Розділ 3:14-16

3:14-16 – Церква як локус правди світу

Завершуючи опис правил співжиття в громаді вірних, далі автор робить виклад богословського підґрунтя: «Це пишу я тобі, і сподіваюсь до тебе прийти незабаром. А коли я спізнюся, то щоб знав ти, як треба поводитися в Божому домі» (вв. 14-15). Це означає, що Церква має керуватися принципами, встановленими апостолом, навіть після його смерти. Так Церква отримає впевненість упродовж історії як локус правди, про те, що є прихід Христа. Церква вважається місцем, де, навіть у ході історії й у вирі світу язичників, одкровення Бога, що виповнилося в Христі, буде проповідане, і в нього увірують (як це виражене в прославленні Христа у в. 16б).

Гимн у 1Тим. 3:16 розпочинається універсальним принципом, прийнятим (homologoumenōs) спільнотою, що «велика це таємниця благочестя». Одкровення цієї таємниці проспіване в пісні: явився (ephanerōthē), показався (ōphthē), і в результаті (як подальший акт богоявлення), воно проповідане (ekēruchthē) серед язичників. У першій строфі (рядок 1 і 2) бачимо контраст між sarx і рпеита із тим, що раніше вважалося земною сферою, протиставленій сфері небесній. Богоявлення є у світі, у земному житті Ісуса і з «оправданням» чи «виправданням» (edikaiōthē) у царині Духа (рпеита) богоявлення в земному світі підтверджене.

У другій строфі (рядки 3 і 4) ōphthē має читатися як термін, який позначає теофанію (пор., наприклад, Бут. 12:7; 17:1; 18:1; 26:2; Вих. 3:2). Прославлений Господь з’являється перед ангелами і Його проголошуватимуть на землі як єдиного в небесній сфері. Він фактично буде проголошений серед язичників (ta ethnē) – що є посиланням на місію Павла до язичників, а також є підтвердженням твердження Христа про те, що Він є правителем усього творіння (пор. Об. 5:13-14).

Третя строфа (рядки 5 і 6) – це святкування результату теофанії: проголошення, котре приносить віру в усьому kosmos (світі людей) і Христос вознесений у doxa (славі) Божій.

Отже, спільнота вважається такою, яка завдяки Божій епіфанії в Ісусі Христі, стала місцем Божої присутности й гарантом (stulos «стовпом») і основою (hedraiōma правди (в. 15).

У всьому цьому контексті автор розмірковує над конкретною спільнотою, що прославляє Господа. Як і Павло, він дотримується принципу помісної Церкви. Так «дім», чи «домогосподарство» (= Церква), як місце зібрання спільноти, належить як до будівлі, так і до спільноти, familia Dei. Тепер, керуючись настановами апостола, вона набула усталеного структурного вигляду, завдяки літургійній молитві та церковним функціям лідерів спільноти, що змодельована як родина (домогосподарство).

Оскільки, як ми вже побачили, домогосподарство вважалося базовою ланкою стародавнього суспільства без якого життя спільноти не могло б функціонувати, могло б виникнути питання, чи прийняття такої ж структури не привело б до ситуації, в якій було б неможливо розмежувати політичне зібрання та спільноту, котра прославляє Господа. У позитивних термінах це могло б означати, що християнська спільнота була зорієнтована на світ, і що християнська віра дала їм спроможність виконати завдання, дані людям у цьому світі Господом, Творцем – або радше виконати їх краще, ніж люди можуть робити це лише відповідно до своєї натури (пор. Тит. 3:2-3).

Важко сказати, де потрібно провести розмежування в кожній ситуації – коли разом з прийняттям суспільних норм приймають і існуючі несправедливі суспільні структури, як, наприклад, у випадку норм про рабів. Чи можемо ми із задоволенням говорити, що християнські раби отримали внутрішню свободу, щоби продовжувати бути рабами (1Кор. 7:21-22; пор. 1Тим. 6:1-2; Тит. 2:9-10), так щоб християнська віра не знаходила конкретного вираження щодо цього запитання? Те ж питання ми можемо задати про підпорядкування жінок: чи є рівність, про яку йдеться в Гал. 3:28, лише духовним внутрішнім процесом? Чи християнство знаходить своє вираження, орієнтуючись на зовнішній світ самим фактом, що кожен приймає чинні норми і структури суспільства без створення протиріччя? Але ми також маємо запитати, чи щось, що було прийнятним у світлі есхатологічних передвісників та в очікуванні неминучого кінця – буквально не робити прямих зусиль, щоби впливати на зміну несправедливих стосунків – є таким, що може бути оправданим, якщо історію розглядаємо як безперервний процес? Або, інакше кажучи, у зміненому світі, чи можемо ми чіплятися за структури, котрі в певний час були прийняті не на основі критичного ставлення, а під тиском, щоби догодити тогочасному суспільству? Чи може хтось тепер тлумачити їх як справжні християнські, бо, врешті решт, вони в каноні Писань, і дотримуватися їх через допустимі богословські причини?

Попередній запис

Розділ 3:1-13

3:1-13 – Вимоги до церковнослужителів Третя глава присвячена вимогам до церковнослужителів: особливу увагу автор звертає на вимоги до єпископів чи ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 4:1-5:2

4:1-6:2 – Поради Тимофію 4:1-5 – Ложні вчителі Справжня доктрина викладена ще раз, щоб відділити її від ложного вчення. Доктрина ... Читати далі