Розділ 2:1-10

Собор в Єрусалимі

Другий візит до Єрусалима ясно демонструє галатам та групі опонентів, «що прийшли підглядати» до християнської спільноти, що апостольську місію Павла серед неєвреїв визнали навіть патріярхи Єрусалима під час знаного примирення. Після стількох років апостольського служіння в різних регіонах Римської імперії Павло відчув необхідність відвідати Єрусалим, для того щоб уточнити деякі моменти стосовно своєї діяльности серед неєвреїв. Він повідомляє, що пішов туди «за відкриттям» (в. 2). На той час Євангеліє вже поширилося на декілька громад за межами Єрусалима, після чого в самому Єрусалимі розпочалися гоніння на християн, під час яких було замучено Степана (Дії 8:1). Очевидно, що одне з найперших обговорень мало стосуватися чоловічого обрізання. Для послідовників юдаїзму було природно, що новонавернені чоловіки-неєвреї мали слідувати юдейській традиції та дотримуватись Закону. І неможливо було уявити суспільне мирне проживання з ними без обрядів очищення. Павло ж, у свою чергу, стверджує, що Бог із милости Своєї й без того прийняв кожного лише через посередництво Ісуса Христа та без необхідности виконання ними інших вимог. Ця суперечність, безумовно, мусила розвинутись у серйозну проблему, яку в подальшому обов’язково довелося б обговорити на соборі. Дії 15 говорять про цей собор дещо іншими словами. Павло відвідав його в супроводі Варнави й Тита. За свідченнями Луки, Варнава знайшов Павла в Тарсі, щоб супроводити його до Антіохії (Дії 11:25), і, можливо, саме він привів тоді Павла до старших в Єрусалимі (Дії 9:27). Тит був християнином, новонаверненим із греків, необрізаним Павловим помічником (в. 3). За словами Павла, пояснивши суть свого Євангелія старшим (Якову, Кифі та Іванові), він міг переконати їх в автентичності власного пастирського служіння. Ні до чого не зобов’язуючи навернених ним (в. 6), тобто ні до обрізання, ні до сліпої покори Законові, вони визнали за Павлом Дар Божий для оповіщення Благої Звістки неєвреям. Одним із конкретних доказів такого визнання стало те, що старші не зобов’язали Тита обрізатися (в. 3). Остаточно узгодивши все між собою та скріпивши договір «на знак єдности» рукостисканням, вони розподілили місії: Павло буде опікуватися неєвреями, а єрусалимські апостоли – євреями, але обидві сторони зобов’язувалися проявляти турботу про єрусалимських бідняків (2:10). Той факт, що Павло згадує тільки цю місію як свою власну («нашу»; «тільки щоб ми пам’ятали про вбогих, що я й пильнував був чинити таке», в. 10), не скасовує зобов’язання щодо бідних із боку тих, хто лишається в Єрусалимі. Згідно з викладом Луки, новонаверненим неєвреям було нав’язано певні правила стосовно харчування (Дії 15:29), але в Посланні до галатів Павло про цю вимогу не згадує.

Павло виконав своє завдання в Єрусалимі, хоча й не всі суперечності було залагоджено. Він повинен був залишатися твердим перед лицем деяких «прибулих фальшивих братів, що прийшли підглядати» до християнської спільноти (в. 4) і які не були згідні з його Євангелієм, бо несхвально ставились до відмови від юдейського Закону та обрізання. Павло вживає щодо них доволі сильні вирази: вони «прийшли підглядати нашу вільність, яку маємо в Христі Ісусі, щоб нас поневолити» (в. 4). У цьому фрагменті Павло визнає Якова, Кифу та Івана за визначних і поважних «стовпів» християнської спільноти, але декларує себе рівним їм у владі. Оскільки авторитет цих апостолів в Єрусалимі та за його межами давно був визнаний серед християнських громад, Павло, можливо, бачив небезпеку у своєрідній канонізації цих лідерів. Із цієї причини він ставиться до їхньої влади, як до умовності, і стверджує, що «не дивиться Бог на особу людини» (в. 6). Той факт, що ім’я Петро згадується тільки у вв. 7 та 8 (як не дивно, тут його не названо Кифа, як у всіх інших фрагментах послання), і що Павло ставить сам себе на один із ним рівень, посилаючись у цьому питанні на волю Божу щодо них обох, указує на те, що вже тоді авторитет Петра серед християн мав загальне визнання. Павло вимагає для себе такого самого авторитету – не для підвищення особистого статусу, а тому, що перед Богом «нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі» (3:28). Галати могли залишатися спокійними: Євангеліє, яке вони почули від Павла, було законним, тому що мало Боже походження і його на Єрусалимському соборі схвалили «стовпи Церкви».

Зобов’язання пам’ятати про бідних (в. 10) з’являється лише як незначне доповнення, але в реальному житті це було не так. Опікування над бідними є однією з ознак нового життя в Христі. Та значущість, якої Павло надає такій допомозі в інших своїх посланнях, доводить, що він дійсно докладав зусиль для сповнення цього зобов’язання (2Кор. 8:9). У результаті дій послідовників Ісуса до Єрусалима у великій кількості стали прибувати представники зневажених верств населення (бідняки, жінки, недужі). Цілком можливо, що різноманітні випадки голоду, які траплялися в той час, погіршили ситуацію до максимуму. Із цієї причини християнські громади різних міст імперії, навіть тих, які мали своїми членами осіб зі скромним достатком, як-от солуняни, змушені були ділитися зі своїми бідними «братами та сестрами» в Єрусалимі. На соборі конкретні приклади опікування не обговорювали. Проте багато разів, незважаючи на доктринальні розбіжності щодо обов’язку перед нужденними, домовленостей таки було досягнуто. Двічі при нагоді Павло стверджує, що визначальною істиною при цьому є ні обрізання, ні необрізання, але – віра, яка діє через любов (пор. 5:6).

Попередній запис

Розділ 1

1:1-5 – Передмова; привітання Згадка про відправника (та інших осіб), одержувачів, а також благословення є елементами, звичними для послань апостола ... Читати далі

Наступний запис

Розділ 2:11-21

2:11-14 – Конфлікт в Антіохії Усупереч домовленостям, досягнутим на соборі в Єрусалимі, поміж християнами єврейських традицій та неєвреями, вільними від ... Читати далі