Виноград і вино (продовження)
Тоді як історія в Кані Галилейській оповідає про плід виноградної лози з її багатою символікою, у 15 главі Євангелія за Йоаном Ісус – у контексті прощальних розмов – підхоплює прадавню традицію образу виноградної лози і завершує закладену в ній візію. Щоб зрозуміти цю промову Ісуса, необхідно розглянути принаймні один основоположний старозавітний текст на тематику виноградної лози і коротко роздумати над спорідненою синоптичною притчею, що підхоплює і видозмінює старозавітний текст.
В Іс. 5:1-7 ми натрапляємо на пісню про виноградник. Мабуть, пророк заспівав її на святі Куренів (Кучок), у веселій атмосфері, притаманній семиденному святкуванню цього свята (пор. Втор. 16:13-15). Можна собі уявити, як на майданах між куренями з гілок відбувається пишне частування, і ось появляється пророк, входить між святкуючих та оголошує про те, що хоче заспівати пісню про свого друга та його виноградник.
Усі знали, що «виноградник» був образом нареченої (пор. Пп. 2:15; 7:13); тому вони сподівалися розваги, що пасувала атмосфері свята. Пісня й починається добре: друг володів виноградником на плідному ґрунті, в якому він вирощував відбірну лозу, для процвітання якої що він тільки не вигадував. Але потім настрій змінюється: виноградник розчаровує, і приносить не добірні плоди, а лише неїстивні, малі, тверді, кислі. Слухачі розуміють, що це означає: наречена була невірна, не виправдала довіри і надії, не виправдала любові, якої сподівався товариш. Яке продовження цієї історії? Товариш віддає свій виноградник на поталу – віддає наречену на безчестя, яке вона заподіяла сама собі.
Тепер стає зрозуміло: виноградник, наречена – це Ізраїль, це самі присутні, яким Бог у Торі дарує шлях праведності, яких Він любив і для яких Він вчинив усе, а вони відповіли Йому гріхами та кривдою. Лірична пісня стає погрозою судом. Вона завершується похмурою картиною – баченням покинутості Ізраїля Богом напризволяще, за якою на цей час не видно жодної обітниці. Окреслюється ситуація, яка, здійснившись потім, так описується у нужді та в плачі перед Богом у псалмі 80: «Вирвав єси з Єгипту лозу виноградну, прогнав народи, щоб її насадити; приготував Ти для неї місце… Навіщо розвалив Ти огорожу її, що й обривають її всі перехожі…» (стихи 9-15). У псалмі плач стає проханням: «Навідайсь до лози цієї, до пагінця, що Твоя правиця посадила… Господи Боже сил, обнови нас, засяй Твоїм обличчям, і ми спасемося!» (стихи 15-20).
Після всіх історичних змін від часу полону ця ситуація все ще знову наново повторювалася, коли жив Ісус і промовляв до совісті Свого народу. У пізнішій притчі, вже незадовго до Своїх страждань, Він знову, у зміненому вигляді, підхоплює пісню Ісаї (Мр. 12:1-12). Щоправда, в Його словах вже немає виноградника як образу Ізраїля; Ізраїль радше тепер представляється орендарями виноградника, пан яких від’їхав і здалека вимагає належний йому урожай плодів. Історія про завжди нову боротьбу Бога за Ізраїль і з Ізраїлем зображена послідовністю «слуг», що приходять за дорученням господаря, щоб забрати орендну платню, тобто відповідну частину плодів. Історія пророків, їхні страждання та марність їхніх зусиль проблискують у розповіді про зневаження, ба убивство слуг.
Нарешті, власник, роблячи останню спробу, посилає свого «улюбленого сина», нащадка, який може висунути претензію на орендну платню і перед судами, тож має право сподіватися на повагу. Відбувається протилежне. Орендарі вбивають сина, саме тому, що він є нащадком; так вони остаточно хочуть заволодіти виноградником для себе. Ісус продовжує в притчі: «Що, отже, зробить господар виноградника? Прийде, вигубить виноградарів, а виноградник віддасть іншим» (Мр. 12:9).
На цьому місці, як у пісні Ісаї, притча з уявної розповіді про минуле переходить у ситуацію слухачів. Історія раптово стає сучасністю. Слухачі знають: Він говорить про нас (стих 12). – Як зневажали і вбивали пророків, так хочете вбити Мене й ви: про вас Я говорю і про Себе.
Сучасне тлумачення закінчується в цьому місці, знову пересуваючи притчу в минуле; очевидно, вона все ж таки промовляє лише про тодішнє, про відкинення Благовісті Ісуса Його сучасниками; про Його смерть на хресті. Але Господь говорить завжди в теперішньому часі та для майбутнього. Він говорить саме з нами та про нас. Якщо розкрити свої очі, то хіба сказане не є справді зображенням нашої сучасності? Хіба це не є якраз логікою Новітнього часу, нашого часу: якщо ми заявимо про те, що Бог мертвий, то самі станемо богами. Врешті-решт, ми більше не є чиєюсь власністю; ми самостійні і володіємо світом. Ми нарешті можемо робити те, що нам подобається. Ми скасовуємо Бога; понад нами немає жодного критерію, ми самі собі критерій. «Виноградник» належить нам. Що тоді відбувається з людиною та світом, ми вже починаємо бачити…
Повернемося до тексту притчі. В Ісаї у цьому місці не було видно жодної обітниці; у псалмі, на тлі сповнення погрози, страждання перетворилося на молитву. Такою день у день є ситуація Ізраїля, Церкви й людства. Ми день у день стоїмо в темряві випробовування і можемо лише взивати до Бога: підніми нас знову! Але у словах Ісуса присутня обітниця – початок відповіді на прохання: навідайсь до лози цієї! Царство буде передане іншим слугам – цей вислів є як погрозою судом, так і обітницею. Він означає, що Господь тримається Свого виноградника, і що Він не прив’язаний до сучасних слуг. Ця погроза-обітниця стосується не лише панівних кіл, про яких і з якими Ісус говорить. Вона чинна і в новому Божому народі – хоча вона й не торкається цілої Церкви, але мабуть постійно торкається окремих місцевих Церков, як виявляють слова Вознесеного до Церкви в Ефесі: «Покайся і перші діла роби; а якщо ні – приходжу до тебе і здвигну світильник твій з місця його…» (Од. 2:5).
Але за погрозою і обітницею передання виноградника іншим слугам слідом йде обітниця набагато глибша. Господь цитує псалом 118:22-23: «Камінь, яким знехтували будівничі, став наріжним». Смерть сина не є кінцем. Убитий не залишається в смерті, не залишається «відкинутим». Він стає новим початком. Ісус дає зрозуміти, що Він Сам стане вбитим Сином; Він пророкує Свій Хрест і Своє Воскресіння та оголошує, що на основі Нього, вбитого і Воскреслого, Бог збудує нову будівлю, Новий Храм у світі.
Образ виноградника полишається в спокої і скасовується образом живої Божої споруди. Хрест є не кінцем, а новим початком. Пісня про виноградник не закінчується вбивством Сина. Вона відкриває горизонт для нової дії Бога. Зв’язок із Йо. 2, зі словами про зруйнування храму та його нову побудову є неосяжним. Бог не зазнає поразки; якщо ми невірні, Він усе ж таки вірний (пор. 2 Тим. 2:13). Він знаходить нові, більші шляхи для Своєї любові. Непряма христологія ранніх притч переходить тут на вищий рівень, у цілком відкритий христологічний вислів.
Притча про виноградну лозу у прощальних промовах Ісуса виводить усю історію біблійного мислення й мовлення поза виноградник і сягає найбільшої глибини. «Я є справжньою виноградною лозою», – каже Господь (Йо. 15:1). У цих словах насамперед важливе слово «справжній». Дуже гарно каже про це Чарльз Баррет: «Фрагменти сенсу, на які завуальовано вказувалося з допомогою інших виноградних лоз, Ним скасовуються і увиразнюються. Він є справжньою виноградною лозою» (цит. вид., с. 461). Але найважливішим у цьому реченні є вислів «Я є»: Син Сам ідентифікує Себе з виноградною лозою, Сам став нею. Він дав Себе посадити в землю. Він увійшов у виноградну лозу: несподівано по-новому підхоплюється таїнство Воплочення, про яке Йоан вів мову в Пролозі. Виноградна лоза – вже не просто створіння, на яке Бог поглядає з любов’ю, але яке може й знову вирвати і відкинути. У Сині Він Сам став виноградною лозою, ідентифікував Себе з нею назавжди і адекватно буттю.
Цю виноградну лозу більше ніколи не можна вирвати, більше ніколи не можна віддати на спустошення: вона назавжди Божа, через Сина в ній живе Сам Бог. Обітниця стала остаточною, єдність – незнищенною. Це великий, новий історичний крок Бога, який становить найглибший зміст притчі: Воплочення, Смерть і Воскресіння стають зримі у всій їхній глибині. «Бо Син Божий, Ісус Христос… не був ‘Так’ і ‘Ні’; в Ньому лише ‘Так’ було. Всі бо обітниці Божі в Ньому – ‘Так’» (2 Кор. 1:19-20), – так висловлює це святий Павло.
Те, що тепер виноградна лоза через Христа є Самим Сином – це нове, та все ж підготоване біблійною традицією. Вже псалом 80:18 тісно пов’язав «Сина Людського» з виноградною лозою. І навпаки – ставши тепер лозою, Сам Син усе ж таким чином залишається єдиним зі Своїми, з усіма розкиданими дітьми Божими, зібрати яких Він прийшов (Йо. 11:52). Виноградна лоза як христологічне означення містить у собі й цілу еклезіологію. Вона означає нероздільну єдність Ісуса зі Своїми, які завдяки Йому та з Ним є «виноградною лозою», і покликанням яких є «залишатися» в цій лозі. Йоану не знайомий образ «Тіла Христового» зображений ап. Павлом. Але за своєю суттю притча про виноградну лозу все ж виражає те саме: нероздільність Ісуса від Його учнів, їхню єдність із Ним та в Ньому. Так мова про виноградну лозу виявляє остаточність дару Божого, що не відбирається. Бог Сам Себе пов’язав Воплоченням; але йдеться водночас і про умови цього дару, що завжди ставить до нас вимоги.
Ми сказали, що виноградну лозу більше не можна вирвати, спустошуючи виноградник. Але їй завжди треба нового очищення. Очищення, плід, перебування, заповідь, любов, єдність – ось великі гасла цієї драми буття в Сині та спільно з Ним у лозі, яку Господь Своїми словами ставить перед нашою душею. Очищення… Його постійно потребує Церква, окрема особа: болісні, але потрібні процеси очищення проходять через усю історію, через життя людей, які присвятили себе Христові. У цих очищеннях постійно присутнє таїнство Смерті й Воскресіння. Власну велич людини та інституцій слід відрізати цілком; те, що стало занадто великим, треба знову звести до простоти та вбогості Самого Господа. Лише завдяки таким процесам відмирання зберігається і поновлюється плідність.
Очищення здійснюється, щоб дістати плід, – каже нам Господь. Який саме плід Він має на увазі? Погляньмо спочатку на плід, який Він Сам приніс Своєю Смертю та Воскресінням. Ісая і вся пророча традиція говорили про те, що Бог сподівається від Своєї лози грон, отже й дуже дорогого вина: це образ праведності, справедливості, що твориться шляхом життя за Словом Божим, за Божою волею; та сама традиція веде мову про те, що Бог натомість знаходить непридатні малі кислі грона, які можна лише відкинути: образ життя, далекого від праведності Божої, в несправедливості, корупції та насильстві. Виноградна лоза має приносити благородні грона, з яких після процесу відбору, пресування, бродіння постає коштовне вино.
Поміркуймо над взаємозв’язком притчі про виноградну лозу з Тайною вечерею. Після помноження хліба Ісус говорив про справжній хліб із Неба, який Він дасть у такий спосіб далеко наперед тлумачачи про хліб євхаристійний. Важко, уявити, що у притчі про виноградну лозу Він би не натякнув на нове вино, на яке вказала вже Кана Галилейська, і яке Він тепер дарує – вино, яке утвориться з Його страждань, з Його любові «до кінця» (Йо. 13:1). Тому притча про лозу має цілком євхаристійне тло. Вона вказує на плід, який приносить Ісус: на Його любов, що в Хресті Себе роздаровує, що є новим коштовним вином, вином весільної трапези Бога з людьми. Отак без виразної про неї згадки Євхаристія стає зрозумілою в усій її глибині та величі. Вона вказує нам на плід, який ми як галузки можемо й мусимо принести з Христом та від Христа: плід, якого сподівається від нас Господь – це любов, що з Ним приймає таїнство Хреста та стає участю в Його самодаруванні, це справжня праведність, що готує світ до Царства Божого.
Очищення і плід тісно пов’язані; лише через очищення Богом ми можемо приносити плоди, що вливаються в Євхаристійне Таїнство і в такий спосіб підводять до весілля, що є Божою метою в історії. Плід і любов також тісно пов’язані: справжній плід – це любов, що пройшла через Хрест, через Боже очищення. Все це характеризується «перебуванням». В Йо. 15:1-10 слово «μενειν» (залишатися, перебувати) зустрічається 10 разів. Тут акцентується на тому, що Отці Церкви називали «perseverantіа» – терпеливе перебування в сопричасті з Господом упродовж усіх перипетій життя. Легко бути ентузіастом спочатку, але після цього настає час перебування на нудних пустельних шляхах, які слід у житті верстати. І в цій терпеливості рівномірного поступу, коли романтика першого поривання відходить, залишається лише глибока, чиста згода віри. Саме так твориться добре вино. Святий Августин після просвітлень на початку, після пори навернення глибоко пізнав клопоти цієї терпеливості і саме так навчився любити Господа та глибоко тішитися віднайденою вірою.
Якщо плід, який ми маємо принести, є любов’ю, то її передумовою є саме це «перебування», що дуже глибоко пов’язане з вірою, яка не полишає Господа. У стиху 7 (Йо. 15:7) йдеться про молитву як важливий момент цього перебування: молільнику обіцяють, що неодмінно вислухають. Але молитися в ім’я Ісуса – це не молитися про що-небудь, а про важливий дар, який Ісус у Своїх останніх словах характеризує як «радість», а Лука називає Святим Духом (Лк. 11:13) – що в своїй глибині є тим самим. Слова про перебування в любові вже наперед вказують на останнє речення архієрейської молитви Ісуса (Йо. 17:26), пов’язуючи таким чином мову про виноградну лозу і з великою темою єдності, якої там Господь торкається, як прохання до Отця.
