Розділ 2

2:1-3:16 – Норми поведінки в християнській родині

Темою цього розділу є: норми поведінки в християнській родині (дім Божий = Церква як стовп та основа правди, заснована за часу приходу Христа, 3:15-16). Настанови написані для всієї Церкви (2:4). Вони мають на меті регулювати життя в усіх спільнотах, не лише в спільноті міста Ефес. Це настанови «прямої дії» (пор. 2:1,8,12 і т. д.), що відрізняються від тих, які домінують у главі 4 й орієнтовані на спільноту лише за допомогою принципів керівництва. Вони розглядають такі проблеми детальніше.

2:1-7 – Молитва під час богослуження

Вірш 1: Секція про прославлення розпочинається закликом до молитви. Важливість молитви підкреслюється за допомогою послідовности чотирьох слів, які описують різні види молитви: терміни deēsis та рrоseuchē належать до загальної молитви та богослуження, водночас як термін eucharistia (1Тим. 4:4-5) належить до молитовної подяки та похвали, що звернена до Бога (2:1). Особливо підкреслюється важливість молитви за всіх людей (пор. 1 Клим. 59:4; 60:4). Очевидно, що подібна універсалістська ініціятива є чимось новим у порівнянні з молитвою, котра відбувається в синагозі (в. 2). Ба більше, молитва за язичницьких царів і можновладців (2:2) могла зустріти спротив у спільнотах, які страждали від нав’язування імперського культу. Та якщо ми візьмемо 1Клим. 61:1-2 як основоположну формулу молитви, зможемо побачити, що спільноти молилися, щоб царі правили «з побожністю в мирі та доброті», щоби люди могли «провадити тихе й мирне життя в усякій побожності та чистості» (en pasē eusebeia, kai semnotēti) (1Тим. 2:2).

З нашого боку, оскільки ми також залежимо від наших урядів, це правило молитви, якщо його правильно тлумачити, можна застосовувати й сьогодні. Подібна практика могла б відбуватися в інший спосіб, якби ми тлумачили це в сенсі Рим. 13:1 як вимогу до покори та послуху, як і в Третьому Рейху, коли молитва за фюрера розглядалася як бездумне схвалення та визнання Гітлера правителем, який був даний Богом.

Концепт eusebeia/побожність, що з’являється в 1Тим. 2:2 і зокрема в інших місцях НЗ (Дії 3:12; 10:2,7; 17:23; 2Пет. 1:3,6-7; 2:9; 3:11) є керівним принципом у Пастирських посланнях, де він трапляється 13 разів (разом із дієслівними та прислівниковими формами). Він належить до еліністичної етики, де означає глибоку повагу до Божого виміру та до законів, установлених богами. У Пастирських посланнях eusebeia означає християнське життя, кероване правильним ученням і визнанням істини (пор. Тит. 1:1). Правильно, що певною мірою цей концепт визнає чинний світовий порядок, він відповідає розумінню довколишнього світу язичників. Але, згідно з 2Тим. 3:12 він також визнає, що життя може проходити в стражданні та переслідуванні, наприклад, у конфлікті зі світом. І саме тому, що Ісус Христос і сам є «таємницею eusebeia (hos ephanerothē en sarki, 3:16), він започаткував принципи християнського життя, що є життям, осяяним Божою благодаттю. Отже, eusebeia, на відміну від поняття «віра» в Павлових посланнях, описує спосіб життя, що містить у собі відповідну дію. У третьому християнському поколінні, коли люди очікували, що історія продовжуватиметься, християнське життя виконане не лише в акті віри, а й у практиці, що відбувається впродовж усього життя.

Вірші 3-4: Життя в eusebeia – це мета Божої дії спасення всього людства. Вона досягається завдяки epignōsis alētheias (знання віри: 2:3-4). Epignōsis alētheias – це концепт, який важливо взяти до уваги, як і концепт eusebeia. Він заміняє те, що Павло називає «вірою». Знання істини полягає в розумінні та прийнятті здорового вчення. Це відбувається, коли Господь приводить людей до покаяння (2Тим. 2:25). Але знання про істину також має і практичний аспект, виражений у благочесті, або побожности (eusebeia).

Фрагмент літургійного гимну (2:5-6а) вводиться як посилання на євхаристійне святкування, в якому спільнота переживає універсальне (пор. 6а, «за всіх») спасення як волю Божу. Особливий наголос отримує нероздільність Бога й Ісуса.

Вірш 7: Щоби проголосити цей спасительний акт єдиного Бога для всього людства – це мета, для якої покликаний Павло. Завдяки такому розширенню повноважень автор, який ідентифікує себе з Павлом, отримує владу, котрою може формулювати подальші настанови.

2:8-15 – Чоловіки та жінки під час молитви

Молитва для кожного і в будь-якому місці (в. 8), що має забезпечувати тихе і мирне життя, а отже, має довготривалі наслідки, мусить свідчити про особливе ставлення тих, хто перебуває в молитві (насамперед ідеться про чоловіків). Автор говорить передусім про правильну поставу під час молитви в еліністичний період із піднятими руками (тут немає бажання «відрізнятися»; але водночас автор говорить про сокровенне ставлення: чисті руки, без гніву та сумніву (в. 8).

Після короткої настанови чоловікам автор детальніше звертається з порадами до жінок. Але замість того, щоби продовжити тезу про те, як мають молитися жінки, автор говорить про одяг, який вони мусять носити (вв. 9-10), і це не має нічого спільного з богослуженням. Ось чому, якщо розглядати ці вірші окремо від контексту, зрозуміємо, що таке правило є загальновизнаною вимогою щодо поведінки всіх жінок, а не лише християнок. Отже, доречно поцікавитися, чи автор опирається на усталену традицію (пор. 1Пет. 3:3-4), наприклад, узявши до уваги позицію еліністично-римської етики, що протиставляла благочестивих жінок тим, які лише переймалися своєю зовнішністю. Так лише завдяки «добрим вчинкам» (в. 10), які є знаками благочестивости, жінки можуть розвинути християнські риси характеру. Факт, що подібне (універсальне) правило для жінок автор розглядає як правило поведінки для жінок під час богослуження – зрозумілий, адже церква вважалася громадським місцем. Так автор докладає зусиль, щоб дати пояснення, що поведінка жінок під час богослуження має збігатися з нормами поведінки, очікуваної від жінок у тогочасному суспільстві. Тенденція розглядати богослуження в контексті всього суспільства також цілком узгоджується із правилом про мовчання (в. 11; пор. 1Кор. 14:34-35) для жінки (тут автор використав форму однини!). Теза про дотримання мовчання та бути покірною (в. 11; 1Пет. 3:1,5; 1Кор. 14:34) також узгоджувалася зі стародавнім римським ідеалом жінки, але в цьому контексті він поєднаний із наказом учитися (в. 11) саме від чоловіка, призначеного навчати й наставляти її (в. 12), про заборону ставити себе вище за чоловіка. Це означає, що варто припустити, що богослуження включало і дидактичне повчання й уже не містило пророчих проповідей, так, як це відбувалося в Коринті (1Кор. 11:5). Пріоритет чоловіка виправданий тим, що Адам був створений першим, водночас як гріх порушення закону скоїла Єва (вв. 13-14). Посилання на Бут. 2-3 передбачає, що в питанні про покору жінок особливе значення надавалося юдейській традиції (1Кор. 14:34; 1Пет. 3:5-6). Але присвятивши себе місії народжувати дітей, жінки можуть уникнути прокляття, що лежить на них із того часу, як Єва згрішила, поки вони житимуть у вірі (в. 15).

Навіть якщо ми були б спроможними зрозуміти це твердження в позитивному сенсі як анти-гностичне і як таке, що протистоїть ложним ученням та утверджує закони світотворення (пор. 4:3-5), все це є вираженням ставлення до дискримінації жінок, що позначило християнське розуміння жінок навіть сьогодні. Вірші 11-15 досить часто цитують у поєднанні з Бут. 3:6,16; 1Кор. 11:1-6; 14:33б-36 та Еф. 5:21-24, починаючи із ранніх патристичних часів, щоби вказати на нижчу роль жінки в порівнянні з чоловіком і вилучити жінок із звершення богослуження. Так, наприклад, Тертуліян приписує жінкам провину за смерть Сина Божого і вимагає, що внаслідок цього, вони повинні демонструвати своє каяття тим, що нехтуватимуть своїм зовнішнім виглядом. Тертуліян уважав, що жінок також не можна залучати до відправлення обрядів. Поряд із цим існують подібні висловлювання Епіфанія, Івана Дамаскина й Амвросіястера (Псевдо-Амвросія). Святий Августин використав тезу, викладену у в. 15а, щоб показати, що жінки були створені лише для продовження роду. Тома Аквінський поєднує призначення цієї функції жінок із забороною навчати їх (1Тим. 2:12), «щоб душі чоловіків не були введені в оману через хтивість». Багато тверджень у первісній Церкві були орієнтованими на те, щоб відлучити жінок від будь-якої активної ролі в богослуженні, тому їм заборонено: входити у святилище (Лаодікейський собор); співати (Папа Лев IV); промовляти під час богослуження (Трульський собор, 692). Реформатори підтримували підпорядкування жінок чоловікам, що свідчило про порядок створення світу. Лютер, попри твердження про універсальне священство, відмовився дозволяти жінкам проповідувати.

Нам відомо, що змалювання жінок у Пастирських посланнях обумовлене ідеями античного світу та тлумаченням античного світогляду. Отже, у наш час нам варто критично ставитися до таких текстів, щоби визначити, як вони співвідносяться з Євангелієм.

Попередній запис

Розділ 1

1:1-2 – Передмова Перше послання до Тимофія розпочинається з короткого апостольського привітання, що називає автора послання і тих, до кого ... Читати далі

Наступний запис

Розділ 3:1-13

3:1-13 – Вимоги до церковнослужителів Третя глава присвячена вимогам до церковнослужителів: особливу увагу автор звертає на вимоги до єпископів чи ... Читати далі