Друге послання до коринтян 10-13: Апологія апостола Павла
Глави 10-13 складають дискурс із чотирьох глав. Апостол Павло є не лише його автором, а й суб’єктом (див. «я» у 10:1; 11:16,18,21-23,29; 12:11,13,15-16,20; «ми», яке або означає, або включає апостола Павла, у 10:7,13; 11:12,21; 4:6,7а-б,9). Неважко уявити, що ці глави є листом (можливо, вони ним були, як ми вже казали), в якому після звертання, котре втрачено, йде exordium у піднесеніших тонах: «А я сам, Павло…» (2Кор. 10:1; див. Гал. 1:6). Exordium завершується, як і розпочався, говорячи і про його відсутність, і про його присутність (10:1,11).
У центрі цього дискурсу заходимо чітко виокремлену частину: «промова безумця» (Narrenrede). Зрозуміло, де вона починається (11:1: «О, коли б потерпіли ви трохи безумство моє!»), і де вона сповіщає про свій кінець (12:11: «Хвалячися, я став нерозумний»), хоч вона продовжується аж до 12:13 за допомогою концентрованого резюмування сказаного (порівняйте 12:11а із 11:5-6; 12:12а із 11:23-33; 12:11б із 12:1-4; 12:13 із 11:7-12).
Після цієї «промови безумця» підходимо до двох епістолярних фіналів, які починаються фразою: «Ось утретє готовий прийти я до вас» (12:14 і 13:1).
«Промова безумця» логічно становить argumentatio дискурсу. Та частина, що залишилася (10:12-18), потенційно грає роль propositio, і блискуче виконує її у формі п’яти контрапозицій («не… та/але/а…» у 2Кор. 10:12-15,18), коментуючи біблійний принцип: «А хто хвалиться, нехай хвалиться в Господі!» (10:17). Що цікаво, остання з цих контрапозицій («Бо достойний не той, хто сам себе хвалить, але кого хвалить Господь!», в. 18) також уписується в дискурс між 3:1 і 6:10 (див. «поручати самих себе» в 3:1; 4:2; 5:12; 6:4).
Так ми маємо:
- Exordium (10:1-11)
- Propositio: Поручені Господом (10:12-18)
- Argumentatio: «Промова безумця» (11:1-12:13)
- Перший епістолярний фінал (12:14-21)
- Другий епістолярний фінал (13:1-13).
Деякі з цих частин вимагатимуть подальшого поділу, який буде належно подано.
- Exordium (10:1-11)
Глава починається так, наче вона є благальною частиною листа (в. 1а; див. Рим. 12:1а), але одразу ж стає апологією. Навіть коли він пригадує «лагідність і ласкавість» (земного) Христа (в. 16), апостол Павло виставляє свою слабкість у вигідному світлі. На початку й укінці exordium апостол п’ять разів (вв. 1в,2,9-11) говорить про контраст між своїм покірним візитом і своїм сміливим листом, найімовірніше, творячи алюзію на «проміжний» візит, під час якого він стерпів образу (див. 2:5,10; 7:12) і не відповів різко, що зробив пізніше в листі (див. 2:4; 7:8,12).
Щоб помилувати їх (див. 1:23), він принизився. Якщо вони змусять його принизитися тепер, він готовий діяти дуже сміливо (в. 2а; див. 1Кор. 4:21) супроти тих, які кажуть, що він «поступає за тілом» (в. 2б; 1:17; 5:16), тобто, заради людської поваги. Ці глави показують особливу сміливість, атакуючи його опонентів із самого початку.
Апостол Павло говорить про свою місію в загальному, розрізняючи жити в тілі (див. 4:11) і діяти (воювати!) згідно з тілом (10:3); він описує свою зброю (10:4а; див. 6:7) і говорить про євангелізацію у вигляді «зруйнування твердинь» (10:4б-5а; див. 2:14; 4:6, де говорить і про «знання Бога»). Проте, додає він, тією ж зброєю він готовий карати непослух опонентів, цьому сприятиме послух більшости його вірних (10:6).
Після люфт-паузи (якої вимагає врочистість останніх фраз) апостол порівнює себе зі своїми опонентами: спочатку просить, щоб його авдиторія розглянула самоочевидне (10:7а), і, нібито, він є скромним: він також Христовий (2Кор. 10:76; див. 11:13,23). Друге – це піднесеніша, конкретніша хвала (2Кор. 10:8а; див. «хвалитися» в 1:12,14; 5:12; 7:4,14; 8:24; 9:3) із не меншою впевненістю (2Кор. 10:8г; див. 7:14; 9:4): влада, яку Господь дав йому, може також бути використана для того, щоб домогтися послуху (2Кор. 10:8; див. 13:10).
- Propositio: Поручені Господом (10:12-18)
Propositio розпочинається з іронії: апостол не мав би сміливости порівнюватися з іншими (10:12а – і все ж, він наважується! – див. у 2Кор. 2:17; 3:1; 4:2; 5:12; 10:7-8, але ще більше попереду). Далі текст представляє низку з п’яти заперечних фраз, після яких ідуть протиставлення («не… та/але/а…»: 2Кор. 10:12-15,18; див. 10:16). У першій частині кожної фрази можемо побачити алюзію на те, що роблять опоненти, і чого апостол Павло не робить; у другій частині бачимо опис того, що робить Павло, за винятком першої контрапозиції, якщо сприйматимемо як автентичні слова переходу між віршами 12 і 13: «Їм бракує глузду. Ми ж…» Але це також є альтернативою з позиції критики тексту – вилучати ці слова, відновлюючи паралелізм. Усупереч більшості доказів у рукописах і сучасним ученим, ми схильні усувати ці слова: без них фраза надто смілива, щоби бути придуманою кимось іншим (і бути введеною туди, куди так добре вписується структурно). У цьому разі значенням було б таке, що апостол Павло знаходить у собі (а не в порівнянні з іншими) міру свого положення (2Кор. 10:12б; див. Гал. 6:4).
Залишаючи це питання осторонь, чого апостол Павло не робить – це того, що не поручає самого себе заради самого себе (10:12а,18а; див. 3:4; 5:12а), не хвалиться надмірно (10:13а), не розтягається над міру, як той, хто не прибув до них (10:14а), не хвалиться чужими трудами (10:15а), речами, котрі зробили інші, чи котрі їм приписують (10:16б). Згідно з другою частиною порівнянь, те, що Павло таки робить – це хвалиться за мірою правила, що його Бог призначив як міру (10:13б), хвалиться тим, що прибув із Євангелієм швидше, ніж інші (2Кор. 10:14б; див. 1Кор. 4:15), і, якщо в цьому регіоні все продовжуватиметься сприятливо, він має надію проповідувати Євангеліє поза ними, проводячи євангелізацію деінде (2Кор. 10:15б-16а; див. Рим. 15:20,23-24).
Для апостола, усе це називається «хвалитися в Господі» (10:17), бо він розуміє, що жодна з цих переваг над опонентами не є його ділом (див. 2Кор. 3:3,5; 6:7; 10:4; 1Кор. 15:10), а хвалиться тільки тим, що Христос сподіяв через нього (див. Рим. 15:17-18), інакше кажучи, Божим порученням (10:8б). Згідно зі згаданою альтернативою з позиції критики тексту, це називається по-іншому: міряти самого себе самим собою та порівнювати самого себе із самим собою, залишаючи інших (див. опис «інших» у 10:15-16) осторонь.
