-
Христологічний аргумент, 5:11-6:10
У главі 4 Павло не міг згадати «глиняні посудини» (4:7), не утворюючи при цьому алюзію на «земного Христа» (4:10-12). У цьому третьому аргументативному блоці він пряміше говорить про Христа як про рушійну силу свого життя.
а. Христос спонукує нас (5:11-15)
Ця частина розпочинається з резюмування причин, які спонукали апостола Павла говорити: апостолу не подобається явне самодоручення (2Кор. 5:12а; див. 3:4; 4:5; 10:12,18; 12:11), але сторонніх (особливого його опонентів) слід переконувати в такий спосіб (5:11б), і апостол Павло забезпечує для цього аргументи (5:12б). Цих людей описано (5:12в) як таких, що «хваляться обличчям», тобто, зовнішніми доказами (як-от доручальні листи: 3:1), залишаючи осторонь сумління. Апостол Павло хотів би хвалитися без слів (5:12г: «в серці»; див. «серце» в 1:22; 3:2-3; 4:6), у діялозі між сумліннями, оскільки він є прозорим для Бога (5:11 в; див. 1:12; 4:2). Цей контроверсійний спосіб сам по собі божевілля (5:13а; див. 11:1-12:11), та необхідний заради Бога; водночас він має стримувати себе, аби не шокувати їх (5:13б). Іншим тлумаченням в. 13 могло б бути: «мої екстази стосуються лише Бога; говорячи до вас, я розсудливий» (у світлі 2Кор. 12:1-5; 1Кор. 14:2,4,15-19).
Любов, якою Христос умер за всіх, спонукує апостола до божевілля (2Кор. 5:14аб,15а). Як людина, що асимілювала смерть Христа (див. 1:9-10; 4:10-12; 11:23), він не може турбуватися про свою репутацію; він не може більше жити для себе (5:14в,15б). Звісно ж, ці два вірші мають і загальну значущість: Христова смерть закликає до ототожнення з нею, як це ясно виражено в хрещенні (див. Рим. 6:3-6) і Євхаристії (1Кор. 10:16-17; 11:26).
б. Христос присутній у нас (5:16-21)
Без перерви текст продовжує говорити позитивно (смерть – це ще не все!) про діла Христа в Павлові та про ту роль, яку Христос довірив апостолу. Розглядаючи свій зв’язок з іншими людьми, Павло каже, що цей зв’язок не може керуватися простими людськими підрахунками (5:16а; див. 1:17; 10:2-3) – тими, що колись спричинилися до того, що апостол Павло помилився щодо Христа (5:16б). Більшість тлумачів погоджуються, що апостол Павло не каже, що він знав Христа згідно з тілом (тобто, у Його земному існуванні), а радше, що він мав згідно-з-тілом знання про Христа (тобто, він не знав про Його Божу природу).
Правдивий Христос представляє початок нового створіння (2Кор. 5:17; див. Гал. 6:15; Еф. 2:10,15; 4:24), адже Бог примирив «нас» із самим Собою через Христа і довірив «нам» службу примирення (2Кор. 5:18). Просто примирених (перше «нас») узагальнено як «світ» у 5:19а, але про «службу» (друге «нас») говориться крізь призму дуже конкретної функції: «посли» (5:20а) «слова» (5:19в), «через» яких Бог напоумляє (5:20б), і які говорять «замість Христа» (5:20а,в). Якщо ми тлумачимо «правду Божу» в Рим. 1:17; 3:21-22,25-26 як Божий акт спокути, ми також зможемо побачити в 2Кор. 5:21в, як діячі примирення (друге «нас») стають «правдою Божою».
Саме примирення виражено як «не зважавши на їхні провини» (2Кор. 5:19б; див. Рим. 4:8), що належить до нормальної мови прощення. Але діла Христа виражено й у парадоксі, як «Того, Хто не відав гріха, Він [Бог] учинив за нас гріхом» (5:21а). Друга частина ґрунтується на міцній НЗ традиції (Ів. 8:46; Євр. 4:15; 1Пет. 2:22; 1Ів. 3:5). Щодо першої, то, на мою думку, є одне тлумачення, що не вписується в контекст: Бог, Який «висловлює» гнів в Ісусі (адже Бог активний у примиренні). Як шлях до розуміння цього вірша, згадуємо той факт, що єврейське слово на позначення «гріха» (asham) означає також «жертву за гріх», і це слово ми бачимо в тексті Іс. 53:10, який зазвичай застосовують щодо Христа.
в. Бо ми схожі На нього (6:1-10)
Коротка пауза позначена врочистістю 2Кор. 5:21, за допомогою практичного змісту того, що йде далі, і за допомогою дієприкметника на початку – така конструкція вже сигналізувала інші павзи (3:12; 4:1,7,13,16; 5:6,11 – у деяких із цих речень в українській Біблії на початку є не дієприкметники, а дієслова – прим. пер.). Але аргумент продовжується. «Служителі примирення» знову виходять на передній план: як співробітники (Бога: 2Кор. 6:1; див. 5:20), вони шанують своє служіння, уникаючи критики (6:3; див. 5:13б) та поручаючи (виявляючи) себе (у схвальному сенсі, як у 2Кор. 3:1; 4:2; 5:12) як служителів Божих (6:4а). У чомусь на кшталт вставного речення 6:2 подає приклад «слова» примирення: біблійна цитата з її застосуванням до теперішнього.
У другому переліку «пригод» (після 4:8-11) апостол перераховує причини, чому він поручає себе. Вони з’являються у формі звичайних обставин («у/в…» 18 разів: 6:4б-7б), подвійних обставин («у… й/і в» тричі (в українській Біблії двічі: 6:7в-8б – прим. пер.) і порівнянь («як… однак/а/ та…» 7 разів: 6:8в-10). Синтезуймо їх згідно з їхнім значенням: деякі є пригодами у власному значенні: скорботи, нужди, тісноти, удари, темниці, заколоти, труди, неспання, пости (6:4г-5); далі йдуть «збалансовані» напасті: слава і безчестя, ганьба й хвала (6:8аб), а також очевидні напасті: до нас ставляться як до обманців, незнаних, тих, які вмирають, караних, сумних, бідних, тих, які нічого не мають – але за допомогою глибшого аналізу правдою виявляється протилежне (6:8в-10). В інших реченнях апостол Павло звертається до чеснот: велика терпеливість (6:4в), чистота, знання, довготерпеливість, лагідність (6:6а-г), щира любов (6:6е). Також він перераховує «зброю» (див. 10:4) своєї боротьби: Святий Дух (6:6д), слово правди, сила Божа, зброя – для самооборони й наступу – справедливости (6:7). Отож дискурс, в якому Павло почав дистанціюватися від самодоручення, закінчується ще одним своєрідним самодорученням, наголошуючи на прозорості та приниженні, за допомогою яких він асимілювався з Христом, і так став учасником Божого поручення.
