3:1-13 – Вимоги до церковнослужителів
Третя глава присвячена вимогам до церковнослужителів: особливу увагу автор звертає на вимоги до єпископів чи дияконів.
Словом episkopē (3:1), що з’являється як технічний термін у НЗ, окреслюють того хто належить до інституту єпископства (episkopos). В еліністичному грецькому секулярному розумінні це слово означає особу, наділену певними повноваженнями куратора чи адміністратора. У контексті 1Тим. воно описує уповноважену особу, котра врегулювує життя місцевої церковної спільноти. Особливо це передбачало виконання функцій священиком під час літургійного зібрання. Як правило, це могла бути домашня церква, так само як були інші, подібні домашні церкви, кожна з яких мала свого episkopos.
Отже, нам не слід уважати, що episkopos виконує такі ж функції, що й сучасний єпископ. Замість того й Учителі Церкви (наприклад, Єронім), і навіть Лютер розглядали episkopos як лідера місцевої Церкви. Саме обов’язком episkopos було виконувати церковне служіння та проповідувати, а саме – виховувати спільноту в Слові Божім і звершувати таїнства. Пастирські послання також сприйняли думку Павла про помісну Церкву, згідно з якою Церква починає своє існування лише завдяки проповіді Євангелія.
На відміну від слова episkopos, слово diakonos має специфічне християнське значення, навіть якщо воно ніколи до того не фігурувало в релігійній мові. Diakonos служив при столах. У християнському розумінні diakonos, можливо, так само служили при звершенні таїнства Євхаристії. Це служіння особливим чином стосувалося служіння Ісуса.
Ці дві посади ми бачимо в посланнях Павла (наприклад, Фил. 1:1), де вони дуже тісно пов’язані. Кваліфікація, котра вимагається для обох посад, дуже подібна (1Тим. 3:2-7 і 3:8-13). Дідахе 15:1-2 також приписує тісний зв’язок єпископів і дияконів, що полягає в їхній відповідальности за богослуження.
Отже, у 1Тим. дискусія про ці посади долучена до ширшої теми про богослуження: «то щоб знав ти, як треба поводитися в Божому домі» (3:15). Автор описує місце зібрання спільноти й навіть самої спільноти як дому, чи Божої сім’ї. Ось чому чесноти єпископа (3:2-7) сходяться із якостями доброго глави сім’ї (в. 4). Вірні не лише за традицією збиралися для богослуження в приватних домах (пор. Дії 3:46), а й із початку існування Церкви спільнота вірних мала структуру сім’ї. Оскільки в стародавньому світі дім, як економічна структурна одиниця (місце не лише для проживання, а й місце роботи) була тим базовим осередком, цеглиною, із яких складалося життя спільноти, перелік чеснот складений у відповідности до правил співжиття в сім’ї (3:4-5,12; сімейні кодекси в Еф. 6:1-9; Кол. 3:1-4:1; 1Пет. 5:5). Ще за часів Аристотеля він поділявся на три частини, котрі відповідають трьом типам узаємин у родині: пани та раби, чоловік і жінка, батьки й діти.
Саме такий підхід був важливим, щоби жити сумирним життям. Також це були зразкові моделі поведінки, які могли б бути привабливими для язичників навколишнього світу (вв. 7,13). Перелік обов’язків для єпископа був особливо пов’язаний із матеріяльним аспектом: адже єпископ, статус якого відповідає статусу батька родини, був представником спільноти в зовнішньому світі, він мав відповідати моральним стандартам поведінки згідно з очікуваннями зовнішнього світу. Однак, не всі якості характеру, про які тут ідеться, що вважаються благочестивими, сформульовані в термінах обов’язків церковної служби; замість того, ми бачимо концепти, котрі належать до переліку громадських зобов’язань, сформульованих раніше. Вони також мають джерела з еліністичної термінології. Популярна філософська етика передбачала, що кожен має бути благочестивим, незалежно від роду занять чи статі (див. Тит. 1:7-9). Але єпископ мусить бути бездоганним (в. 2), а саме бути стійким до пліток.
Цей фрагмент уміщує перелік інших чеснот, обов’язкових для єпископа, одна з яких стверджує, що він має бути «муж однієї дружини», чи одружений лише раз. Ця теза, мабуть, не є особливим етичним принципом для episkopoi, а лише забороняє полігамію, заборонену для будь-якого християнина (Мт. 5:27-32; Мр. 10:6-9). Вимога про те, щоб він був «тверезий, невинний, чесний» (в. 2б) описує ідеал доброчесного чоловіка для пізнішого періоду античности. У християнському вжитку значення цих концептів змінено, навіть у рамках НЗ. Так, наприклад, у 1Сол. 5:6,8 християни повинні бути «тверезими» (nēphō, дієслово) бо кінець неминучий, тому вони покликані бути «поміркованими», або «тверезими» (nēphalios, прикметник) у 1Тим., зберігаючи віру перед лицем труднощів у ході історичного процесу. Sōphrōn («розважливий») можливо пояснити як розсудливість, чи правильне розуміння життя, водночас як термін kosmios («шанобливий») здебільшого стосувався дотримання порядку у веденні домогосподарства та фінансів. Єпископ також мав демонструвати гостинність (в. 2б), яку греки і юдеї вважали священним обов’язком. Для юдейських і християнських спільнот бути гостинним означало дати притулок і потурбуватися про подорожніх місіонерів (Мт. 10:11; Дії 16:15; 21:7,17; 28:14). Здатність навчати особливо важлива для цього автора, бо навчальні функції, а саме проповідь Євангелія, вважалися основним обов’язком лідера спільноти. Висловлювання «не п’яниця» і «не заводіяка» мають вербальні паралелі в Тит. 1:7, де також засуджується жадібність. Вимога про те, що єпископ не має бути новонаверненим (в. 6), можливо, мала означати впевненість у тому, що він мав демонструвати стабільність у протистоянні з «іншими вченнями».
Diakonoi, які також мали пройти серйозне випробування, перш ніж обійняти посаду (в. 10), отримували оцінку відповідно до стандартів, за якими оцінювали єпископів. Ці посади могли обіймати й жінки (в. 11). На основі сказаного можемо зробити висновок що в їхні обов’язки не входило навчати інших (пор. 2:12). З вимоги про те, що диякони не мають бути жадібними (в. 8), можемо зробити висновок, що диякони мали обов’язки, пов’язані з фінансами, а саме, отримавши пожертви спільноти, вони мусили розподілити їх серед тих, хто потребував.
