Виноград і вино
Тоді як вода є основним елементом життя для всіх земних створінь, пшеничний хліб, вино й олія є природними дарами культури Середземномор’я. Псалом 104 про створення світу називає спочатку траву, яку Бог призначив худобі, а потім говорить про те, що Бог через землю дарує людині: про хліб, який та вирощує, про вино, що тішить її серце, і, нарешті, про олію, від якої блищить її обличчя. Тоді ще раз про хліб, що скріплює серце людське (Пс. 104:14-15). Ці три великі дари землі стали разом з водою Святими Дарами Церкви; що перетворюють плоди Творіння у символи діянь Божих – в символи, що наближують до нас Бога.
Три дари різняться між собою, і тому кожен носить свою функцію знака. Хліб, у своїй найпростішій формі приготований з води та перемеленого пшеничного зерна, де, звичайно, присутні і елемент вогню та людська праця – є основною поживою. Він належить до раціону як убогих, так і багатих, але особливо вбогих. Він втілює доброту творіння і Творця, водночас промовляючи про покору простого щоденного життя. Вино ж символізує свято. Воно дає людині відчути велич творіння, отож, воно належить до обрядів суботи, Пасхи, весілля. І воно дає нам трохи передчуття остаточного свята Бога з людством, до якого прямують сподівання Ізраїля. «Господь сил учинить на оцій горі [Сіон] бенкет для всіх народів, …де буде добре вино, … добре вино, проціджене й чисте…» (Іс. 25:6). Нарешті, олія дає людині силу й красу, вона має цілющі й поживні властивості. Вона є знаком вищих вимог при помазанні пророків, царів та священиків.
Як бачимо в Євангелії за Йоаном олія не з’являється. Коштовне «нардове миро», яким Марія [сестра Лазаря] помазує Господа у Витанії перед початком Його Страстей (Йо. 12:3), вважалося східного походження. Воно вжите в цій сцені, по-перше, на знак вияву щирої любові, по-друге, – як передвістя смерті й Воскресіння. Хліб зустрічається нам у сцені його помноження, детально засвідченій і синоптиками, та в Євангелії за Йоаном у великій євхаристійній промові. Дар нового вина перебуває в центрі весілля в Кані Галилейській (Йо. 2:1-12), під час якого в завершальних промовах ми пізнаємо Ісуса як справжню виноградну лозу (Йо. 15:1-10).
Звернемося до обох цих текстів. Чудо в Кані Галилейській, на перший погляд неначе випадає з решти знакових дій Ісуса. Що значить створення Ісусом для приватного свята надлишку вина – близько 520 літрів? Ми мусимо придивитися ближче, щоб побачити, що йдеться аж ніяк не про приватні розкоші, а про набагато більше. Тут насамперед важливе датування. «Третього дня весілля відбувалося в Кані Галилейській» (Йо. 2:1). Не зовсім зрозуміло, якої попередньої дати стосується мова про третій день; тим більше помітно, що євангелісту йдеться якраз про це символічне датування, яке він нам дає в руки як ключ розуміння події.
У Старому Завіті третій день – це день Богоявлення; так, наприклад, як у головній розповіді про зустріч між Богом та Ізраїлем на Синаї: «Третього дня, як розвиднялося, загриміли громи, спалахнули блискавки… Господь у полум’ї спустився…» (Вих. 19:16-18). Водночас тут вчувається передвістя остаточної й вирішальної появи Бога в історії: Воскресіння Христа третього дня, в якому колишні зустрічі з Богом стають остаточним входженням Бога у земне життя; в якому земля остаточно розколюється і стає власним життям Бога. Так тут нам дають зрозуміти, що йдеться про першу появу Бога як продовження всіх старозавітних подій, кожна з яких має характер обітниці, прямуючи отак до своєї завершеності. Екзегети рахували разом попередні дні з Євангелія за Йоаном, коли покликалися учні (наприклад, Barrett, цит. вид., с. 213); виявляється, що цей «третій день» водночас мав би бути шостим чи сьомим днем від початку покликань; як сьомий день, він був би неначе днем Божого свята для людства, передчуттям тієї остаточної суботи, яка описується, наприклад, у щойно згаданому пророцтві Ісаї.
Із цим датуванням пов’язаний інший основний елемент розповіді. Ісус говорить Марії про Свою пору, що ще не настала. Це передусім означає, що Він діє і вирішує не просто самостійно, а завжди згідно з волею Отця, завжди на основі провидіння Отця. «Пора» означає Його «прославлення», у якому виявиться водночас Розп’яття, Воскресіння та Його всеосяжна присутність через Слово й Таїнство. Пора Ісуса, пора Його «слави», розпочинається в момент Хреста, і вона має своє місце в історії: в ту мить, коли приносять в жертву пасхальних ягнят, Ісус проливає Свою кров як справжній Агнець. Його пора приходить від Бога, але вона дуже точно закріплена в контексті історії, пов’язана з літургійною датою, і саме тому є початком нової Літургії в «Дусі й Правді». Коли Ісус розмовляє з Марією про Свою пору, Він цим пов’язує сучасний момент з таїнством Хреста як Свого прославлення. Ця година ще не настала, це слід сказати передусім. І все ж, Ісус має владу випереджати цю «пору» символічно й таїнственно. Отож, диво в Кані Галилейській позначене передчуттям пори, і внутрішньо з нею пов’язане.
Як ми могли б при цьому забути, що це вражаюче таїнство передчуття пори існує далі і існує постійно? Як Ісус на прохання Матері символічно випереджає Свою пору, водночас на неї вказуючи. Так знову й знову наново відбувається в Євхаристії: на молитву Церкви Господь у ній випереджає Своє повторне пришестя, приходить вже тепер, вже тепер справляє з нами весілля, витягуючи нас таким чином із нашого часу, вперед до «Пори».
Так ми починаємо розуміти подію в Кані Галилейській. Божий знак – це надлишок. Його ми бачимо при помноженні хліба, його ми бачимо постійно – але переважно в центрі історії спасіння: в тому, що Бог Сам Себе розтрачає для нещасного людського створіння. Цей надлишок є Його «славою». Тому надлишок у Кані Галилейській є знаком, що розпочалося свято Бога з людством, Його дарування Себе людині. Рамки події, весілля, стають у такий спосіб образом, що вказує через себе на месіанський час: час весілля Бога зі Своїм народом розпочався з приходом Ісуса. Есхатологічна обітниця входить у теперішній час.
Тут історія про весілля в Кані Галилейській перегукується з тим, що повідомляє нам євангеліст Марко, який розповідає про запитання до Ісуса учнів Йоана Хрестителя та фарисеїв: «Чому Твої учні не постять?» Відповідь Ісуса звучить так: «Чи можуть постити весільні гості, поки наречений з ними?» (Мр. 2:18-19). Ісус виявляє тут Себе Самого «нареченим» обіцяного весілля Бога зі Своїм народом, і тим самим вказує на те, що Його тайна є тайна Бога. У Ньому несподіваним чином Бог і людина єднаються, настає «весілля», яке, однак, перше повинно пройти через випробування Хрестом, – на це особливо наголошує Ісус у Своїй відповіді, коли говорить про те, що настануть дні, «коли в них візьмуть жениха» (Мр. 2:20).
Ми мусимо замислитись ще над двома аспектами історії в Кані Галилейській, щоб якось виміряти її христологічну глибину – самооб’явленням Ісуса і Його «славою», з якою ми тут стикаємося. Вода, що призначена для обрядового очищення, стає вином, стає знаком і даром весільної радості. У цьому проявляється дещо з того виконання Закону, що здійснюється в бутті та діяльності Ісуса.
Закон не заперечується, не відкидається, а сповнюється його внутрішнє сподівання. Обрядове очищення залишається, зрештою, обрядом, залишається жестом надії. Воно залишається «водою», як і все власне діяння людини перед Богом. Обрядового очищения, зрештою, ніколи не досить, щоб учинити людину здатною зустріти Бога, по-справжньому «чистою» для Нього. Вода стає вином. Власним зусиллям людини тепер виходить назустріч дар Бога, Який дарує Себе Сам, творячи таким чином свято радості, що може спричинити лише присутність Самого Бога і Його дару.
Релігійно-історичні дослідження охоче називають дохристиянською паралеллю історії в Кані Галилейській міф про Діоніса, «бога», який відкрив виноградну лозу та якому приписали й перетворення води у вино – міфічну подію, яку відзначали і літургійно. Великий юдейський богослов Філон Олександрійський (бл. 13 до Хр. – 45/50 по Хр.) перетлумачив цю історію, деміфологізувавши її: справжній датель вина, – каже він, – це божественний Логос; саме Він дарує нам радість, насолоду, веселий настрій справжнього вина. Але потім Філон пов’язує це своє богослов’я Логосу в історії спасіння з Мелхіседеком[1], що приніс у дар хліб і вино: в Мелхіседекові діє і дарує людству важливі дари саме Логос; так Логос виявляється водночас священиком космічної літургії (Barrett, цит. вид., с. 211-212).
Чи Йоан мав на увазі таке тло, більш ніж сумнівно. Але оскільки Сам Ісус у поясненні Своєї місії посилається на псалом 110, в якому згадується священство Мелхіседека (Мр. 12:35-37); оскільки Послання до Євреїв, у богословському аспекті споріднене з Євангелієм за Йоаном, чітко розвиває богослов’я Мелхіседека; оскільки Йоан представляє Ісуса Логосом Божим і самим Богом; нарешті, оскільки Господь дарував хліб і вино як носіїв Нового Завіту, то, звісно, не забороняється мислити в таких контекстах і таким чином бачити в Канській історії вияв таїнства Логосу та Його космічної літургії, в якій міф про Діоніса принципово перетворений, але доведений і до своєї прихованої істини.
[1] Мелхіседек – перший священик, згаданий у Старому Завіті в історії про Авраама; званий «царем Салему» (Бут. 18 і далі).
