2:19-3:1а – Особиста інформація
Цей фрагмент стосується деяких особистих питань у взаєминах Павла із филип’янами: спершу тут ідеться про відправлення до Филип Тимофія (2:19-23), а відтак про повернення Епафродита, на якого филип’янами була покладена відповідальність за допомогу Павлові (2:24-30). Може здатися, це власне, в. 3:1а потрібно розглядати як закінчення всього цього фрагмента. Проте дехто вважав за краще приєднати його до наступного.
3:1б-4:1 – Серйозна пересторога
Фрагмент 3:1б-4:1 відрізняється від попереднього, а також від того, який іде слідом, своєю темою та інтонацією. Від особистих повідомлень, пов’язаних із його наміром послати Тимофія й Епафродита до Филип, Павло переходить до полеміки з тими, хто навчає людей доктрин, які суперечать тому, що проповідував він. Дехто інтерпретує такі зміни як ознаку того, що перед нами дійсно фрагмент іншого послання.
Зазначений фрагмент описує повселюдну єдність. Його можна поділити на чотири менші частини, відповідно до пов’язаних між собою тем:
Цінності, на яких наполягають супротивники (3:1-6)
Дана полеміка починається дуже суворими словами: «Стережіться собак, стережіться працівників лихих, стережіться обрізання!». Усі три сентенції звернено до одних і тих самих осіб. Метафора «собаки» є грубою; вона вказує на небезпечних та нікчемних істот (пор. Мт. 7:6; Об. 22:15). Спотворення є лайливим терміном, що стосується обрізання. Друга характеристика з’являється в уподібненні «бо обрізання то ми». Їхні супротивники кажуть, що для того, аби користуватися привілеями народу Ізраїля та обітницями, які Бог дав обраному народові, вони мусять практикувати обрізання (пор. Дії 15:1).
Так само, як трьома сентенціями було описано їхніх супротивників, тепер трьома дієсловами характеризуються самі християни:
1) «Ми… служимо Богові духом». Павло визнає, що одним із привілеїв народу Ізраїля було «поклоніння Богові» (Рим. 9:4), але в Рим. 12:1 він дотримується тієї думки, що християнські релігійні обряди є обрядами духовними, в яких уся людина повністю приноситься в жертву Богові (пор. також Івана 4:23-24).
2) «Ми… хвалимося Христом Ісусом». На відміну від обрізання, слава тих, хто перебуває в лоні Церкви, коріниться в їхніх взаєминах з Ісусом Христом (див. також 1Кор. 1:30-31 та 2Кор. 10:17).
3) «Не кладемо надії на тіло» (тобто до людських ознак). Ці «людські ознаки» – це різноманітні виняткові права, що їх має всякий автентичний єврей: расові, фізичні чи навіть релігійні – як видно із Павлового переліку. Павло також мав можливість апелювати до тих ознак, будучи євреєм, який:
- «обрізаний восьмого дня» (пор. Бут. 17:12);
- «з роду Ізраїля» – тобто, так би мовити, Павло є істинним ізраїльтянином, а не греком, наверненим до юдейської релігії (пор. 2Кор. 11:22);
- «з племени Веніяминового» – від якого Павло, ймовірно, і отримав своє єврейське ім’я Саул, в пам’ять про царя Саула, який був із коліна Веніяминового (1Сам. 9:1-2; пор. також Рим. 11:1);
- «єврей із євреїв» – Павло підкреслює збереження традицій країни, таких як мова, звичаї та релігія (пор. 1Кор. 11:22);
- «фарисей за Законом» – Павло згадує про цей факт тільки в цій референції, але пор. Дії 23:6 та 26:5;
- «Через горливість я був переслідував Церкву» – згадується також і в 1Кор. 15:9 та Гал. 1:13,23;
- «бувши невинний, щодо правди в Законі» – Павло жив своєю ізраїльською вірою щиро та повною мірою; він не ставав християнином, бо в такому випадку відчував себе не в змозі належно сповнювати Закон або через певну кризу морального чи релігійного характеру.
3:7-11 – Христос є найбільшою цінністю для Павла
Неочікувана зустріч Павла з Христом повністю змінила його шкалу цінностей. Усе, що він уважав раніше своїми пріоритетами, тепер для нього нічого не значить. І знання про Христа (яке включає в себе рішення жити для Нього та любити Його) виводить Павла на новий духовний рівень. Тут він ділиться з нами своїм особистим досвідом, а в Рим. 9:4-5 він про ці привілеї висловлюється більш об’єктивно.
Однією з центральних тем для Павла є «праведність». Згідно з його колишнім розумінням, праведність основувалася на сповненні Закону, що було своєрідним вшануванням, яке людина могла проявити до Бога, але, приймаючи Христа, віруючий і сам стає Його частиною. Тож це вже не питання спроможности проявити вшанування до Бога, а питання прийняття діяння Бога, Який через Христа і віру приводить нас до гармонії з Ним [Богом]. Ця ініціятива йде від Бога та основується на наших взаєминах із Христом, виражених терміном «віра», що є не тільки теоретичним прийняттям істин, але й повним та цілковитим пожертвуванням людини Богові через прийняття нею Христа.
У в. 10 Павло знову говорить про єднання з Христом, уживаючи поняття «пізнати Його», що означає тут пізнати на власному досвіді «силу Його воскресення». Про таке випробування на собі «сили воскресення» Христа тут сказано чітко, як і про «участь у муках Його, уподоблюючись Його смерті». Страждання апостола у в’язниці – це «участь у… смерті» Христа; але Павло та кожен християнин також беруть участь і в «силі воскресення» Христа, що дозволяє їм залишатися непохитними у вірі, аж поки вони повною мірою не стануть учасниками воскресення Христового через їхнє власне воскресення з мертвих (пор. Фил. 3:21; Рим. 8:17; 1Кор. 15:20-22; 2Кор. 1:5-7).
