Прощення як осудження

Коли в черговий раз піднімають тему прощення і осудження, рідко згадують той факт, що інколи люди, прощаючи провини певних людей, одночасно примудряються цим актом осудити інших. Як таке може статися? Напрочуд дуже просто: коли людина прощаючи кривди одних людей, одночасно докоряє іншим людям, що вони, на відміну від неї, не можуть цього зробити. Для ілюстрації такого «прощення-осудження» можна взяти ситуацію, що відбувається нині в Україні на тлі російсько-української війни.

Загалом, в Україні стосовно цієї війни складається доволі парадоксальна і не менш недвозначна ситуація: про цю війну мало хто згадує, багато хто, якщо не більшість українського населення, взагалі намагаються оминати цю тему стороною. Зрозуміла в цій ситуації подібна позиція росіян – вони є стовідсотковими агресорами, чудово знають про це і тому воліють цього не згадувати, здогадуючись, що рано чи пізно їм доведеться розплачуватися за злочини їхнього правлячого режиму, за принципом: «не будемо про це згадувати, може якось промине…». Відразу зауважу, марно тішать себе: все одно розплачуватися доведеться.

Але чому українці намагаються чим рідше згадувати про цю війну? «Щоб Путіна не дратувати, щоб він, не дай Боже, не напав на нас?» Так він і так не першій рік веде проти нас війну, на якій щодня гинуть військові і цивільні. І замовчування цього факту якраз на руку злочинному російському режиму в просуванні його подальшої агресії, а також є зрадою пам’яті людей, які віддали свої життя захищаючи Неню, або ж просто стали жертвами підступної російської агресії, якщо мова йде про цивільних.

Так чому ж так багато українців намагаються забути цю війну як кошмарний сон? Забути, хоча війна досі триває. Певно, однією з причин є той факт, що багато хто вважає себе частиною СРСР, «русского мира», а наявна війна руйнує цей міф: бо не може одна частина країни («одного народу») воювати з іншою і вдавати, що все гаразд, що так і має бути. Ясна річ, існують інші причини через які багато українців намагаються не помічати цієї війни: наприклад, ця війна заважає їхньому бізнесу, душевному комфорту чи ще чомусь, про що дізнаємося згодом. Але зараз хотілося поговорити про дещо інше: про прощення агресора після закінчення війни.

Зрозуміло, про це ще рано говорити, адже війна, на жаль, триває досі. Але відштовхуючись від того, як на сьогодні розвиваються події, рано чи пізно Росії чи країні, яка буде її правонаступницею, доведеться визнавати цю агресію та засуджувати її, принаймні публічно, на словах. І знаючи логіку російської пропаганди, не важко здогадатися, що вона почне заявляти, що в цій війні винні обидві сторони, ніби, за аналогією, жертва зґвалтування винна нарівні із ґвалтівником. Якщо ж цей варіант не вийде, вони почнуть просувати тему прощення і забуття старих кривд, і от у цю пастку лукавого може потрапити багато християн. І це не дивно, адже сам Спаситель попереджав: «І коли стоїте на молитві, прощайте, коли щось маєте на кого, щоб і Отець ваш Небесний відпустив вам гріхи ваші» (Лк. 11:25). Повірте, серед українського суспільства знайдеться чимало людей, які клюнуть на цю наживку. Більше того, вони почнуть дорікати тим людям, які будуть справедливо вимагати покарання злочинців і виплат репарацій з боку Російської федерації чи її правонаступниці. І от тут ми підійшли, нарешті, до теми, яку було піднято на початку допису: коли людина, прощаючи кривди одних людей, одночасно докоряє іншим людям, що вони, на відміну від неї, не можуть цього зробити.

Взагалі, прощення – це приватна справа, і не нам, чи будь-кому, вказувати іншим людям: кого їм варто прощати, а кого треба милувати. Легко розмірковувати про прощення, коли російська агресія не забрала в тебе чи у твоїх близьких життя, здоров’я, дім, міцний сон і натомість не дала злидні, поламані долі, невиліковні рани, страшні спогади та нічні кошмари. Для людей, яким безпосередньо довелося зіткнутися з цією агресією, акт прощення – це зовсім не забуття (як таке взагалі можна забути?), як це пропонуватиме російська пропаганда, це просто передавання помсти (комусь більше подобається слово «відплата») у руки Божі: «Не мстіться за себе, улюблені, а дайте місце гніву Божому. Бо написано: “Мені відомщення, Я віддам”, – говорить Господь» (Рим. 12:19). Зло має бути покаране (і це неодмінно станеться, бо так запевняє Господь Бог), а не приховане гарними промовами і благими намірами. Але повторюся, прощення – це справа особисто кожного, як і його стосунки з Богом, а лізти з благими порадами про всепрощення краще не варто, тим більше, ставлячи себе в приклад. Не варто також слухати російську пропаганду, щоб, охорони Боже, ненароком стати її ретранслятором. Бо це, як відомо, добром ніколи не закінчується: «Горе тим, які зло називають добром, і добро – злом, пітьму вважають світлом, і світло – пітьмою, гірке вважають солодким, і солодке – гірким! Горе тим, які мудрі у своїх очах і розумні перед самими собою!» (Іс. 5:20,21).

09 грудня 2021 року

Автор: Михайло Лукін

Попередній запис

Влада прощати

Про прощення говорити непросто, тому що все, здається, про нього вже сказано. Ні про що, можливо, не написано в християнській ... Читати далі

Наступний запис

Чи ханжі християни, або Чи буває добро безкорисливим?

«Все-таки християни жахливі ханжі. Весь час твердять про безкорисливу любов і допомогу ближньому. А запитай їх, навіщо вони людям допомагають, ... Читати далі