Розділ 2:12-18

Походження гимну

Багато сучасних авторів уважають, що Павло вставив у своє послання, з деякими модифікаціями, текст, що вже існував раніше, а саме – якийсь допавлівський гимн. Попри те, можна припустити не більше ніж можливість цього, і, що вже напевне, можна також припустити, що якщо Павло і вставив такий текст у своє послання, то він створив його сам і вдало застосував усі докази авторства гимну на свою користь.

Концептуальне тло для гимну

Для пояснення концептуального тла гимну були запропоновані різноманітні варіянти: 1) типологія: Адам як прообраз Христа (пор. Рим. 5:12-21; 1Кор. 15:22,45); 2) постать Отрока Господнього від Ісаї (пор. Іс. 53:1-12); 3) гностичні або еліністичні міти. Однак неможливо наочно довести, що існував якийсь літературний зразок, який, як вважається, вплинув на весь гимн, що міститься в Посланні до филип’ян. Щонайбільше, ми можемо говорити про часткові збіги. Натомість гимн серед своїх витоків явно має концепції, відомі з єврейського та християнського Писань, а особливо щодо віри в смерть та воскресення Ісуса – це достеменний та первинний елемент у всій християнській традиції. Зобразити смерть Месії та, мало того, смерть на хресті, як приниження, є цілком природним (пор. 1Кор. 1:23). У 2Кор. 8:9, Гал. 2:20 та Еф. 5:2 знову виникає ідея добровільної видачі Христом Себе самого на смерть. Із одного боку, розглядати воскресення як звеличення так само природно (пор. Іс. 52:13; Рим. 1:4; 1Кор. 15:43; Дії 2:32-33). Для цього гимну ідея попереднього існування не є винятковою. Вона, принаймні завуальовано, присутня в Рим. 8:3; Гал. 4:4; 2Кор. 8:9, а явно – у Кол. 1:15-17; Ів. 1:1-18; 1:30; 8:58; Євр. 1:1-14. Особливо належну увагу потрібно звертати на те, що цю ідею необхідно пов’язувати з концепцією про Ісуса як Сина Божого, – факт, який коріниться в стражданнях самого Ісуса (Марка 14:36 – «Авва, Отче!»). З іншого боку, схема «добровільне приниження – звеличення» з’являється і в інших місцях Біблії (пор. Сир. 3:17-24; Мт. 23:12; Лк. 14:11 та 18:14).

Так само й проголошення Ісуса Господом, як уже було зазначено, стало загальновизнаним фактом у ранній Церкві. Про вселенське панування Христа можна прочитати в багатьох уривках із християнського Святого Письма (пор. Мт. 28:18; Дії 2:34-36; 1Кор. 15:23-28; Об. 1:5; 19:16). Усі ці елементи, відомі в традиції ранньої Церкви, були зібрані в єдину поетичну композицію, для того щоб розповісти про таємницю приниження Христа, яка привела Його до смерти на хресті та до звеличення у воскресенні.

Використання та інтерпретація Фил. 2:5-11 вийшли далеко за межі коментарів на Послання до филип’ян у цілому. Уперше даний уривок, здається, був процитований у листуванні християнських громад Ліона та Відня (текст зберігся у Євсевія, в «Історії Церкви» 5.1) і стосувався християнських мучеників. Найпершим автором, що часто використовував його у своїх творах, став Ориген, який тлумачив цей уривок здебільшого як розповідь про те, як Син Божий принизив Себе сам через інкарнацію в тіло людське (зв’язуючи в цьому тексті morphē doulou* з doulos** [* та ** – транскрипція грецьких термінів в англійському оригіналі книги] в Іс. 49:3). Указаний текст набув особливого значення в аріянських дискусіях IV ст. Аріяни найчастіше використовували саме другу частину гимну (Фил. 2:9-11) як доказ меншовартости сутности Сина Божого стосовно Бога Отця, хоч вони також інтерпретували morphē theou у сенсі нижчого за рангом Бога. Поборники нікейської ортодоксальности, а особливо Атанасій та Григорій Ниський, наполягали на повноті божества та водночас людськости Христа; обидва відзначали також значущість сотеріологічного звеличення Христа щодо Його людяності. Іван Золотоустий присвятив цьому тексту дві проповіді (6 і 7; PG 62, 217-238), давши йому дуже докладну та збалансовану інтерпретацію. Також цей гимн відіграв важливу роль у христологічних суперечках V ст. Тенденцією в несторіянстві стало наголошення на відмінності двох сутностей [Христа]; Кирило Олександрійський, який цитував указаний текст у своїх працях понад сотню разів, визнавав відмінність сутностей [Христа], але наполягав на єдиности «кінцевого суб’єкта» – особи Сина Божого.

Серед латиномовних богословів Псевдо-Амвросій та Пелагій залишаються єдиними патристичними авторами, які, свідомо відступаючи від попередньої традиції, вважали, що постать, зображена у Фил. 2:6-11, – це Христос у вигляді людини, хоча при цьому й не заперечували Христового божества. Цікаво відзначити, що Лютер, хоча і твердо дотримувався традиційної доктрини про незмінне божество Сина Божого, інтерпретував Фил. 2:6-11 як «опис відношення до земного втілення Христа». (Paul Althaus, The Theology of Martin Luther [Philadelphia: Fortress, 1966] 194-196). За словами Альтхауса, «із інтерпретацією Лютера погоджувалися і Кальвін, і найстаріші лютеранські екзегети, аж до Й. А. Бенґеля (J. A. Bengel), а також екзегети сучасні, як-от, А. Шляттер (A. Schlatter), та догматики, такі як А. Річль (A. Ritschl) і Вернер Елєрт (Werner Elert)».

2:12-18 – Закінчення настанови

3) Павло продовжує свою настанову, подаючи її в аспекті покори практичним потребам віри, що він уже підкреслював раніше. Для Павла спасення в один і той самий час є і чимось безоплатно отриманим вірними від Бога (Рим. 1:16; Фил. 1:28; Еф. 2:8), і чимось таким, над чим істоти людські мусять активно працювати, – тільки не силою своєю, а тому що Бог дає їм таку можливість. Павло рекомендує робити це «без нарікання та сумніву», натякаючи, таким чином, на ремствування народу Ізраїля в пустелі (Вих. 16:2), коли той перестав вірити в провидіння та силу Божу. А от згадку про «лукавий і розпусний рід» (в. 15) узято зі Втор. 32:5, де дано характеристику тому недовірливому народові. Однак у цьому випадку це згадка радше про язичницьке суспільство, в оточенні якого перебували тоді християни. Якщо вони залишаться вірними Слову, яке дало їм життя (тобто Євангелію), вони стануть бездоганними та щирими. Контраст між християнами та язичниками проілюстровано описом зірок, які блищать у темряві (пор. Рим. 13:12; 2Кор. 6:14; 1Сол. 5:4-5). Таким чином, вони будуть виглядати як «невинні діти Божі». Цим підкреслено моральний аспект буття дітей та спадкоємців (пор. Еф. 5:1).

Такого типу поведінка в день Другого Пришестя Христового «довершить радість» Павла, оскільки він побачить, що його робота не була марною. Тут він знову розглядає можливість своєї передчасної смерти (пор. 1:20-26) та прирівнює її до жертовного узливання. Узливання (вина, олії чи води) існували в ізраїльських жертвопринесеннях так само (пор. Чис. 15:1-13), як і в язичницьких. Віра филип’ян також зіставляється тут із чимось, гідним жертвопринесення та пожертвування. Павло говорить про радість. Мотивом для його радости є те, що він бачить тверду, результативну віру филип’ян, навіть коли усвідомлює, що може померти.

Попередній запис

Розділ 2:1-11

2:1-18 – Настанова жити в гармонії та безкорисливості Тут Павло промовляє особливо урочистим тоном, оскільки він розпочинає найважливіший фрагмент послання. ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 2:19-3:11

2:19-3:1а – Особиста інформація Цей фрагмент стосується деяких особистих питань у взаєминах Павла із филип’янами: спершу тут ідеться про відправлення ... Читати далі