Перше і Друге послання до коринтян були чітко адресовані одній і тій же спільноті. Друге послання до коринтян написано невдовзі після Першого. З Першого послання до коринтян можемо багато дізнатися про спільноту коринтян, її євангелізацію, розмаїтість і деякі проблеми.
Якщо Перше послання до коринтян можна вважати найкрасномовнішим описом реального життя спільноти впродовж першого християнського покоління, то Друге послання є, без тіні сумніву, найглибшим описом особистости апостола Павла та його глибоко вкоріненого відчуття власного покликання як апостола Христа. Друге послання до коринтян дає змогу проникнути у свідомість апостола Павла. Воно в особливий спосіб показує, наскільки апостол міг бути відданим людині, котра жила на цій землі (котра була бідною, лагідною і ласкавою, вірною Богу та людям, яка страждала, і яку стратили), та яку він ніколи на цій землі не зустрічав. Апостол Павло вимірює свої внутрішні почуття та дії цією героїчною постаттю і відкидає (чи намагається відкинути) все, що не є «згідно з Господом». Це вводить його в конфлікт із самим собою, бо він надзвичайно сильно відчуває вимоги своєї місії, які не здатен виконати «лагідним і ласкавим» способом, який використав би його Господь.
Водночас послання показує надзвичайні здібності, які Бог дав апостолу Павлові, щоби той ніс Боже світло у світ, в якому править «інший бог» (або багато інших богів), і щоби вів людей, які колись вірили в Христа, але часто перебували в небезпеці заблукати без нього. Теоретично і практично апостол показує нам свою «зброю»: глибоко дивитись у душу кожної людини, довіряти йому чи їй, а тоді, на найглибшому рівні душі, промовляти до його чи її сумління. До уваги не бралися ні людський «престиж», ні дипломатія. Його єдиною «технікою» було бути «у Христі» більше, ніж інші, щоби сам Христос міг говорити через нього.
Власне, Друге послання до коринтян не є другим за рахунком, яке апостол написав до цієї спільноти. Саме Перше послання до коринтян (5:9) подає алюзію на попередній лист. Критична екзегеза рішуче пропонує, що, принаймні в перших дев’яти главах наше послання не є навіть третім листом, який апостол Павло написав коринтянам. Йому передував «сповнений сліз» лист, на який є алюзія в 2Кор. 2:3-4,9; 7:12, в якому йшлося про дуже серйозні проблеми, які апостол Павло мав вирішувати зі своїми вірними в Коринті.
Друге послання до коринтян розпочинається як лист примирення і розвивається у хвалебний дискурс про саму апостольську місію (головно від 3:1 до 6:10). Ядром цього дискурсу є бачення апостольської місії як участі в сяйливій силі Бога (4:1-6), яку не затьмарює той факт, що «маємо цей скарб у глиняних посудинах» (вв. 7-12).
Після двох менших частин про збірку, яку організовують для братів і сестер в Єрусалимі (глави 8 і 9), останні чотири глави послання (10-13) набувають форми надзвичайно особистої апології, в якій апостол захищає свою позицію, навіть якщо його приймуть за «безумного» (див. особливо 11:1-12:10). Ядром цього другого дискурсу є «перелік пригод» (11:22-33), який позначає різницю між апостолом Павлом і будь-ким із його потенційних опонентів.
Багато читачів можуть спитати, чи апостол Павло не заходить надто далеко у своїй хвальбі. Сам апостол тривожився через таку можливість. Але, принаймні, він мав дуже достойні виправдання: він заявляв лише правду; він хвалився не власними заслугами, а ділами Божої ласки, і ця хвальба стала абсолютно необхідною перед лицем розколу, який створювали інші люди.
