1:1-2 – Передмова
Перше послання до Тимофія розпочинається з короткого апостольського привітання, що називає автора послання і тих, до кого звертається. Далі автор проголошує благословення, що притаманно для передмови в усіх оригінальних посланнях Павла. Павло названий «апостолом Христа Ісуса», але тут його апостольство, призначене Богом, так само як Ісусом Христом. З одного боку, вступ характеризує Павла як апостола; з іншого – повноваження, які дає йому Бог, означають, що вчення та повчання Павла маємо розуміти як повчання Божі. Визначення Бога як спасителя узгоджується з еліністичним і юдейським розуміннями, але «Ісус Христос наша надія» твердження не загальноприйняте. Щось подібне можемо побачити в Апостольських Отців (Eph. 21:2: «в Ісусі Христі наша спільна надія»).
Термін sōtēr, із яскравим еліністичним забарвленням, часто трапляється в Пастирських посланнях, як присудок; і це слово разом із дієсловом sōzein є атрибутами імени Бога (1Тим. 1:1; 2:3-4; 4:10; 2Тим. 1:9; Тит. 2:10; 3:5) та імени Христа (1Тим. 1,15; 2Тим. 1:10; Тит. 1:3-4; 2:13). Тит. 2:11 говорить про «спасительну» благодать, яку явив Господь. Ця теза має зв’язок із тезою про спасення грішників (1Тим. 1:15) та «усього людства» (1Тим. 2:4; 4:10). Христос є sōtēr, але водночас і засобом, який Господь використовує для спасення людства. Так Господь є джерелом його волі про спасення людства. Оригінальне означення Бога як sōtēr має зв’язок із Септуагінтою і було поширеним в еліністичному юдаїзмі. Перенесення цього означення на постать Ісуса може бути пов’язаним із впливом еліністичних релігій; в еліністичному грецькому світі воно використовувалося під час поклоніння богам і для возвеличення вождів. У Пастирських посланнях воно описує Ісуса як єдиного, хто приносить есхатологічне спасення (схоже, як Павло використовує його у Фил. 3:20)
1:3-11 – Призначення обов’язків Тимофія
Завдання, котре Павло дає своєму учню Тимофію, ґрунтується на факті, з яким автор обізнаний (в. 3а), що лжевчителі розділяють спільноту вірних (в. 3б). Очевидно, певні члени спільноти сприймали те нове ложне вчення (1Тим. 1:20; 2Тим. 2:17; 4:14; 1Тим. 4:16; 5:15; 6:21; 2Тим. 4:3-4; 3:6б; Тит. 1:11б) і поширювати його серед інших членів спільноти (5:13в). Вони зверталися до так званих «мітів», а отже, і до нескінченних «родоводів» (в. 4).
Виступаючи проти цього ложного вчення, автор застосовує Божу ікономію. Автор протиставляє ложному вченню про Закон (в. 7) тезу, запозичену із послання Павла (Рим. 7:1-6) про те, що вірні звільнені від Закону, водночас як гріхи безбожних – засуджені Законом (Рим. 1:28-31). Ці останні тези протиставлені навчанню спільноти, котре доручене апостолу разом із Євангелієм (вв. 8-11).
1:12-17 – Павло як слуга Христа і зразок спасення грішників
Ісус поклав на Павла особливу місію, у вв. 12-17, і його минуле та покликання показані в ретроспективі (пор. Дії 9; 22; 26; 1Кор. 15:8-11; Гал. 1:13-16; 2Кор. 4:1-6; Фил. 3:4-11; Рим. 1:1-7; Кол. 1:23б-29; Еф. 3:1-11). Автор називає його невірним і богохульником, із яким себе порівнюватимуть інші, котрі прийдуть до віри. Так він стає зразком і навіть прототипом грішника, спасенного по благодаті (1Тим. 1:15-16). Його приклад слугує для того, щоб утвердити істину, дійсну для всієї Церкви, що Ісус прийшов у цей світ, щоби спасти грішників. Ця теза свідчить, що Павло справді отримав повноваження проповідувати істинне Євангеліє. Доксологія у в. 17 та подяка Ісусу Христу у в. 12 утворюють обрамлення фрагмента, котрий свідчить, що Павло отримує повноваження проповідувати Євангеліє.
Доксологія у в. 17 є вираженням прощальної похвали в традиції еліністичного юдаїзму. Вона не містить окремих посилань на сказане до того; цей фрагмент є шаблонним: адресат (у давальному відмінку, тут із чотирма еліністично-юдейськими Божими предикативами (дієсловами-присудками) + двома доксологічними предикативами + формула вічности + Амінь (пор. Об. 4:9; Єр. 10:10; Тов. 13:7. 11; 1 Клим. 61:2).
1:18-20 – Зобов’язання Тимофія виконувати свою місію
Відтепер у вв. 12-17 автор визначає й узаконює особу Тимофія, і надає йому повноваження. У вв. 18-20 він знову звертається до почуттів, щоб підбадьорити Тимофія, нагадуючи, з одного боку, про його синівські зобов’язання та слухняність (в. 18), а з іншого – про його покликання, на яке його призначено, коли пресвітери поклали на нього руки (в. 18б; 4:14; 6:13-14). Отже, Тимофій має укріпитися для боротьби (в. 18в; 1Тим. 6:12а; пор. 2Тим. 4:7), котра відбуватиметься після його призначення проповідувати Євангеліє, щоби протистояти лжевчителям (в. 3). Автор не забуває застерегти його про наслідки, котрі можуть виникнути, якщо він не справиться зі своїми обов’язками (вв. 19б-20; пор. 2Тим. 2:17; 1Кор. 5:5).
