння концепту Церкви та її ідентичности. Головного церковнослужителя вважали правонаступником апостола й адміністратором апостольської спадщини. Згідно з 2Тим. 2:2 він був відповідальним за продовження правильного вчення.
Висловивши застереження не поводитися суворо зі старшими (1Тим. 5:1), автор переходить до іншої теми, якої торкався в 4:12а. Як спільнота не може зневажливо ставитися до Тимофія через його молодий вік, так і він не може приймати свої обв’язки як виправдання ставитися зверхньо до старшого чоловіка. Тимофій мусить бути так само зразком для молодших чоловіків і жінок різного віку (5:1-2). Певні характеристики згадані так, щоби зробити концепцію церковної служби, котру викладає автор, зрозумілою для нас:
- Церковнослужителі набувають авторитетних повноважень у спільноті лише через накладання рук, для того, щоб вони зайняли свою посаду.
- Основною функцією є читання Писань під час богослуження, навчання (проповідь) і застереження.
- Головний церковнослужитель має бути зразком для інших у спільноті.
- Він не може панувати над членами спільноти, а мусить служити їм.
