Хліб
Тему хліба ми вже детально розглядали в розділі про спокуси Ісуса; ми побачили, що в спокусі перетворення каміння на хліб розкрита вся суть місії Христа, і що в підміні цього завдання дияволом все ж проглядає позитивна відповідь Ісуса, яка пізніше, напередодні Його страждань, стає остаточно чіткою в дарі Його Тіла як хліба для життя світу. Знову ми зіткнулися з темою хліба при поясненні четвертого прохання Господньої молитви, де ми спробували охопити поглядом різні виміри цього прохання, а отже усю широту теми хліба. Наприкінці діяльності Ісуса в Галилеї помноження хліба, з одного боку, стає визначним знаком місії Ісуса, але водночас і перехрестям Його діяльності, що відтепер стає чітким шляхом до Хреста. Всі три синоптичні Євангелія повідомляють про дивовижне насичення п’яти тисяч чоловіків (Мт. 14:13-21; Мр. 6:30-44; Лк. 9:10-17); Матей і Марко, крім того, розповідають ще про одне насичення чотирьох тисяч (Мт. 15:32-39; Мр. 8:1-10).
Багатого богословського змісту обох розповідей ми тут торкатися не можемо. Я обмежуся Йоановою розповіддю про помноження хліба (Йо. 6:1-15); але й вона тут не розглядатиметься детально, а наш погляд спрямується безпосередньо на пояснення цієї події, яке Ісус дарує у Своїй великій промові про хліб наступного дня в синагозі на іншому боці озера. І ще одне обмеження є доцільним: цю велику промову, часто досліджувану і критично проаналізовану багатьма екзегетами, ми теж не можемо розглядати в деталях. Я хотів би лише спробувати зазначити її головну лінію і насамперед впорядкувати її в контексті цілої традиції, в якій вона перебуває і на основі якої її слід розуміти.
Основоположний контекст, в якому міститься вся глава (Йо. 6), полягає у зіставленні Мойсея й Ісуса: Ісус є остаточним, більшим Мойсеєм – «пророком», якого Мойсей проповідував у своїй промові на межі Святої Землі та про якого Бог сказав: «Я вкладу Мої слова йому в уста, й він говоритиме до них все, що йому накажу» (Втор. 18:18). Тож не випадково, що наприкінці помноження хліба і перед спробою призначити Ісуса царем написано: «Це справді той пророк, що має прийти у світ» (Йо. 6:14), і те саме скажуть люди, як почують на свято Куренів слова Ісуса про ріки води живої: «Він дійсно пророк» (Йо. 7:40). З огляду на Мойсея випливає вимога, якій Ісус повинен відповідати. Мойсей роздобув у пустелі воду зі скелі – Ісус, як ми бачили, обіцяє воду життя. Але найбільшим даром, який передусім є в полі зору спогадів, була манна: Мойсей дарував хліб із Неба, сам Бог наситив мандруючий Ізраїль небесним хлібом. Для народу, в якому багато страждало від голоду та клопотів щоденного здобуття хліба, це була обітниця обітниць, яка неначе підсумовувала собою все: усунення всякої нужди – дар, усім і назавжди втамовував голод.
Перед тим, як поглибити цю думку, на основі якої треба розуміти шосту главу Євангелія за Йоаном, нам слід ще доповнити образ Мойсея, бо лише так проявиться й образ Ісуса, який має на увазі Йоан. Головний пункт, від якого ми в цій книзі вийшли і до якого постійно повертаємося, полягає в тому, що Мойсей розмовляв з Самим Богом віч-на-віч, «як говорить людина з людиною» (Вих. 33:11; пор. Втор. 34:10). Лише тому що він розмовляв із самим Богом, він міг принести людям Боже Слово. Але над цією безпосередністю в стосунках з Богом, що знаходиться в серцевині місії Мойсея та є її найглибшою основою, все ж нависає тінь. Бо на прохання Мойсея: «Покажи мені Твою славу!», тієї ж миті, коли йдеться про його дружбу з Богом, про його безпосередність у стосунках з Ним, зринає відповідь: «Як проходитиме Моя слава, Я поставлю тебе в щілині скелі й Моєю долонею прикрию тебе, поки не перейду. Потім Я заберу Мою руку, й ти побачиш Мої плечі; лиця ж Мого бачити не можна» (Вих. 33:18,22-23). Навіть Мойсей бачить лише плечі Бога – Його лику «бачити не можна». Зауважмо обмеження, яке накладене й на Мойсея.
Для образу Ісуса в Євангелії за Йоаном вирішальним ключем є вислів наприкінці Прологу: «Ніхто й ніколи Бога не бачив. Єдинородний Син, що в лоні Отця [біля Отчого серця.], – Той об’явив» (Йо. 1:18). Бачить Бога тільки Той, хто є Богом – Ісус. Він говорить справді на основі бачення Отця, на основі постійного з Ним діалогу, діалогу, що є Його життям. Якщо Мойсей міг показати нам лише плечі Бога, то Ісус є Словом від Бога, з живого споглядання, з єдності з Ним. Із цим пов’язані ще два дари Мойсея, які в Христі набувають своєї кінцевої форми: Бог повідомив Мойсею Своє ім’я, давши таким чином можливість встановити стосунки між Собою й людьми; завдяки передаванню об’явленого йому імені Мойсей стає посередником справжніх стосунків людей з живим Богом – це ми вже зрозуміли при розгляді першого прохання Господньої молитви. А в Своїй архієрейській молитві Ісус наголошує, що Він об’явив Боже ім’я, довершив розпочате Мойсеєм діло. При розгляді архієрейської молитви ми цей вислів змушені будемо дослідити ближче: з якого огляду Ісус об’явив Боже «ім’я» більше, ніж Мойсей?
Іншим даром Мойсея, який тісно пов’язаний з баченням Бога та повідомленням імені, а також із манною, завдяки якому Ізраїль взагалі стає сам собою, Божим народом, є Тора – Слово Боже, життєвий дороговказ. Ізраїль дедалі виразніше пізнавав, що це було основоположним і тривалим даром Мойсея; що в ньому полягає істинна відзнака Ізраїля – знати Божу волю, і отже, правильний життєвий шлях. Великий за обсягом псалом 119 є одним суцільним вигуком радості та вдячності за цей дар. Однобоке бачення закону, що випливає з однобокого пояснення богослов’я ап. Павла, підміняє погляд на цю радість Ізраїля: радість знати Божу волю і тому мати можливість, мати право жити цією волею.
Через це зауваження, – навіть якщо на перший погляд несподівано, – ми знову торкнулися мови про хліб. Адже у внутрішньому розвитку юдейського мислення дедалі чіткішим ставало те, що істинним хлібом з Неба, який живив і живить Ізраїль, є саме Закон – Слово Боже. У поетичних книгах мудрість, яка, врешті-решт, доступна і присутня в Законі, є «хлібом» (Прип. 9:5); раввинівська література розвинула цю думку (Barrett, цит. вид., с. 301). З цієї перспективи ми повинні зрозуміти суперечку Ісуса з юдеями, що зібралися в Капернаумській синагозі. Ісус спершу звертає увагу на те, що вони зрозуміли помноження хліба не в істинному сенсі, не як «знак», а як їжа і насичення (Йо. 6:26). Вони розуміли спасіння зовсім матеріально, з погляду загального добробуту, у такий спосіб применшували людину, не бачили Бога в реальності. Але якщо вони бачать манну лише як насичення, то слід зазначити, що й манна була хлібом не небесним, а земним. Хоча вона й походила з «неба» – це була земна пожива, ба замінник поживи, що мав зникнути, коли з пустелі прийшли знову в заселену країну.
Та людина прагне насититися більшим, їй треба більшого. Дар, що живить людину як таку, мусить бути більшим, лежати в іншій площині. Чи є Тора цією іншою поживою? Адже людина може в ній та завдяки їй дати можливість волі Божій стати її поживою (пор. Йо. 4:34). Так, Тора є «хлібом» від Бога; але вона показує нам, так би мовити, лише плечі Божі, вона є «тінню». «Божий хліб – той, що з неба сходить і життя світові дає» (Йо. 6:33). Коли слухачі це ще не «розуміли, Ісус каже ще раз, ясніше: «Я – хліб життя. Хто приходить до Мене – не голодуватиме; хто в Мене вірує – не матиме спраги ніколи» (Йо. 6:35).
Закон став Особою. У зустрічі з Ісусом ми, так би мовити, живимося живим Богом, споживаємо справді «хліб із Неба». Згідно з цим, Ісус вже раніше ствердив, що єдине діло, якого вимагає Бог – у Нього вірити. Слухачі запитували Ісуса: «Що робити нам, щоб діла Божі чинити?» (Йо. 6:28). Вжите тут грецьке слово «επγαζεσθαι» означає «заслужити працею» (Barrett, цит. вид., с. 298). Слухачі готові працювати, діяти, чинити «діла», щоб отримати цей хліб. Але його не можна «заслужити» людською працею, своїми власними успіхами. Він може прийти до нас лише як дар від Бога, як Боже діло: в цьому діалозі присутнє все богослов’я ап. Павла. Найвищого й істинного ми не можемо досягти самі; ми мусимо дати себе обдарувати і, так би мовити, ввійти в динаміку дарованого. Це відбувається вірою в Ісуса, який є Діалогом, живими стосунками з Отцем і в нас знову хоче стати Словом і Любов’ю.
Але питання, як ми можемо «живитися» Богом, Ним жити, так щоб Він Сам був нашим хлібом – поки що не повністю висвітлене. Бог стає «хлібом» для нас насамперед у воплоченні Логосу: Слово бере на себе плоть. Логос стає одним із нас, входячи таким чином на нашому рівні в те, що нам доступне. Але крім воплочення Слова, потрібен ще один крок, який Ісус назвав у ключових словах Своєї промови: Його плоть є життям «для» світу (Йо. 6:51). Тут понад акт воплочення окреслюється його внутрішня мета та її остання реалізація: віддання Ісусом Себе смерті і таїнство Хреста.
Це стає ще чіткішим у стиху 53, де Господь додає слова про Свою кров, яку Він нам дає «пити» (Йо. 6:53). Тут не лише цілком очевидною стає вказівка на Євхаристію, а наголошується на жертві Ісуса, яка лежить в її основі. Ісус проливає для нас Свою кров, неначе виходячи з Себе Самого, Себе розливаючи, даючи Себе нам засвоїти.
Так у цій главі богослов’я Воплочення і Хреста взаємно переходять одне в одне; обоє нероздільні. Не можна протиставляти синоптичне і Павлове богослов’я Воскресіння нібито чистому Йоановому богослов’ю Воплочення. Воплочення Слова, про яке веде мову Пролог, має на увазі саме віддання тіла на Хресті, доступне нам у святій Тайні. Тут Йоан прямує тією самою лінією, яку розвинуло Послання до Євреїв на основі псалма 40:6-8: «Ти не хотів ні жертв, ні дарів, а приготував мені тіло» (Євр. 10:5). Ісус стає людиною, щоб віддати Себе і заступити жертви у вигляді тварин, що можуть бути лише жестом туги, але не відповіддю.
У промові Ісуса про хліб, з одного боку, велика динаміка воплочення і воскресного шляху націлені на святу Тайну, в якій Воплочення і Воскресіння є постійно одночасними; але й навпаки, свята Тайна, Євхаристія, таким чином вбудована у великий контекст Божого до нас і для нас сходження. Так, Євхаристія опиняється в центрі християнського буття: саме через неї Бог дійсно дарує нам манну, якої прагне людство, посилає нам «хліб Небесний» – те, чим ми як люди внутрішньо живемо, щоби бути людьми. Але водночас Євхаристія постає як постійна велика зустріч Бога з людьми, в якій Господь дає Себе як «плоть», щоб ми – у Ньому та йдучи разом з Ним Його шляхом – могли стати «духом»: як Він через хрест переобразився в новий спосіб тілесності та людськості, просоченої Божим буттям, так і для нас ця їжа повинна бути відкриттям екзистенції, переходом через хрест і передчуттям нової екзистенції життя в Бозі та з Богом.
Тому наприкінці промови, де наполегливо підкреслюється воплочення Ісуса та їжа й пиття «плоті й крові Господа», є речення: «Оживлює дух, тіло ж не допомагає ні в чому» (Йо. 6:63). Це може нам нагадати слова святого Павла: «Перший чоловік Адам став душею живою, а останній Адам – духом животворним» (1 Кор. 15:45). Тут реалізм воплочення зовсім не применшується. Але підкреслюється воскресна перспектива святого Таїнства: лише через Хрест і через Переображення, до якого він приводить, ця плоть стає для нас доступною та залучає нас самих до процесу переображення. У цієї великої христологічної, ба космічної, динаміки євхаристійне благочестя мусить знову й знову вчитися.
Щоб зрозуміти промову Ісуса про хліб у всій її глибині, нам слід, зрештою, ще швидко розглянути один із ключових висловів Євангелія за Йоаном, який Ісус промовляє в неділю в’їзду в Єрусалим у перспективі майбутньої вселенської Церкви, що охоплюватиме юдеїв і греків – всі народи світу: «Пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не завмре, залишиться саме-одне; коли ж завмре, то рясний плід принесе» (Йо. 12:24). У структурі, яку ми називаємо «хлібом», міститься таїнство Страстей. Хліб передбачає, що насіння – пшеничне зерно – покладене в землю, «померло», і що з його загибелі зріс новий колосок. Земний хліб може стати носієм Христової присутності, тому що він сам містить у собі таїнство Страстей, об’єднує в собі смерть і воскресіння. Тому в релігіях світу хліб став джерелом міфів про смерть і воскресіння божеств, в яких людина виявляла свою надію на життя зі смерті.
Кардинал Крістоф Шенборн згадує в цьому контексті про процес навернення великого англійського письменника Клайва Стейплза Льюїса, який прочитав 12-титомну працю про ці міфи і дійшов думки, що й цей Ісус, Який взяв у Свої руки хліб і сказав: «Це є тіло Моє», є лише «ще одним божеством зерна, царем зерна, що віддає своє життя за життя світу». Але одного дня він почув у розмові від якогось «рішучого атеїста…, що докази історичності Євангелій напрочуд переконливі» (Schönborn, цит. вид., с. 23). І йому спало на гадку: «Дивно. Ціла справа з померлим Богом виглядає так, ніби це справді колись відбулося» (G. Kronz, цит. за Schönbornп, с. 23).
Так, це справді відбулося. Ісус не є міфом, Він є людиною з плоті й крові, цілком реально перебуває в історії. Ми можемо відвідати місця, якими Він проходив. Ми можемо чути Його слова з уст свідків. Він помер, і Він воскрес. Пасхальне таїнство хліба неначе чекало на Нього, орієнтувалося на Нього, і чекали на Нього міфи – на Того, в кому туга стала дійсністю. Те саме стосується й вина. Воно теж містить у собі страждання, його видушували, і так із грона постало вино. Отці цю приховану мову євхаристійних дарів тлумачили ще ширше. Хотів би тут навести лише один приклад. У так званому «Вченні дванадцяти апостолів» (мабуть, бл. 100 р.) є слова молитви над хлібом, призначеним для Євхаристії: «Як цей розламаний хліб був розсіяний над горами і зібраний воєдино, так нехай буде зібрана і Церква Твоя від окраїн землі в Царство Твоє…» (IX, 4).
