Наше послання слугувало мабуть, більше, ніж Дії апостолів, тому, щоби підкреслити героїчні виміри постаті апостола (особливо 2Кор. 11:23-27), разом із запалом його пастирських турбот (11:28-29), згідно з гаслом, яке читаємо в 5:14: «Христова любов спонукує нас». Сумніви, котрі апостол виражає щодо власної поведінки (див. 11:17,23), не спричинилися до того, щоб на нього звалилась якась вина: їх тлумачили іронічно (див. 10:12), зважаючи на те, що його поведінка була повістю виправдана потребою захищати добру справу (див. 2Кор. 5:13; 12:5).
Цілість християнської доктрини знайшла підтвердження разом у влучних формулюваннях Другого послання до коринтян. Земна постать Христа у свідомості християн також набрала нового виразу завдяки Другому посланню до коринтян, яке наголошує на «лагідності і ласкавості Христа» (10:1), на тому, що він є Божим незмінним «Амінь» обітницям (1:19-20) для тих, кого «помазав» Дух (1:21-22). Традиція також опосередковує нові формулювання послання, які описують Христову смерть: «розп’ятий в немочі» (13:4), «[Бог] учинив за нас [Його] гріхом» (5:21), а також дуже графічні вирази про християнську й апостольську участь у стражданнях і смерті Христа: «намножуються в нас терпіння Христові» (1:5); «носимо в тілі мертвість Ісусову» (4:10); «коли вмер Один за всіх, то всі померли» (5:14). Навіть слово mortificatio, яке використовує Вульгата в 4:10, дало ім’я аскетичній практиці.
Церква не має сумнівів, що Христові страждання та смерть є лише тимчасовими, і що Його слава проблискує крізь наші страждання в цьому земному житті. Щодо Другого послання до коринтян, традиція виражає цю ідею в «переможнім почеті» Христа, що повідомлений світові (2:14), і в порівнянні між Мойсеєм і слугами Нового Заповіту, так прихильно налаштованому до останніх (3:8-11). Той же текст відкриває шлях перед прогресивною «трансформацією» вірних, «Видіння та об’явлення» апостола Павла та його містичне сходження до третього неба (2Кор. 12:2-4) християнські містики також повністю включили.
Щодо ідеї Божого батьківського ставлення до нас (6:18), то зв’язок між тим, що Бог є і «Отцем милосердя», і «Отцем Господа нашого Ісуса Христа» (1:3), ніколи не ставили під сумнів. У стародавні часи ідея Бота, Який робить виняток за допомогою власного Сина, була незбагненною: те, що Христа зробили «гріхом» за нас (5:21), багато хто (Августин, Кирило Олександрійський, Амвросіяст, Тома) тлумачив як «жертву за гріх»; інші, паралельно з Гал. 3:13 – як те, що його «вважали» грішником, але не через гнів Божий. Цю теорію започаткував Ансельм Кентерберійський, щоби говорити про Божу потребу у «вдоволенні», роблячи так внесок у трагічніший образ Бога.
Благословення 13:13 завжди чітко розуміли в тринітарному сенсі, і цю тринітарну віру не порушувала відома фраза про те, що «Господь» є «Дух» (в. 3:17а): останнє сприймали не як сплутування Сина і Святого Духа, а як твердження Божого характеру Духа (et in Spiritum Sanctum Dominum). Може, це не правильне тлумачення цього тексту, та це відповідає принципу не-руйнування теології, що базується на цілому НЗ, через один текст.
Деякі символи, використані в цьому посланні, мають особливий вплив на сакраментальне та літургійне життя Церкви. До них належать «світло» (4:4), «помазання», «печать» і «завдаток» (2Кор. 1:21-22). Блиск слави багатьох християнських звичаїв стосується ідеї відповідности блиску слави Мойсея (3:7-11), а процесія з рясним використанням фіміяму стосується ідеї переможного почету Христа, в якому на кожному місці виливається Його запашність (2Кор. 2:14-15).
Щодо теології служіння, Друге послання до коринтян пропонує особливий внесок у наголошені на спеціяльній участі душпастирів у стражданнях Христа (див. 2Кор. 4:12; 13:3-4), на основі чого душпастир є вірним (4:13) з особливим призначенням (10:13). Католицька та православна традиції зі своєю важливістю апостольського наступництва наполягають саме на цьому останньому пункті, тоді як протестанти зі своєю theologia crucis і священством світських осіб наполягають більше на покорі та рівності.
