- Argumentatio: «Промова безумця» (11:1-12:13)
Цю частину зі сорока шести віршів можна поділити так:
- а. Причини Павлового безумства (11:1-6)
- б. Апостолова фінансова незалежність (11:7-12)
- в. Емісари сатани (11:13-15)
- г. Другі роздуми про безумство (11:16-20)
- ґ. «Каталог пригод» (11:21-29)
- д. Конкретна «пригода» (11:30-32)
- е. Видіння та об’явлення (12:1-10)
- є. Заключні роздуми (12:11-13)
а. Причини Павлового безумства, 11:1-6
Апостол Павло розпочинає з досить м’якої оцінки свого ставлення: «трохи безумства», надіючись, що вірні будуть здатними потерпіти це (11:1). У всякому разі, нам не варто плутати це «безумство» із «глупотою проповіді» у 1Кор. 1:21; див. 1Кор. 1:18,23,25,27), через яку апостол Павло є «нерозумний Христа ради» (1Кор. 4:10). Застосовані тут грецькі слова (afron, afrosune) ніколи не мають позитивного значення в НЗ (див. Рим. 2:20; 1Кор. 15:36; Еф. 5:17; 1Пет. 2:15).
Це «безумство» можна пояснити як ревнощі Божі (в. 2а; див. 2Кор. 5:13), схожі на ревнощі батька, що мусить забезпечити незайманість доньки, яку віддає до шлюбу (в. 2,; тут: Христові) і боїться підступу супротивника (в. 3).
Наступі три вірші сповнені іронії, як і властиво «промові безумця», але ми не знаємо, наскільки кожен вірш означає те, про що говорить, бо Павлова іронія може, власне, бути дуже серйозною (якою вона є в 1Кор. 4:9-13). На мою думку, в. 4 необхідно сприймати як дуже іронічний, в. 5 – як майже неіронічний, а в. 6 – як лише наполовину іронічний. Для інших коментаторів, в. 4 і близько не є таким іронічним, а в. 6 є абсолютно іронічним.
Загальне значення в. 4 є зрозумілим: якщо вони терплять абикого, який проповідує абищо, їм слід також терпіти його! (див. вв. 19-20). Проблемою є значення, в якому опоненти говорять про «іншого Ісуса, іншого Духа, іншу Євангелію». Якби це насправді було так, апостол Павло не написав би 10:7 і 11:13,23. Але текст має умовну фразу, котра, мабуть, парирує аргумент, що він, Павло, не показує правдивого образа Ісуса, Який відомий їм краще з Палестини.
У 2Кор. 11:5, як і в 12:11, Павло стверджує, що він не нижчий за «передніших» апостолів. Це могла бути іронія, яка посилається на тих, які згадані в 2Кор. 11:13-15. Деякі інші, і я також, розуміємо це за прикладом Гал. 1:17; 1Кор. 15:9-10 як відповідь на заперечення, що новоприбулий до християнства не може бути порівняний з «найвищими» апостолами Єрусалиму. Апостол Павло також міг щиро визнати, що він не блискучий у словах (11:6а; див. 10:10; 1Кор. 2:4), принаймні згідно з професійними стандартами того часу. Але він міг наголосити на своєму знанні (11:6б; див. 2:14; 4:6; 10:5) і своїй цілковитій прозорості (11:6в; див. 1:12-14; 5:11).
б. Апостолова фінансова незалежність, 11:7-12
Апостол Павло сприймає як образу той факт, що вони погано розтлумачили жест, такий важливий для нього, як його фінансова незалежність (див. 1Сол. 2:9; 1Кор. 9:15-18): він використовує дуже сильні, майже агресивні вислови: «гріх учинити» (в. 7), «себе впокорити» (в. 7), «оббирати» (в. 8), «плата» (в. 8), «бути тягарем» (в. 9), «відтяти причину» (в. 12). Його клятви також дуже сильні («Як правда Христова в мені»: в. 10; «Відомо те Богові»: в. 11), як і його повтори: «я Божу Євангелію благовістив» (грецькою: euaggelion eueggelisamen: в. 7), «а що я роблю, те й робитиму, щоб відтяти причину для тих, хто шукає причини» (в. 12). У біполярності смирення – піднесення (в. 7а) вони мали побачити образ Христа (див. 2Кор. 8:9; Фил. 2:8), а також унутрішню зв’язність проповідування Євангелія Божого даром (в. 7б; див. 1Кор. 9:18). Проблема в тому, що він брав гроші від інших (вв. 8-9) і його зречення від цього права було сприйнято як знак меншої любови (в. 10; див. 2Кор. 12:13); так само й те, що він не прийшов до них двічі (1:15-17). Та він наполягає на своїй загальній думці, що не хоче бути для них тягарем (в. 9б; див. 1Сол. 2:9), тепер із більшим обґрунтуванням, бо він має зривати плани тих, які хочуть, щоб він був, як вони (в. 12).
в. Емісари сатани, 11:13-15
За допомогою сильніших фраз апостол Павло висловлює свій гнів на тих, хто його дискредитував: вони неправдиво вдають із себе апостолів Христа (в. 12) і слуг праведности (в. 15; див. 3:9; 5:21; 6:7), як і сатана трансформується в ангела світла (в. 14). Проблемою в цьому риторичному й іронічному контексті, залишається зрозуміти, ким вони насправді були, і кого насправді вдавали. Деінде апостол не заперечує, що вони є «Христові» (10:7) і «слуги Христові» (11:23), і єдине конкретне звинувачення супроти них, яке чуємо – це те, що вони «фальшують» (2:17) Боже Слово або «перекручують» (4:2) його, тобто, передають його недостатньо чисто. Але факт, що вони не визнавали апостольський характер Павла, чим заробили собі визначення «неправдиві посланники» («фальшиві апостоли» в загальному значенні, як у 2Кор. 8:23; Фил. 2:25). Інше питання – це те, чи вони вдавали з себе «апостолів» у конкретному значенні, яке знаходимо в 1Кор. 15:7,9; Гал. 1:17,19. Ми сильно в цьому сумніваємося.
г. Другі роздуми про безумство, 11:16-20
Саме через те, що він розуміє, що зайшов надто далеко у своїй критиці, апостол повертається до теми «безумства», не заявляючи про нього категорично: «хай ніхто не вважає мене за…» (11:16а), «прийміть мене бодай як…» (в. 16б), «в безумстві…» (в. 17б). Він визнає певне безумство, у тому сенсі, що не каже «в Господі» (в. 17а; див. 2Кор. 10:1; Рим. 12:14,17; 1Сол. 5:15), але склалася ситуація (див. 2Кор. 5:12; 11:12), на яку не може реагувати без хвальби (в. 17б). В усякому разі, різниця є: інші хваляться «тілом» (в. 18а); апостол Павло просто хвалиться (в. 18б; див. 1:12,17; 5:16; 10:2-3). Легше зрозуміти, чому він звинувачує їх у тому, що вони хваляться «тілом»: вони хвалилися «чужими трудами» (10:14-16), вони очорнили його своїми пустопорожніми аргументами (11:7,12), вони були зверхніми (вв. 19-20). Не так легко зрозуміти, чому він звинувачує себе в тому, що не каже «в Господі». Тут більшу вагу мусить мати порівняння з «лагідністю й ласкавістю» (земного) Христа (10:1). У такому значенні помічаємо, що таке визнання з’являлося після прямих нападків його опонентів (див. 2Кор. 11:1 після 10:18; 11:16 після 11:13-15; 11:21,23б у наступному каталозі; також 5:13 після 5:12). Він хотів би говорити без слів (див. 5:12) або говорити лише за себе, але його спільноти, здається, розуміють лише мову порівняння. Наступні два вірші виражають це саркастично: вони такі «мудрі» (в. 19; див. в. 4), що йтимуть лише за безумними, які всіляко їх принижують (в. 20).
ґ. «Каталог пригод», 11:21-29
Після стислого вступу (в. 21) каталог безперервно продовжується від в. 22 до в. 29. Між вв. 23б і 29 він стає компактним поясненням в. 23а («Слуги Христові?… більш я»). Ця частина каталогу перебуває в чіткому паралелізмі з 2Кор. 6:4-10; 4:7-12 і 1Кор. 4:9-13. З іншого боку, в. 23а належить до низки, в якій апостол заявляє, що він також є євреєм, ізраїльтянином, потомком Авраама (в. 22).
Самозвинувачення в «безчесті», (в. 21а) та «безумстві» (в. 21 в) не може стосуватися лише в. 22 (його єврейського стану; див. більше Рим. 11:1-2, аніж Фил. 3:7-8), бо найсильніша фраза («Говорю нерозумне», в. 23б) стосується факту, істотного для його самопізнання: він – слуга Христовий. Тому єдиною болісною річчю для апостола Павла може бути порівняння з іншими («Коли хто відважиться чим, то скажу», в. 21б).
Щодо конкретних «пригод», то помічаємо, що в 2Кор. 6:5 знаходимо три перших пригоди, висловлені такими ж словами («праці, рани, в’язниці», в. 23в-д), плюс іще дві, які знаходимо у в. 27 («недосипання, голод»), У 1Кор. 4:11, у вигляді відповідних похідних дієслів (в українській Біблії, крім дієслів, там іще є прикметники – прим. пер.), знаходимо решту в. 27 («виснаження та праця… голод й спрага… холод та нагота»); цікавішим є те, що «часто при смерті» в. 23 з’являється у формі однини в 2Кор. 1:10 і 4:12, у схожій формі – в 4:10, і у формулі «мов на смерть засуджених» – у 1Кор. 4:9.
Окрім того, наш текст додає дуже конкретні автобіографічні примітки: судові покарання – п’ять раз по сорок ударів без одного від євреїв (в. 24) плюс три побиття киями і одне каменування (в. 25б); на воді – три кораблетрощі, одна з яких тривала понад добу (в. 25в-г), річкові небезпеки (в. 26б), небезпеки на морі (в. 26ж); на землі – часті подорожі (в. 26а), небезпеки від розбійників (в. 26в), небезпеки в місті й пустині (в. 26е-є); через недоброзичливість інших – небезпеки від земляків (в. 26г; див. в. 24), поган (в. 26д) і братів фальшивих (в. 26з). Значимішою для нього є менш видовищна «пригода», що відбувається в його душі (в. 28а): журба про всі Церкви (в. 28б), через яку він розглядає проблеми кожного як власні (в. 29).
Ключ до розуміння цілої промови полягає в тому факті, що тут апостол Павло не перелічує жодних чеснот (як робив це в 2Кор. 6:4в. 6а,г,е). Значення може бути таким, що тут апостол жодним чином не звеличує власні діла, а радше – Божий захист (що означає його доручення: див. 10:18). У вв. 28-29 він показує, як любить їх «любов’ю Христа Ісуса» (Фил. 1:8), як він породив їх як правдивий батько (1Кор. 4:15) і постійно народжує їх знову (Гал. 4:19). Як об’єднаний із Христом, він може заявляти і про своє доручення.
д. Конкретна «пригода», 11:30-32
Фінальний епізод (вв. 32-33), підтверджений урочистою клятвою (в. 31), поміщено під знаком немочі (в. 30) – звісно ж, не моральної немочі, а безчестя через те, що йому довелося втікати, а також немочі посміховища (втекти в коші!, в. 32), як тоді, коли непрофесіонала змушують грати в театрі (див. 1Кор. 4:9-10). Саме тоді, як у попередніх віршах, він наголошує на Божому захисті (в. 33).
Тему «апостольської немочі», яка, на мою думку, починається тут, буде розвинуто в 2Кор. 12:5-10. Дозвольте лише сказати, що неміч не розглядається як така: вона є способом, яким апостол Павло «з’являє» всьому світові смерть Христа (див. 5:10). Інакше кажучи: його неміч є Христовою, як і його страждання (див. 1:5). Тому вона також представляє Боже доручення (див. 10:18).
