ВЕЛИКІ ЙОАНОВІ ОБРАЗИ – Частина 8

Пастир

Образ пастиря, з допомогою якого Ісус, як у синоптиків, так і в Євангелії за Йоаном, представляє Свою місію, містить у собі довгу історію. У Стародавньому Сході, як у шумерських царських рукописах, так і в вавилонському та ассирійському просторі, цар називає себе пастирем, призначеним Богом; «випасання» є образом його завдання управляти. Виходячи з цього образу, турбота про слабких належить до завдань праведного правителя. Так, можна було б сказати, що від своїх початків образ Христа – Доброго Пастиря є доброю звісткою про Христа Царя; він дає засяяти Царству Христовому.

Звичайно, безпосередня передісторія Ісусової образної мови знаходиться в Старому Завіті, де Сам Бог є Пастирем Ізраїля. Цей образ глибоко сформував благочестя Ізраїля і насамперед у часи його бідування став виявом утіхи та впевненості. Мабуть, найгарніше це благочестя довіри підсумоване в псалмі 23: Господь є мій пастир – «Навіть коли б я ходив долиною темряви, я не боюся лиха, бо Ти зо мною…» (стих 4). Більш сформованим є образ Бога-Пастиря в Єзекиїла в главах 34-37, бачення яких конкретно виражається в синоптичних притчах про пастиря та в промові про пастиря в Євангелії за Йоаном, і сприймається як пророцтво про Ісусову діяльність. З огляду на егоїстичних пастирів, яких Єзекиїл бачив у час свого життя і на них нарікав, він проголошує обітницю, що Сам Бог шукатиме Своїх овець, турбуватиметься про них. «Я виведу їх з-між народів, і позбираю їх з чужих країн, і приведу їх у їхню землю… Сам Я пастиму Мої вівці, Сам поведу їх на спочинок… Котре запропастилось, Я відшукаю, котре відлучилось, заверну; поранене перев’яжу, недуже підсилю, що жирне й буйне збережу» (Єз. 34:13,15-16).

З огляду на нарікання фарисеїв і книжників стосовно трапези Ісуса з грішниками, Господь розповідає притчу про 99 овець, що залишилися вдома, та одну, що заблукала, за якою йде пастир, яку він, повен радості, бере на свої плечі й несе додому. Цією притчею Ісус каже Своїм супротивникам: хіба ви не читали Боже Слово в Єзекиїла? Я чиню лише те, що проповідував Бог, справжній Пастир: хочу шукати заблуканих, зібрати тих, що розбрелися.

У пізню пору старозавітних пророцтв ще раз здійснюється несподівана й глибока зміна в представленні образу пастиря, що веде безпосередньо в таїнство Ісуса Христа. Aп. Матей розповідає нам, що Ісус після Тайної вечері на шляху до Оливної гори оголошує учням, що тепер станеться те, що пророкувалося в Зах. 13:7: «Ударю пастиря, і розбіжаться вівці стада» (Мт. 26:31). Справді, тут у Захарії з’являється бачення пастиря, «який, згідно з Божою волею, зазнає смерті і таким чином вводить останні зміни» (Jeremias, Theologisches Wörterbuch zum Neuen Testament VI 487).

Це несподіване бачення вбитого пастиря, який через смерть стає Спасителем, тісно пов’язане з іншим образом Книги пророка Захарії: «На дім Давида й на мешканців Єрусалима зіллю дух ласки та благання, і вони глядітимуть на мене, якого прокололи, і голоситимуть по ньому, як по синові одинакові… Того дня в Єрусалимі здійметься великий лемент, як лемент Гадад-Ріммону на Мегіддо-долині… Того дня буде відкрите джерело для дому Давида й для мешканців Єрусалима, на змиття гріха й нечистоти» (Зах. 12:10,11; 13:1). Гадад-Ріммон був одним із умираючих і воскресаючих божеств рослинності, з якими ми стикалися попередньо в контексті хліба, що передбачає смерть і воскресіння зерна. Його вмирання, після якого потім настає воскресіння, відзначалося дикунським обрядовим голосінням; для тих, хто їх бачив – очевидно, до них належить і пророк та його читачі – вони стали просто-таки прообразом суму й голосіння взагалі. Для Захарії Гадад-Ріммон є одним із нікчемних божеств, до яких Ізраїль ставився з презирством, як до міфічних снів. І все ж він завдяки обряду голосіння стає таїнственним прообразом Того, Хто справді є.

Стає помітним внутрішній взаємозв’язок з образом Божого слуги в Девтеро-Ісаї[1]. Пізнє пророцтво Ізраїля споглядає, без можливості детальнішого пояснення постаті, на страждаючого і вмираючого Спасителя, Пастиря, що стає Агнцем. Карл Елігер коментує це так: «Але, з іншого боку, його [Захарії] погляд спрямовується на диво точно в нову далечінь і кружляє довкола Розп’ятого і Проколотого на хресті Голготи, звичайно, не чітко схоплюючи постать Христа, хоча завдяки згадці про Гадад-Ріммон дивовижно торкаючись і таїнства Воскресіння, але саме лише торкаючись… насамперед нечітко бачачи справжній взаємозв’язок між хрестом і джерелом проти всіх гріхів та нечистоти» (цит. вид., с. 172). Якщо в Матея Ісус сам на початку історії Страстей цитує Зах. 13:7 – образ вбитого пастиря, то Йоан розповідь про розп’яття Господа завершує посиланням на Зах. 12:10: «Споглядатимуть на Того, Кого прокололи» (Йо. 19:37). Тепер зрозуміло: Вбитий і Спаситель – це Ісус Христос, Розп’ятий.

Йоан пов’язує це з візією пророкованого Захарією джерела для очищення гріхів і нечистоти: з відкритого боку Ісуса витікають кров і вода (Йо. 19:34). Сам Ісус, Пробитий на хресті, є джерелом очищення і зцілення для всього світу. Далі Йоан пов’язує це з образом Пасхального Агнця, кров якого має очищувальну силу: «Кістка його не буде поламана» (Йо. 19:36; пор. Вих. 12:46). Таким чином, наприкінці коло замикається з початком Євангелія, коли Хреститель, побачивши Ісуса, сказав: «Ось Агнець Божий, Який світу гріх забирає» (Йо. 1:29). Образ Агнця, що по-іншому є визначальним в Одкровенні, у такий спосіб обрамлює все Євангеліє і дуже глибоко тлумачить промову про Пастиря, центр якої становить саме віддання Ісусом Свого життя.

Ісус починає Свою «пастирську промову» несподіваними словами. Він не говорить відразу «Я – добрий пастир», чого можна б було очікувати, а замість цього вдається до іншого образу: «Істинно, істинно говорю вам: Я – двері для овець» (Йо. 10:7). Вже раніше Ісус сказав: «Хто не дверима в кошару овечу входить, а деінде перелізає, той злодій, розбійник. Хто ж увіходить дверима, той вівцям вівчар» (Йо. 10:1-2). Це можна, мабуть, зрозуміти лише так, що Ісус тут встановлює критерій для пастирів Своєї отари після Свого сходження до Отця. Те, що хтось є справжнім пастирем, виявляється по тому, чи він входить через Ісуса як через двері. Та, врешті-решт, пастирем залишається Ісус – лише Йому належить «отара».

Що це конкретно значить – входити через Ісуса як через двері, показує нам додаток до Євангелія в 21 главі – призначення Петра на пастирське служіння Самого Ісуса. Тричі Господь каже Петрові: «Паси Мої ягнята» (чи «Мої вівці»: Йо. 21:15-17). Дуже виразно Петро призначається пастирем овець Ісуса, виконавцем Його служіння. Але щоб він це зміг учинити, він мусить увійти через «двері». Це входження – чи краще: впускання через двері (Йо. 10:3) – виявляється в триразовому питанні: «Симоне, сину Йонин, чи любиш ти Мене?» Спочатку тут наявний цілком особистий елемент покликання: Симона кличуть на ім’я, на його особисте та родове ім’я «Симон». І його запитують про любов, що його єднає з Ісусом. Так він приходить до овець «через Ісуса», вважає їх не своєю «отарою», не отарою Симона Петра, а Ісусовою. Завдяки тому, що він входить через «двері» Ісуса, об’єднаний в любові з Ним, вівці слухають його голосу, голосу Самого Ісуса – вони йдуть не за Симоном, а за Ісусом, від Якого і через Якого він до них приходить, так що його веде Сам Ісус.

Потім уся сцена призначення завершується словами Ісуса до Петра: «Іди за мною!» (Йо. 21:19). Вона змушує згадати про сцену після першого Петрового визнання, коли Петро намагався відвести Господа від шляху Хреста, і Господь сказав йому: «Геть від Мене!», щоб потім закликати всіх взяти на себе хрест і «йти слідом» за Ним (Мр. 8:33 і далі). І учень, який тепер іде попереду як пастир, теж мусить «йти слідом». До цього належить – як проголошує Господь Петрові, доручивши йому служіння пастиря – прийняття Хреста, готовність віддати своє життя. Саме так стають конкретними слова: «Я – двері». Саме так Пастирем залишається Сам Ісус.

Повернемося до мови про пастиря в 10 главі. Щойно в другому підході з’являється вислів: «Я – добрий пастир» (Йо. 10:11). Усе історичне навантаження образу пастиря приймається, очищується і приводиться до свого повного змісту. Особливо підкреслюються чотири найважливіші речі. Злодій приходить, «щоб красти, вбивати, вигублювати» (Йо. 10:10). Він вважає вівцю річчю, яка йому належить, якою він володіє і якою розпоряджається на власний розсуд. Для нього важливий лише він сам, усе існує для нього. А справжній пастир навпаки – не відбирає життя, а дає його: «Я прийшов, щоб мали життя – щоб достоту мали» (Йо. 10:10).

Це велика обітниця Ісуса: дати життя в повноті. Жити в повноті бажає кожна людина. Але що це таке? В чому полягає життя? Де ми його знаходимо? Коли і як ми маємо «життя в повноті»? Коли живемо як блудний син: тратимо все придане Бога? Коли живемо як злодії і розбійники: все беремо собі? Ісус обіцяє показати вівцям «пасовисько» – те, з чого вони живуть – справді привести їх до джерел життя. Тут ми можемо вчути слова псалма 23: «На буйних пасовиськах Він дає мені лежати, веде мене на тихі води… Готуєш стіл для мене… Добрість і милість будуть мене супроводити усі дні життя мого…» (Пс. 23:2,5-6). Ще безпосередніше звучить мова пастиря в Єзекиїла: «Я буду пасти їх по гарних пасовиськах, випаси їх будуть на високих горах ізраїльських…» (Єз. 34:14).

Але що все це означає? Чим живе вівця, ми знаємо; але чим живе людина? У високих ізраїльських горах та в пасовиськах з тінню і водою на їхніх височинах Отці вбачали образ височин Святого Письма, життєдайну поживу Божого Слова. І якщо це й не є історичним значенням тексту, все ж, зрештою, вони бачили правильно, і насамперед безпомилково зрозуміли Самого Ісуса. Людина живе правдою і любов’ю, любов’ю через правду. Їй потрібен Бог, Бог, Який наближається до неї, який тлумачить їй сенс життя і вказує його шлях. Звісно, людині потрібен хліб, потрібна пожива для тіла, але в глибині душі їй потрібно насамперед слова любові Самого Бога. Той, хто їй це дає, дає їй «життя в повноті». Отак він вивільняє й сили, з допомогою яких вона може розумно формувати Землю, знаходити блага для себе та для інших, які ми можемо мати лише у спільноті з іншими.

Тому є внутрішній зв’язок між мовою про хліб у главі 6 та мовою про пастиря: в обох випадках ідеться про те, чим живе людина. Філон, великий юдейський релігійний філософ і сучасник Ісуса, сказав, що Бог, справжній Пастир Свого народу, призначив Свого «Єдинородного Сина», Логос, Пастирем (Barrett, цит. вид., с. 374). Йоанова мова про пастиря безпосередньо не пов’язана з розумінням Ісуса Логосом; і все ж – саме в контексті самого Євангелія за Йоаном – це є її значенням: що Ісус, як воплочене Слово Самого Бога, є не лише Пастирем, а й поживою, справжнім «пасовиськом»; що Він дарує життя, даючи Себе Самого; що Він є життям (пор. Йо. 1:4; 3:36; 11:25).


[1] Девтеро-Ісая – друга частина книги Ісаї, глави 40 – 55 (або 66).

Попередній запис

ВЕЛИКІ ЙОАНОВІ ОБРАЗИ - Частина 7

Хліб Тему хліба ми вже детально розглядали в розділі про спокуси Ісуса; ми побачили, що в спокусі перетворення каміння на ... Читати далі

Наступний запис

ВЕЛИКІ ЙОАНОВІ ОБРАЗИ - Частина 9

Пастир (продовження) Так ми дійшли до другого мотиву мови про пастиря, в якому з'являється новизна, якої немає у Філона – ... Читати далі