1:1-7 – Епістолярний пролог
(1) Звертання (1:1-2), дещо розширене, дуже схоже до звертання Першого послання до коринтян: апостол Павло знову описує себе як апостола з волі Божої (в. 1а); він також описує церкву в Коринті як «Божу Церкву» і «святих», а Тимофія (немає згадки про Состена) – як «брата» (в. 1б); він не додає жодних іншим імен, але включає «усіх святих в цілій Ахаї» (включаючи так принаймні Атени); вітання (в. 2) є точно таким же, як і в Першому посланні до коринтян.
(2) Exordium (1:3-7) також набуває форми подяки (більше схожої на благословення), проте концентрується на стражданні й утішенні, які досвідчив апостол Павло, замість того, щоби згадувати про різнобічні дари, котрі отримала спільнота (мабуть, тому, що він не може хвалити їх у всьому). Визначаючи Бога як «Отця Господа нашого Ісуса Христа» (в. 3; див. 2Кор. 11:31; Рим. 15:6), Павло наголошує на унікальності Христового синівства (див. урочисті слова «Син Божий, Ісус Христос» у в. 19) і на важливості цього об’явлення для нашого уявлення про Бога, Який, у результаті, виявляється набагато більше, ніж «Бог потіхи всілякої». Як такий, Бог утішив апостола в його стражданні, щоби він, своєю чергою, міг утішати інших (в. 4), беручи участь у місії Сина: і страждання, і втішення є «Христовими» (в. 5; див. Кол. 1:24) і є для добра спільноти (в. 6), такими є і Христові страждання та слава. Отож у майже поетичному тоні та у формі молитви, апостол Павло відстояв свою позицію збоку Христа й Отця, навіть підкреслюючи свою участь у Христових стражданнях. Він може лише виражати надію, що вірні братимуть участь в обох аспектах тайни (в. 7).
1:8-2:17 – Перша оповідальна частина
Оповідальна частина розпочинається в 2Кор. 1:8 («Бо не хочемо, браття, щоб не відали ви…») і робить паузу вкінці в. 11 за допомогою досить урочистої фрази. Далі йдуть роздуми (в. 12: «Бо це нам хвала…»), пов’язані не з тим, що їм передує, а з тим, що йде далі. Історія продовжується у в. 15 («І з певністю цією хотів я давніше прибути до вас…»), але приймає все більше й більше роздумливу інтенсивність – настільки, що потребує паузи вкінці в. 21. Поза тим, в. 23 дещо має характер нового початку («А я кличу Бога на свідка на душу мою…»). Історія продовжується більшою чи меншою мірою неперервно аж до 2Кор. 2:11. де теж, здається, потрібна пауза. Новий початок забезпечує зміна місця дії («А коли я прийшов до Троади…» у в. 12). Історія на певний час припиняється у в. 13 і продовжиться в 2Кор. 7:5, але, як ми згадували, роздуми, що йдуть далі, здається, зв’язуються з тим, що сказано, а також із 2Кор. 1:12-14.
У першій історії (2Кор. 1:8-11) апостол Павло дещо неясно описує страждання (див. в. 4), від яких його звільнено в Азії (регіон Ефесу): він не мав надії і жити (в. 8), відчуваючи, що йому було винесено присуд смерти (в. 9а). Ми віримо, що це стосується не справжнього судового процесу, а попереднього затримання, яке могло тривати кілька місяців. Страх можливого присуду смерти приводить його ближче до тайни Христа: не лише біном страждання – утішення (як у 2Кор. 1:5), а й смерть – воскресення (1:9б), звільнення, яке він часто досвідчував (2Кор. 1:10; див. 4:11-12; 11:23). Допомога вірних (2Кор. 1:11; див. 1:7) демонстративно стає частиною історії, враховуючи подальші роздуми та решту історії.
«В Божій благодаті жили ми на світі» (1:12), «хвалиться» апостол Павло з упевненістю, яку може дати лише чиста совість. Він уперше подає алюзію на своїх опонентів, які мусять приховувати свій внутрішній дух під зовнішніми аргументами (див. коментар на 2Кор. 5:12). Доказами його прозорости (навіть сьогоднішній читач може це підтвердити!) є його послання, котрі відкривають душу апостола і не означають більше, ніж кажуть (1:13а). Він надіється, що більшість його новонавернених (слово «частинно» стосується меншости опонентів) знатимуть це за всяких умов, бо вони знають його (2Кор. 1:13б-14а). Інших може переконати той факт, що вони потребуватимуть одне одного під час Христового суду (1:14б; див. 5:10). «Сподіваюсь» і «частинно» у вв. 13-14 звучать як останні доповнення до фрази, але їх повністю виправдовує решта послання.
Друга історія розпочинається з пояснення зміни планів апостола Павла (2Кор. 1:15-22). Він обіцяв їм подвійний візит (1:15), до і після походу в Македонію (1:16). Він зробив би це, якби Ахая (включаючи Коринт) була, власне, готова зі збіркою (9:2): він думав, що так зможе сильніше вразити македонян. Зміну його планів розтлумачили як фривольність або егоїзм (буквально «за тілом задумую»: в. 17) чи фаворитизм щодо іншого регіону (див. 2Кор. 11:11; 12:13-15). Він заперечує це, оскільки може ототожнити себе з кожним аспектом діл Христа. Його слово не є «Так і Ні» (1:18). Як і слово Христа, він і його товариші проповідують (1:19), що воно є «Так», «Амінь» обітницям Бога (1:20). Апостол підтверджує це ототожнення, використовуючи гру слова «Христос» (що означає «помазаний») і говорячи про те, що Христа «помазав» Дух (1:21-22).
Зміна планів походила від його згадки про неприємну подію (2Кор. 1:23-2:11). Апостол мав «пощадити» своїх вірних (1:23), адже вони не є його власністю (1:24). Реконстроюймо послідовність подій. Колись він прийшов до них у смутку (2:1: хтось міг попередити його), і хтось його публічно образив (2:5). Після візиту він написав дуже сумний лист, де запевняв їх у своїй любові (2:4) і очікував від них демонстрації їхньої слухняности (2:9). Оскільки такої демонстрації не відбулося, він відклав запланований візит, оскільки не бажав повторення того, що сталося, від тих, від яких йому належалася б тільки радість (2:2-3). Передчуваючи кінець історії, апостол Павло каже, що тепер усе змінилося: більшість (2Кор. 2:6; див. в. 5: «почасти… всіх вас») із неприхованою ганьбою показали свою прихильність до апостола Павла, і це могло торкнутися тієї ж людини, яка його образила. Апостол прощає цій людині (2:10) і закликає своїх друзів до схожого прощення (2:7а,8), щоби цей смуток (2:7б) не віддав кривдника в руки сатани (2Кор. 2:11; див. 11:14). Це могло означати, що справжні підбурювачі кризи все ще були активними.
Повертаючись до кризи, він розповідає про свою подорож у Троаду та Македонію (2Кор. 2:12-13). У Троаді апостол Павло мав певний апостольський успіх (2:12), але неспокій через те, що не знайшов там Тита, змусив вирушити в Македонію (2:13). Якщо «скорбота» в Азії (1:8-9) включала ув’язнення, ми можемо уявити, що його могли відпустити, а тоді попросили вийти з міста. Отож він пішов у Троаду, просто щоб «щось робити»; там, хоч і сповнений неспокою, він мав апостольський успіх. Другі роздуми: Бог веде нас у переможнім почті (2:14-17). Ще в Троаді, Євангеліє продовжує свою тріюмфальну подорож, попри переслідування (2:14). Апостол Павло асоціюється з цим тріюмфом, як запах – із його походженням (2:15); тому нам не вдається побачити тут наголос на його приниженні (на що може натякати порівняння з Кол. 2:15), а натомість – на тому, що він є співробітником Христа (як у 2Кор. 1:5 зі стражданнями Христа і 1:18-22 із Христовим словом і «помазаництвом»). Цей запах може бути смертельним для невірних, які його переслідують (2Кор. 2:15б,16а). На мою думку, про його опонентів не згадується, аж поки не поставлено наступне запитання: «І хто здатен на це?» (2:16б). Той, хто «торгує» словом Божим (2:17а), не буде здатен служити, бо такий особистий інтерес затьмарить чисте сяйливе світло Христа (див. 4:4). Необхідна чистота виражена тут за допомогою чотирьох означень: щирість, у Христі, від Бога, і перед Богом (2:17б).
