Чи ханжі християни, або Чи буває добро безкорисливим?

«Все-таки християни жахливі ханжі. Весь час твердять про безкорисливу любов і допомогу ближньому. А запитай їх, навіщо вони людям допомагають, відповідь одна – заради спасіння своєї душі! Хіба ж це безкорислива допомога? Це, як не кажіть, відкритий розрахунок: я зроблю щось хороше, і мені відплатиться після смерті. Ось моя бабуся ніколи в Бога не вірила, але завжди всім допомагала. І робила це дійсно абсолютно безкорисливо, бо на жодне спасіння не розраховувала і про загробне життя не піклувалася». (З листа в редакцію)

Для одних розрахунок, для других – стимул

Я не дуже вірю в абсолютну безкорисливість. Просто користь буває грубою і низькою, а буває настільки піднесеною і благородною, що її вже і користю зазвичай не називають, а якось інакше. Стимулом, наприклад, або мотивацією.

Те, що багато невіруючих іноді роблять щось дуже добре, поза всяких сумнівів. Чому вони це роблять? Про такі випадки, коли бажають отримати матеріальну винагороду, ми говорити не будемо. Але як бути з бажанням похвали, схвалення чи навіть прославлення – усього того, що психолог Ерік Берн ємко і влучно називає «оплесками». Чи багато хто з нас абсолютно вільний від бажання їх отримати – як невіруючі, так і віруючі? Віруючі, проте, знають, що це погано, тому що в Євангелії написано: «Горе вам, коли всі люди говоритимуть про вас добре» (Лк. 6:26). Ми знаємо, що цей гріх називається «марнославством» і боремося з ним, хто більш, хто менш успішно, тому що боротися з ним нелегко.

Я не хочу стверджувати, що мотивом добрих справ невіруючих завжди є марнославство. Але воно, переконаний, поширене дуже сильно. Усім відомо, які пристрасті розгораються іноді в тих колективах, де когось нагородили, а когось «забули». Чи багатьом із «забутих» вдається зберегти добросердя і порадіти за нагороджених? Не думаю.

Проте серед невіруючих немало таких, хто робить добро, рухомий не марнославством, а набагато більш піднесеними мотивами. Дуже цінним і дорогим буває схвалення тієї людини, яку ми любимо, шануємо, чиєю думкою дорожимо. Тут поділюся особистим досвідом. У моєму дитинстві, яке не знало Бога, головним авторитетом був для мене мій батько. Найбільшою нагородою було його схвалення, найгіркішим покаранням – його невдоволення мною. Мали, звичайно, значення і інші нагороди чи покарання, але схвалення чи несхвалення батька було найважливішим. Що б я не зробив, хороше чи погане, перша думка була чи «ось тато зрадіє!» чи, навпаки, «аби лише тато не дізнався!» І коли я став дорослим і став жити окремо від батьків, це нікуди не пішло. Будь-який мій успіх і в особистих справах, і на роботі, і в служінні, коли став вже священиком, радував передусім тим, що «батько буде мною задоволений». І коли його не стало, той же самий успіх став супроводжуватися гіркою думкою: «Шкода, батько не бачить». Хоча і вірю, що все він бачить, усе знає. Але все рівно його зримого, відчутного схвалення дуже не вистачає. І ось подумалося якось, що стосунки з батьком можуть бути свого роду прообразом стосунків з Отцем Небесним. Вже Він точно все бачить, і якщо схвалення земного батька може так радувати, то як же солодко відчувати схвалення Небесного Отця тим, хто вірить у Нього! Невже і це називається користю? Адже не називаємо ми корисливим бажання схвалення батьків, друзів, улюбленої людини. Здається, це цілком нормальне, здорове бажання. Так чому ж називати святенництвом бажання схвалення Того, Кого кожен віруючий прагне любити всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім розумінням своїм, і всією силою своєю (див. Мк. 12:30). Тільки тому, що деякі думають, ніби Його немає?

А схвалення власної совісті? Для багатьох і це дуже важливо. Якщо тут користь, то, по-моєму, це прекрасна користь. І тут віруючий відрізняється від невіруючого тим, що для другого совість – його особиста риса, і, значить, її схвалення – схвалення себе собою, а для віруючого совість – голос Божий, за допомогою її Сам Господь або схвалює, або докоряє нам.

Скільки очок треба набрати для спасіння?

Не страх покарання, не шукання нагород, а любов – справжній двигун тих, хто йде шляхом Христовим.

Так, дійсно, входження в Царство Боже – головна мета нашого життя. Але невірно думати, що здатність або нездатність увійти до Нього залежатиме від суми зароблених очок і що очки ці заробляються добрими справами. Але від чого тоді? Дуже ясно пише про це апостол Павло: «І якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, то нема мені з того ніякої користи» (1Кор. 13:3). Бачите, Писання каже, що жодні добрі справи не рятують нас самі по собі, якщо немає в нас любові. Вони, звичайно, у будь-якому випадку цінні, але не тим, що нам за них заплатять «на вищому рівні», а тим, що формують нашу душу. Бог є Любов, і в Його Царстві зможе перебувати тільки те, що просочене любов’ю, наповнене любов’ю. Кожен наш життєвий крок, кожен наш вчинок, добрий або злий, робить нас самих добріше чи зліше. І найважливішим, вирішальним буде наш останній крок. Це не означає, що всі попередні вчинки не мають значення. Кожен наш крок, у тому числі і останній, багато в чому підготовлений попередніми. Кожна добра справа полегшує здійснення наступної доброї справи. І врешті-решт творіння добра стає для нас природним, стає потребою, бо серце наше стає добрим. Не добрі справи входять у Царство Боже, а добрі душі. А душі стають добрими, коли роблять добро.

Господь дивиться інакше

Звичайно, усе, що я до цього говорив, не має жодного відношення ні до тієї доброї бабусі, прикладом якої нас докорили, ні до багатьох подібних до неї. Адже є і така прекрасна властивість, як людинолюбство, яка може бути притаманна, звичайно ж, не лише віруючим. Таких людей, далеких від Церкви, які не вважають себе віруючими, але дуже добрих, жалісливих, чуйних я зустрічав немало, і захоплююся ними, і вчуся в них. Добра людина добра незалежно від того, віруюча вона чи невіруюча. Вона робить добро тому, що воно природне для неї. Це дуже цінно в людських очах. Але Господь дивиться інакше.

Колись я читав чи то притчу, чи то розповідь, як у монастир прийшов прозорливий старець, і настоятель запитав його, хто з ченців найбільш досягає успіху на шляху до спасіння. І старець вказав на брата, якого всі знали як дуже грубого і дратівливого. Настоятель здивувався. Він гадав, що старець назве іншого, любимого всіма ченця, який відрізнявся лагідністю і добротою. Але старець сказав: «Цей добрий і лагідний від народження свого. Доброта була дана йому спочатку, як дар, і йому не потрібно жодних зусиль бути таким, яким він є. А ось перший брат отримав у спадок від предків характер злий і жорстокий. Він бореться із собою, і ціною великих зусиль стримує і з Божою допомогою змінює себе. Ви бачите його грубим і дратівливим і не знаєте про той подвиг, який здійснюється в серці його, а Господь бачить внутрішнє людини. Коли б не віра його, не зусилля, навіть уявити не можете, яким страшним лиходієм була б ця людина, скільки крові б пролила».

Так, добре, коли добро робить добрий. Добро, що твориться ним, без сумніву, цінне. Проте незрівнянно цінніше, коли добро робить злий. Увірувавши, добрий стане ще добрішим, і це прекрасно! Але коли віра робить добрим того, хто раніше був злим, – це більше ніж прекрасно, це диво. І такими дивами переповнені не лише життя святих. У житті з такими дивами, якщо уважно придивитися, зустрічався кожен із нас.

Автор: священик Ігор Гагарін

Попередній запис

Прощення як осудження

Коли в черговий раз піднімають тему прощення і осудження, рідко згадують той факт, що інколи люди, прощаючи провини певних людей, ... Читати далі

Наступний запис

Холодний душ

Фарисеї випробовують Ісуса, Джеймс Тіссо «Ось моя бабуся ніколи в Бога не вірила, але завжди всім ... Читати далі