Влада прощати

Про прощення говорити непросто, тому що все, здається, про нього вже сказано. Ні про що, можливо, не написано в християнській літературі так багато і детально. І це зрозуміло. Усі ми постійно просимо прощення в Бога, і знаємо, що це прощення отримаємо тільки в тому випадку, якщо самі всіх простимо. А якщо не простимо, то й нас не простять. Здавалося б, така умова повинна б раз і назавжди вигнати з будь-якого віруючого серця навіть тінь образи на кого б то не було, але чомусь цього з багатьма не відбувається. Чи багато хто з нас, християн, навчився не ображатися, не сваритися, не пам’ятати зла?

У великого польського педагога Януша Корчака, у притулку, який він очолював, був заснований суд, перед яким могли з’явитися будь-які учні, учителі і навіть директор у випадку, якщо виявлялися винними в чиїхось очах. Навіть сам Януш Корчак одного дня був за щось судимий цим судом. Цікаво, що вироку на такому суді могло бути тільки два: або виправдати або помилувати. Зрозуміло, що правих на цьому суді виправдовували, а винуватих – милували. Коли я про це прочитав, був дуже захоплений. Який прекрасний суд!

Нікого не засуджує! Так от, Божий суд у чомусь схожий на суд вихованців Корчака. Тільки якщо там нікого неможливо було засудити, то в Господа – нікого неможливо виправдати. Тут або засудження або помилування. Тому що всі ми, навіть найправедніші з нас, нескінченно винні перед правдою Божою. І чим праведніше людина, тим гостріше відчуває свою провину і повну неможливість виправдатися перед Судом. «І не входь у суд з рабом Твоїм, бо не виправдається перед Тобою ніхто з живих» (Пс.142:2).

Це було б нестерпно страшно, якби не знали ми, що «щедрий і милостивий Господь, довготерпеливий і многомилостивий» (Пс. 144:8), що Він бажає нашого спасіння значно більше, ніж ми його бажаємо. І умову поставив нам ніби зовсім просту: «Не судіть, то і вас не судитимуть; не осуджуйте, то й вас не осудять; прощайте, то й вас прощатимуть» (Лк. 6:37).

Просто, здавалося б, та не виходить! Навіть загроза самому не уникнути засудження не зупиняє нас, і ми судимо, гніваємося, пам’ятаємо зло і інше. Знаємо, що потрібно простити, а от якось не завжди виходить.

Так як ж навчитися прощати, якщо «не прощається»? І чому «не прощається»?

Найпростіше пояснити це жорстокосердістю того, хто «не прощає». Серце в тебе, зле, ось і не можеш простити. Такі слова неважко сказати, поки не дізнаєшся, що саме треба простити. А коли розкажуть тобі конкретну історію, то відчуваєш іноді, що язик не повертається сказати: «А ти прости його». Більше того, каюся, так і хочеться вимовити: «Ну, тут би і я не простив!»

Не так важко висловлювати християнські істини, поки мова йде про абстрактні речі. Але варто заговорити конкретно про ті чи інші підступи, наклепи, зради, з якими стикається іноді в житті людина, і бачиш, що не лише не маєш ніякої відваги вимагати від неї прощення, але і сам навряд чи зміг би простити на її місці. Ти, як християнин, повинен би перестерігати скривдженого забути образу, і відчуваєш, як фальшиво це зараз прозвучить.

А все-таки невже треба всіх прощати? Чи завжди, чи за всіх обставин? Багато хто вважає, що так. Але давайте звернемося до першоджерела християнства, до Євангелія. Що говорить про прощення Ісус Христос? «Спостерігайте за собою. Якщо ж погрішить проти тебе брат твій, вимови йому; і якщо покається, пробач йому, і якщо сім раз на день погрішить проти тебе і сім раз на день звернеться, і скаже: каюся, – пробач йому» (Лк. 17:3,4). Сім разів – це багато, тим більше, що іншим разом Господь сказав: «Не кажу тобі – до семи, але до сімдесяти разів по сім» (Мф. 18:22), тобто до безкінечності.

Але ж мова йде не про безумовне прощення. Господь наказує прощати, якщо той, хто згрішив проти нас, покається, якщо «сім раз на день звернеться, і скаже: каюся». Погодьтеся, це досить серйозна обмовка. Чи завжди ми чуємо це «каюся» від тих, кого не можемо простити? І якщо немає з їхнього боку ніякого розкаяння, жодного бажання змінитися, і, тим більше, якщо вони продовжують робити те, за що ми марно намагаємося їх простити, чи є необхідність їх прощати? У наведених вище словах Спасителя цієї вимоги не знаходимо. А як бути?

Господь у другому місці говорить, що треба спробувати порозумітися з такою людиною, показати її неправоту, «якщо ж тебе не послухає, візьми з собою ще одного або двох, щоб устами двох чи трьох свідків підтвердилося кожне слово. Якщо ж не послухає їх, скажи церкві; якщо ж і церкви не послухає, то нехай він буде тобі як язичник і митар» (Мф. 18:16,17). Сказати в ті часи іудею: «Нехай він буде тобі як язичник і митар», – означало те саме, що сучасній людині сказати: «Можеш з цією людиною припинити всяке спілкування». Іноді так і потрібно чинити, і жодного гріха в цьому не буде.

Ні, не все і не завжди треба прощати! Є злочини, які волають до неба. Адже ми не кажемо, що Нюрнберзький процес був справою нехристиянською. Адже не знайшлося жодного християнина, який заявив би: «Господь наказує всіх прощати. Давайте ж і ми простимо цих мерзотників і катів та відпустимо їх». Не чув, щоб хоч один з багатьох мільйонів християн сказав щось у цьому роді. Тут, заперечать, особливий випадок. Але дуже багато відбувається, на жаль, у нашому жорстокому світі таких «особливих» випадків. Врешті-решт чи треба намагатися бути милосердніше за самого Господа? А Він, ми знаємо, прощає не всіх без розбору, а тільки тих, хто кається.

Не пам’ятаю, хто з римських імператорів сказав, що, маючи безмежну владу над людьми, тримаючи у своїх руках життя і смерть кожного зі своїх підданих, він понад усе дорожить владою прощати. Як чудово, що і ми всі, не будучи імператорами, таку владу теж маємо.

Митрополит Антоній Сурожський згадував свого знайомого, який, знаходячись у нацистському концтаборі, почував себе сильнішим за своїх мучителів. «У них, – казав він, була жалюгідна влада вбити мене. Та й то, не мене, а тільки моє тіло. У мене ж була влада їх простити і молитися про них».

Дійсно, наскільки друге більше першого! Але в усіх наведених прикладах під прощенням потрібно розуміти не зняття з цих злочинців відповідальності, а щире бажання їх навернення, покаяння і, як наслідок цього, – спасіння. Прекрасний приклад саме такого прощення показує нам історія Йосифа в Книзі Буття. Ледь не вбитий, а потім проданий у рабство братами, через багато років, ставши першою людиною в Єгипті, він, зустрівшись з цими братами і продовжуючи їх любити, усім серцем бажає простити їх.

Але не поспішає цього робити, а піддає їх новим і новим випробуванням, щоб перевірити, чи розкаялися вони, чи змінилися? Бо якщо вони так само злі, як тоді, коли багато років тому продавали його в рабство, який сенс у прощенні? І лише остаточно переконавшись, що тепер його брати – зовсім інші люди, він відкривається їм і зі сльозами на очах і криком радості кидається їх обіймати.

Йосиф прощає своїх братів

Думаю, що у слова «прощення» є два розуміння. Перше – це повне відновлення тих добрих стосунків, які були до сварки, образи чи чогось у цьому роді. Такого прощення не варто вимагати в тих випадках, коли людина не вважає себе винуватою, продовжує коїти зло. Друге, ширше розуміння – відмова від помсти і бажання покаяння і спасіння винуватцю.

От таке прощення – безумовна вимога до кожного християнина, бо сказано: «А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас» (Мф. 5:44).

Любіть! Благословляйте! Моліться! Так молився за тих, хто розпинав Його, Христос. Так молився за тих, хто побивав його камінням, диякон Стефан.

Молилися, тому що любили, але ця любов не заважала їм розмовляти зі своїми гонителями жорстко і суворо. Адже любов іноді може проявлятися не лише в ласці і доброму ставленні, але і в гніві, прикладів якого ми бачимо чимало і в Господа і у святих. Так рідний батько гнівається на свого сина, коли він чинить низько. І чим більше батько любить сина, тим сильніше проявляється його гнів.

Але якщо дійсно людина шкодує про скоєне зло, якщо просить прощення, а ми не прощаємо, тут треба розбиратися. Важливо з’ясувати, «не хочу» або «не можу»?

Якщо «не хочу», то цьому немає виправдання. Можна сперечатися і роздумувати про можливість прощення тих, хто, скоївши зло, не лише не розкаюється, але активно продовжує його скоювати, але про прощення тих, хто розкаявся, між християнами суперечки бути не може. Тут прощення має бути повним і без усіляких обмовок.

Треба-то треба, але якщо не виходить? Приходить людина на сповідь і кається, що ніяк не може простити того і того за те і те. І дуже переживає про це, і корить себе, але, говорить, «все рівно до кінця простити ніяк не можу». «Знаю, що потрібно! Знаю, що Господь наказує! Хочу, але до кінця ніяк не можу». Запитую: «У чому виражається це «не можу? Ви нагадуєте їй про минуле?» – «Ой, що ви! Ні, звичайно! Тільки образа в душі не проходить».

Але це як раз цілком зрозуміло. Уявіть собі, що хтось покалічив Вас, зламав руку, наприклад. А потім прийшов і щиро розкаявся, попросив прощення. І ви простили його. Що ж, рука після цього відразу зростеться? Ні, звичайно, будь-які тілесні ушкодження ще довго болітимуть, а може і завжди. Але цей тілесний біль прощення не відміняє. Біль – болем, а прощення – прощенням. Гадаю, що і з душею відбувається подібне.

Людина, яка образила вас, нанесла душі рану, яка не може відразу пройти, може боліти ще довго. Простити – одне, видужати душею – друге. Тут вирішальне значення має наш намір. Бажання простити вже ставиться нам у прощення, якщо ми підтверджуємо щирість цього бажання тим, що не нагадуємо тому, хто образив нас, про минуле, не докоряємо йому, молимося і про нього і про себе, щоб позбавив нас Господь від поганих спогадів. Душа ж, поранена, може ще довго боліти, хоча, я думаю, що, прощаючи, ми дуже прискорюємо одужання, а не прощаючи не видужаємо ніколи, ні в цьому житті, ні в майбутньому.

Усе, що робить на землі людина, завжди недосконале, поки в справу не втручається Господь і Божественна Благодать не заповнить те, що ми самі зробити не в змозі. Це справедливо стосовно будь-якої нашої справи, зокрема і справи прощення. Наше – наміри і зусилля; а Боже – здійснення намірів і доведення зусиль до успішного результату. Жодні зусилля волі, жодні умовляння, переконання і самопереконання не зроблять наше прощення повним і абсолютно щирим, якщо не будемо ми в Дусі Святому.

І навпаки, якщо мета нашого життя – надбання Благодаті Духа Святого, якщо спасіння наше в поєднанні з Богом, то критерієм того, наскільки наблизилися ми до мети, є якраз те, наскільки щиро, наскільки повно ми вміємо прощати. Тільки йдучи шляхом надбання Духа всіма способами, з яких найважливіший, – молитва, людина може набути справжній мир у серці своєму, мир з Богом і з тими, хто ненавидить і кривдить нас.

Автор: священик Ігор Гагарін

Попередній запис

Від засудження – одні збитки

Хороша людина – це та, яка не вбила, не вкрала, не розпусничала і не пиячила. Хто зрозумів, що життя з ... Читати далі

Наступний запис

Прощення як осудження

Коли в черговий раз піднімають тему прощення і осудження, рідко згадують той факт, що інколи люди, прощаючи провини певних людей, ... Читати далі