6:11-7:4 – Перехід
- Тепле запрошення
Як ми вже казали, 2Кор. 6:11-13 і 7:2-4 можна читати як хорошу ілюстрацію того, що трапилося з апостолом Павлом після його прибуття в Македонію (7:5), а також – як peroratio, що йде після argumentatio, котра розгорталася від 3:1 і далі. Звертання в 6:11 дуже врочисте (це єдиний раз, коли ми читаємо слово «коринтяни» в усіх посланнях) і не здається виправданим із контексту. Адресати з’явилися спершу в 2Кор. 3:1 як такі, що починають Павлове послання, непрямо в 4:2 і прямо в 5:11 – як «сумління», перед якими апостол є прозорим, тоді в 5:12 – як люди, котрі мають хвалитися апостолом Павлом, у 5:13 – як люди, для яких йому необхідно бути розсудливим, і, нарешті, у 5:20 і 6:1-2 – загалом як запрошені «примиритися» з Богом. Але 6:11 розглядає інше примирення: примирення тих дітей (2Кор. 6:13) у Христі, чия віра стоїть міцно (1:24), з їхнім батьком у Христі; тріщина в стосунках пішла через нестачу спілкування (як це часто трапляється сьогодні між батьками і дітьми). Апостол Павло відкрив до них свої уста і серце (6:11а,б; див. 1:4,6; 7:6-7,13), але люди закриваються не з вини апостола (6:12).
Той же заклик «зробити широким» їхнє серце (6:13) повторюється в 2Кор. 7:2, разом із запевненням, що Павло не винен (він нікого не скривдив, нікому не завдав шкоди, нікого не визискував), і він не осуджував їх, а тримав у своєму серці (7:3; див. 3:2; 4:12).
Одразу, як належить у миттєвому примиренні, він проголошує свою повну єдність із цими людьми: вони дають йому відвагу (див. 2Кор. 3:12) і нагоду пишатися (див. 1:14), нагоду для втіхи (див. 7:6-7,13) і радости (7:4; див. 2:2-3).
- Супроти ідолопоклонства
Між цими двома короткими частинами, що тісно пов’язані зі становищем у Коринті, знаходимо спірний фрагмент 2Кор. 6:14-7:1. Умовою, щоби залишити його на цьому місці, є віра в те, що він є екскурсом, в якому апостол Павло, за допомогою надзвичайного перебільшення, закликає вірних залишатися в сопричасті (див. 6:14) з ним як із правдивим слугою Нового Заповіту.
Ми можемо помітити, що «невірні» (6:14-15) вже з’являлись у 4:4 (див. 2:15-16), а «белійяар» (6:15), під іменем сатани, з’явиться в 11:14. Також зрозуміло, що люди, про яких ідеться в останньому тексті, «підроблюються на Христових апостолів» (11:13), а це не стосується «ідолів» (6:16). Отож мусимо сказати, що принаймні у своєму буквальному значенні фрагмент не вписується в контекст. Водночас він, може, і не належить до листа, згаданого в 1Кор. 5:9, де проблемою є аморальність, а не ідолопоклонство. Як заклик супроти повернення до ідолопоклонства (див. 1Кор. 10:14), текст можна легко зрозуміти, і він має достатньо Павлових характеристик, щоби вважати його автентичним.
Після пропозиції «не впрягатися» з невірними (2Кор. 6:14а; див. Гал. 5:1) текст, за допомогою п’яти запитань, проголошує невідповідність між праведністю, світлом, Христом, вірними та храмом Божим з одного боку, і беззаконням, темрявою, белійяаром, невірними й ідолами (2Кор. 6:14б-16а; пор. 4:4; 11:13-15) з іншого. Центральне твердження про те, що ми є храмом Божим (в. 16б) також має чіткі паралелі в 1Кор. 3:6; 6:19. Тоді, після підтвердження із Писань (2Кор. 6:16в-18), уривок закінчується закликом повністю очиститися від усякої скверни (тіла і духа) й отримати довершене освячення (7:1), підтверджуючи, що тіло людини є храмом Божим (див. 6:16).
7:5-16 – Друга оповідальна частина
Вірш 5 продовжує історію, вочевидь, залишену в 2:13. Власне, факт примирення вже висловлено в 2:5-11 і проголошено в 7:4. Тепер Павло каже про те, як це сталося: посеред його борні та страхання (7:5), прихід Тита втішив його (7:6), коли Тит розповідав про їхнє палке бажання. Їхній смуток і їхню горливість (розставляючи всі крапки над «і», захищаючи його: в. 7). У в. 8 апостол Павло знову згадує смуток, якого він завдав їм своїм листом (див. 2:4), «смуток для Бога» для спасенного каяття (7:9-10; див. 2:7,11), який викликав дуже прихильний настрій щодо нього (в. 11б). Тепер він визнає їхню невинність у тій справі (в. 11 в), ця думка є для нього набагато вагомішою, ніж образа чи той, хто образив (7:12; див. 2:5,9).
Наступні чотири вірші (7:13б-16) виражають ті ж почуття з точки зору Тита. Звісно, Павло має борг вдячности своєму співробітнику, але фрагмент може мати іншу функцію: підготувати до наступної глави про збірку, в якому він теж згадує Тита (8:6,16,23), а також до його вихваляння коринтянами, яким не варто бути розчарованими (8:24; як вище, 7:14-16).
