Розділ 2:1-11

2:1-18 – Настанова жити в гармонії та безкорисливості

Тут Павло промовляє особливо урочистим тоном, оскільки він розпочинає найважливіший фрагмент послання. Цей фрагмент містить дуже наполегливу настанову та інспірований незвичайно вимогливою мотивацією – прикладом Христа (який наведено в христологічному гимні). Фрагмент поділено на три частини: 2:1-6, 6-11 та 12-18.

1) Настанова (2:1-5) починається чотирма засновками, які грецькою мовою виражено лише низкою речень в умовному способі, – факт, який годиться для різноманітних інтерпретацій, що виникають при застосуванні в перекладах різних дієслів. Цілком імовірно, що вони описують ті умови, які для Павла в ту мить є реальними. Перший засновок можна перекласти як «коли є в Христі яка заохота», маючи на увазі місію, яку довірив йому [Павлові] Христос. Другий засновок базований на любові [до Бога], яка поєднує Павла зі спільнотою та дозволяє йому звернутися до неї такими сердечними словами: «коли є яка потіха любови [до Бога]». Третій засновок говорить про те, що Павло й спільнота «ділять між собою» один і той самий Дух Божий (1Кор. 12:13; Еф. 4:4), тоді як четвертий промовляє про «співчуття та взаєморозуміння» [у І. Огієнка та І. Хоменка «серце і милосердя»] – якості, притаманні Богу, а також і нам; чесноти, які можуть мати й віруючі.

Оскільки такі умови є цілком реальними, то Павло використовує можливість настановити филип’ян на життя в гармонії та смиренності. У чотирьох реченнях він висловлює один і той самий базовий ідеал – поняття про гармонію у взаєминах усередині християнської спільноти. Це головний акцент настанови, і християнська громада Филипів, без сумніву, потребувала такої підтримки (див. 4:2). Намагаючись досягти вказаної гармонії, вони «довершать радість» Павла.

До цієї настанови додається ще один аспект – смирення. Спершу це виражено в негативній формі («Не робіть нічого підступом або з чванливости»), а потім у позитивній («але в покорі майте один одного за більшого від себе. Нехай кожен дбає не про своє, але кожен і про інших») (пор. Рим. 15:1-4; 1Кор. 10:24).

Перша частина цієї настанови закінчується христологічною мотивацією; до того ж вона викладена настільки стисло, що виникає можливість різних її інтерпретацій. Читачам щодо того, розуміти це як «[ви] один з одним» чи «[ви] між собою», рекомендується прийняти особисту точку зору (яка включає думки та рішення). Ця точка зору повинна, згідно з термінологією Павла, плекати «ті самі думки, що й у Христі Ісусі». Це можна розуміти або в сенсі прикладу (мати такі самі думки, що й Ісус Христос), або в сенсі єднання з Христом (мати такі самі думки, які повинен мати кожен, хто поєднується з Ісусом Христом). У результаті (оскільки відразу ж після цього Павло говорить про приниження, яких зазнав Христос) стає ясно, що позиція Христа є шаблоном для тієї позиції, яку повинен мати кожен християнин, із тієї причини, що він є християнином і він поєднаний із Христом.

2) Христологічний гимн є найвідомішою частиною Послання. Цьому уривкові присвячено величезну кількість літературних творів. Прийнято вважати, що цей текст має поетичну форму, яка проявляється в ритмі, паралелізмі, контрастах та урочистому тоні. Зазвичай його називають «гимн». Хоча існують і інші прийнятні результати досліджень, та, здається, найкраще тут відзначити дві строфи: 1) у 2:6-8 (про приниження Христа) та 2) у 2:9-11 (про Його звеличення). Перша строфа поділяється у свою чергу на дві частини або ж півстрофи: (А) 2:6-7аб та (Б) 2:7вг-8.

2:6-8 – Строфа перша. Приниження

Отже, півстрофа А (2:6-7аб). Перше речення встановлює «початкову точку» приниження Христа – це Його перебування в становищі Бога (буквально «перебуваючи у вигляді Бога» [у І. Хоменка «існуючи в Божій природі»]). Найдоречнішим тлумаченням слова «вигляд (зовнішній)» тут є поняття «становище, стан, роль, образ», тобто манера поводження, яка показує, хто є ким у даний момент. Антична християнська традиція справедливо вбачала в цій сентенції підтвердження Божої природи Христа: Він був Богом і, будучи Богом, мав можливість явити себе світові таким, яким був насправді. Уживаючи це слово в тому ж самому значенні, Павло говорить про «подібність [вірних] до [зовнішнього] вигляду [Христа]» у таких текстах, як Рим. 8:29 та Фил. 3:21. А з іншого боку, та сама ідея з’являється в наступному рядку, де йдеться про «рівність із Богом». Однак, перебуваючи в такому становищі, Христос не скористався з цієї рівности з Богом (дослівно, «не вважав за захват бути Богові рівним»), Бути рівним Богові означає, по суті, те саме, що й перебувати в становищі Бога, і це стосується не тільки божественної сутности Сина Божого, а також і того високославного становища, на яке Він міг би претендувати як Бог.

У в. 7 з’являється основоположне дієслово: «Він умалив Самого Себе». Воно використане тут в абсолютному значенні, без указівки на конкретний об’єкт; цей вираз є еквівалентом до «Він повністю принизив себе». Також це можна зрозуміти як «Він відмовився від усього, що мав», і в цьому випадку це може означати тільки те, чого Він, як було зазначено вище, не використав задля Себе, а саме можливости бути рівним Богові, опинитися в тому високославному становищі, яке є частиною Його Божої природи.

«Прийнявши вигляд раба»… Словом «раб» цей гимн прагне відобразити конкретний спосіб який Христос вибрав щоб стати людиною: абсолютне зречення почестей, влади, багатства та цілковито принижуючись аж до найганебнішої смерти. «Вигляд раба» контрастує з проголошенням Ісуса Господом у другій частині гимну. Як і в 2Кор. 8:9, тут Павло має на увазі не втілення загалом, а те, в якій конкретно формі це відбулося. Тут уже проглядається натяк на покору, про яку детальніше буде згадано в другій півстрофі.

Півстрофа Б (2:7вг) знову підтверджує людське становище Ісуса двома сентенціями, які буквально перекладаються як «… ставши подібним до людини. Подобою явившись як людина…». У цих сентенціях Павло хоче виразити, що Христос став рівним усім людям; Він став жити й поводитися по-людському. Його приниження досягло крайности: Він «бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної». Даний текст звеличує добровільний характер такого вчинку: Христос принизив Себе, ставши покірним. Смерть на хресті є найвищим вираженням приниження, особливо для громадян Риму: це була смерть, власне, для рабів та іноземців.

2:9-11 – Строфа Друга. Звеличення

Друга строфа починається зі слова «тому», і присутній тут суб’єктний перехід є шаблонним: від «Бога» і до «кожного язика» в кінці. Звеличення Христа з’являється тут як відповідь Бога на те приниження, яке добровільно вибрав для Себе Христос. Це дійство Бога тут описано двома дієсловами: у першу чергу «Бог повищив Його» (див. також Ів. 3:14; 8:28; 12:32; Дії 2:33; 5,31), а другий аспект такого звеличення – «і [Бог] дав Йому Ім’я, що вище над кожне ім’я». Тепер звеличення Христа символізується даванням Йому імени – не особистого імени «Ісус», яке Він уже мав під час Свого приниження, а «титулу», щоб показати новий стан, в якому Христос тепер перебуває. Цей «титул» описує нову дійсну сутність Христа як високославну, як стан, що вивищує Його над усіма іншими істотами. Цей титул буде пояснено у в. 11.

Дарування цього титулу реалізується не через потаємне спілкування з Богом, а навпаки, публічно: «Щоб перед Ісусовим Ім’ям вклонялося кожне коліно небесних, і земних, і підземних, і щоб кожен язик визнавав: Ісус Христос то Господь, на славу Бога Отця!». Усі розумні істоти, ангели, люди та породження Шеолу надають Йому таку ознаку свого поклоніння перед Ним. Мова, яку тут ужито, без сумніву, є нагадуванням про Іс. 45:23, де Ягве проголошено як єдиного Бога – єдиного, Який може принести спасення: «Усяке коліно вклонятися буде Мені, усякий язик присягне».

Це визнання полягає в тому, «що Ісус Христос є Господь». Господь (kyrios) – це титул, даний Ісусові для Його прославлення, титул, який показує верховенство влади Ісуса. Це більше, ніж почесний титул, оскільки він нагадує характерний титул Бога в Біблії. Таке визнання дається «на славу Бога Отця», Який є автором звеличення Христа. І тут не стоїть питання про те, чи віднині Христос посідає місце Свого Отця. Бог Отець і надалі залишається Початком і Кінцем усього сущого (пор. Рим. 11:36).

Гимн представляє це звеличення Христа як щось уже звершене. Для Павла вирішальною подією, що була протиставленням смерті Христа, є Його воскресення (пор. Рим. 4:25; 6:3-5,9-10; 1Кор. 15:20-28; Еф. 1:19-20; Кол. 1:18). Хоча Павло зазвичай не згадує про воскресення за допомогою дієслова «звеличити» (як це зроблено в Діях 2:33 та 5:31 [у І. Огієнка там, відповідно, «вознести» і «підвищити»]), та можна припустити, що, на думку Павла, це звеличення дійсно добре співвідноситься з воскресенням Христовим.

Попередній запис

Розділ 1

1:1-2 – Привітання У згадане привітання включено також Тимофія, який того часу був компаньйоном Павла (пор. 2:19-23) і якого знали ... Читати далі

Наступний запис

Розділ 2:12-18

Походження гимну Багато сучасних авторів уважають, що Павло вставив у своє послання, з деякими модифікаціями, текст, що вже існував раніше, ... Читати далі