1:1-5 – Передмова; привітання
Згадка про відправника (та інших осіб), одержувачів, а також благословення є елементами, звичними для послань апостола Павла. Тож вони присутні й тут. Попри те, уже з самого привітання читач розуміє, що даний лист стосується делікатної теми. У в. 1 Павло представляється нам титулом «апостол». Апостол був, так би мовити, делегатом чи послом з усіма офіційними повноваженнями. Зауваживши на додачу, що апостолом його йменував безпосередньо Ісус Христос, а не людське оточення, він відразу ж натякає на принципові питання, які й спричинили появу цього послання. З одного боку, Павло захищає свій авторитет апостола, який у той час викликав певні сумніви; з іншого ж – оскільки він був обраний безпосередньо Богом, а не людським утручанням, то цим він непрямо вводить себе в суперечку про Божу благодать і Закон.
Стародавнє формулювання, яке нагадує про спокутування («що за наші гріхи дав Самого Себе») та наступна фраза («щоб від злого сучасного віку нас визволити») дають нам певне уявлення про богословську систему Павла, зосереджену на смерті та воскресенні (в. 1) Ісуса заради звільнення тих, хто обирає для себе таке саме життя у вірі. Від самісінького початку послання Павло нагадує своїм адресатам, що вони були вже звільнені від того світу гноблення, в якому жили і продовжують жити досі. Очевидно, що питання тут полягає не в ізоляції їх від світу, а в тому, чи брати їх на борт корабля під назвою «Визволення», що вирушає в плавання цим байдужим до них світом. Дієслово «звільнити» (чи «визволити») несе в собі як аргумент нагадування про Вихід. Таким чином, згадка про минуле й нинішнє визволення завершує це привітання вознесенням хвали Богові.
1:6-10 – Exordium, або Вступна частина
Павло відразу ж переходить до суті. Він пропускає звичайне в таких випадках славослов’я на адресу релігійних громад за зміцнення їхньої віри, а натомість докоряє їм за те, що нині вони дозволили собі так швидко опинитися під впливом тих, хто спотворив Євангеліє, Благу Звістку про Ісуса Христа. Вони ж були настільки піднесені через усвідомлення факту свого нового життя в Христі (3:35), що тепер Павлові здається просто неймовірним, що вони змогли забути той свій стан. Він не говорить у чому полягає помилкове висвітлення, якого його опоненти («деякі є, що вас непокоять», в. 7) надали були його посланню. Він лише підкреслює різницю між ними та галатами, які навернулись до Бога після того, як були покликані «Христовою благодаттю» (в. 6). Така ситуація є настільки критичною, що Павло двічі проклинає кожного (у тому числі й себе, свій власний народ чи навіть ангела), хто може неправильно тлумачити Євангеліє, проголошене ним раніше (вв. 8-9). Прокляття означає тут цілковите засудження. Павло вважає важливим прояснити той факт, що його щире ставлення до неєвреїв існує не через його бажання догодити всім, як дехто, можливо, міг подумати, а радше тому, що він при цьому слідував Божій волі, оскільки сам тепер був Божим слугою.
1:11-24 – Боже покликання
Про вірогідність його проповіді свідчать не стільки слова, скільки переміна в житті людей. Павло насамперед викладає своє бачення Благої Звістки, розповідає історію свого життя. Через усю його розповідь червоною ниткою проходить одночасно і виклад його власної богословської системи, та опис конфліктної ситуації. Отже, у цьому привітальному фрагменті впадають в око три елементи:
1) Павло підкреслює ту істину, що його Євангеліє походить від самого Бога, а не від людей. І для нього настільки важливо уточнити цю істину, що він двічі вказує на те, що його Євангеліє походить не від людей (в. 11), і вдруге зауважує, що це Євангеліє відкрилося йому «відкриттям Ісуса Христа» (в. 11), оскільки Син був йому об’явлений через Бога (в. 15-16). Отже, будучи впевненим у викладеному, Павло не вважає себе зобов’язаним давати звіт за свої дії єрусалимським патріархам (хоч вони були найшанованішими серед апостолів). Оскільки Бог «уподобав виявити» в Павлові «Сина Свого», щоб «благовістив я Його між поганами» (в. 16), то Павло продовжує свою місію. Розширення ним розуміння «Месії» до «Сина Божого» універсалізує Євангеліє.
2) Павло свідчить про своє навернення (вв. 13-16). Немає значення, скільки разів він може підтверджувати той факт, що його владу надано йому зверху, та якщо правил цього нового життя не дотримуватися в повсякденні, всі його міркування нікому не будуть потрібні. Навернення Павла було радикальним. Із гонителя, руйнівника та співучасника у вбивствах (Дії 8:1), який тоді щиро вважав, що має діяти згідно зі звичаями своїх предків, він змінився на оповісника Благої Звістки як серед євреїв, так і серед неєвреїв. І через таку його радикальну зміну возрадувалися переслідувані ним релігійні громади Юдеї (1:24). Його палка ревність щодо Закону перетворила його на такого ж його противника. Павло розумів, що означає скоритися Закону. Але якщо цієї покори Законові дотримуватися сліпо, то не залишається місця для благодаті, і тоді вона стикається з небезпекою втратити своє первісне значення.
3) Третій елемент (що спостерігається у в. 18) може вказувати на дві ситуації, залежно від двох різних точок зору – Павла та галатів. Згідно з його власним свідченням, Павло зовсім не зневажає єрусалимських патріархів. Хоч він і був «покликаний благодаттю Божою» (в. 15) «від утроби матері», як деякі з пророків, та після перебування протягом певного часу в Аравії й Дамаску він захотів зустрітися з Петром (Кифою). (Цікаво, про що вони розмовляли протягом тих п’ятнадцяти днів, що були разом.) Також він шукав зустрічі з іншими апостолами. Однак ми не знаємо, чому він зустрів лише Якова. Через чотирнадцять років по тому він повернувся до Єрусалима, щоб знову отримати визнання від єрархів християнської спільноти (2:1-10). Щодо галатів, то Павло хотів допомогти своїм читачам побачити, що його Євангеліє було законним у Божих очах та у свідомості церковної влади в Єрусалимі. Щоб підкреслити надзвичайну важливість усвідомлення цього, Павло вдається до священної клятви, як показано в 1:20. Павло не хоче вступати в конфлікт із єрархами, за винятком тих випадків, коли ці авторитетні особи поводяться неоднозначно в тому, що стосується євангельської свободи. Цей автобіографічний фрагмент містить доволі достовірні дані щодо перебігу еволюції Павла як апостола.
