Уставай, візьми ложе своє та й ходи!
Хворий чоловік одужав. Після багатьох років до нього чудесним чином повернулася фізична справність. Євангеліє мовчить про його подальшу долю, тож не знаємо, що з ним сталося, як далі склалося його життя. Цікаво було б узяти в нього інтерв’ю, коли від згаданих подій минуло б десять або двадцять років.
Інтерв’ю не візьмемо – це неможливо, проте можемо думати й дати волю фантазії. Отож, розгляньмо дві можливі версії того, як склалася його подальша доля. Ось перша з них. Цей чоловік зазнав великого милосердя й був чудесним чином зцілений. Водночас знав, що джерелом цієї ласки був Ісус. Отож став Його учнем і свідчив – розповідав усім наліво й направо про те, що пережив. Чудесне зцілення повністю преобразило його життя, і не лише тому, що до нього повернулася фізична сила, а передусім через те, що повернув або зміцнив свою віру, яка стала основою його життя.
Це була оптимістична версія. Друга радше песимістична. Два тижні ейфорії, потім – заспокоєння, а далі – забуття. Деколи, можливо – якийсь проблиск спогадів на тлі повернення до колишнього життя й старих гріхів.
На цьому етапі наших роздумів неважливо, яка з версій правдоподібніша. Те, що важливо, – це наше життя й наша пам’ять. Важливо те, щоб МИ не забували дарів і ласк, яких досвідчили.
Наша пам’ять буває короткою, бліднуть спогади, затираються факти і… відкривається дорога до забуття Бога, до такого життя, наче Бога ніколи не існувало й Він нічого для нас не зробив. А Бог підказує нам словами псалмоспівця: «Благослови, душе моя, Господа, і не забувай за всі добродійства Його!» (Пс. 103:2)! І ці слова повторюються в Біблії як рефрен: «Не забувай, не забувай, не забувай».
